“Властивості порід не передаються від покоління до покоління в незмінному вигляді. Вони формуються в кожному поколінні заново від появи сходів до дорослого стану…”
— Ой… Іване…
— Хвилиночку, Сашенько. В голові у мене така ясність, так далеко бачу…
— Хороші слова. Все так схоже на тебе… Погано мені, ай…
— Ну, що ти… що ти?.. Терентію! Входить Терентій.
— Нема лікаря. Поїхав полювати.
— Тихше. Скажіть, що в саду?
— В саду. Барометр…
— Я питаю про птахів.
— Ех, Іване Володимировичу, не догляділи ми…— сумно сказав Терентій, відчуваючи недобре.
— Іди собі.
— Слухаю.
— Не гомоніть. Хочу тиші,— прошепотіла Олександра Василівна.
— Ну, добре. От і лежи тихо… Ох!
— Тихо… Іди працюй.
— Нічого. Посиджу. Стільки років разом працювали. І ось, на тобі… Ну, що ти поробиш?
Мічурін, заглиблений у найскладніші спостереження, кілька днів підряд ніби не був присутнім у звичайній повсякденності і все навколишнє сприймав лише остільки, оскільки воно заважало рухові його впертій, наполегливій думці. Він був цілком заполонений. Хвороба дружини занепокоїла його, але наближення смерті не дійшло до його свідомості. Олександра Василівна помітила це й посміхнулася жалісливою посмішкою прощення. Вона розлучалася з ним навіки, залишаючи його самого на важкому шляху мандрів у зачароване царство. Раптом вона згадала про прокляття, і страх відбився на її обличчі.
— Та плював я на його анафему,— заспокоював Мічурін дружину.— Плював я на нього з усім його синклітом, чуєш? Тільки заспокойся.
— Ваню…— вона зібрала останні сили.— Ваню, пам’ятаєш, коли ми були молодими й любили одне одного,— я все життя про це пам’ятала й цим жила, як самим дорогим на світі…
— Ну…
— Пам’ятаєш, ти казав мені…
Молодий Мічурін тримає в ніжних обіймах юну Олександру Василівну:
— Сашо…
— Ваню… Іване…
— Сашо, рідна моя, я хочу сказати тобі…
— Кажи…
— Знаєш, Саню, я думаю…
— І я…
— Атож… Одружимося і проживемо з тобою все життя не так, як усі.
— О ні, не так. Боронь боже! Зовсім інакше.
— Ми будемо рухати науку й перетворимо всю землю в рай. Нашу верболозову та березову Росію ми перетворимо в сад, такий прекрасний, що ніколи й не снився людству. Ти чуєш, як б’ється моє серце?
— Чую… Який ти гарний…
— Яка ти гарна…
—…і за все життя наше, Сашо, ми не скажемо одне одному жодного грубого, неласкавого слова.
— Так…
— Ніколи!
— Ніколи!
— Життя таке прекрасне.
— Так…
— І так все ясно…
— Ага.
— Правда?
— Так, так, все ясно, і це найголовніше в ньому…
— Пронести ось це наше почуття, це розуміння життя через все, все, що б там не було…
— Правда?
— Правда. Адже страшно… Боже мій… Подивишся на людей навкруги, до чого ж…
— Жах…
— Дай мені слово…
— Ваню, і ти…
— Так… Ніколи… На все життя…
— Так… Тільки це…
Вони поцілувались і почали цілувати одне одному руки.
Вони йшли квітучим садом обнявшись.
Проростали трави у вологій нічній тиші. Насіння бобів, збіжжя, овочів, цибулини лілій бубнявіли від весняної життєдайної сили, й стебла витикалися з землі назустріч сонцю, випростувались, множились, обіймалися й спліталися в таємничому неподоланному русі росту. Народжувалося стебло з крихітних блідих ростків, розкручувався лист, розкривався парость, бруньки, квіти. Зростали плоди дивовижних форм, прекрасних, щедрих в своїй різноманітності.
Царський годинник так само показував час, але в малиновий ампірний передзвін його вже вривались недобрі ноти далеких сигнальних сурм і сумовито-тривожного вальсу “На сопках Маньчжурії” . Заносило снігом дерева в саду, але весна-переможниця брала гору й благодатне літо гнуло долу обважніле плодами гілля яблунь і груш.
Дерева посхилялись під вагою плодів, і плоди падали на землю й лежали на ній. Осінь.
Вони знову йшли садом, але не було вже обіймів. Сіра заклопотаність затаврувала їх змарнілі обличчя, й незлагода залягла смутком на їх душі.
Давно вже вийшли вони з лагідних юнацьких літ у сувору черству мужність. Багато прекрасних людяних поривань розгубилось і позабулось на життєвих дорогах. Багато відняли нерівні сутички з життєвими перешкодами. І вже не підняти їх і не повернутись до них ніколи. Інші веління життя хвилювали серця їх.
Вона. Чому ти мовчиш? Чому ти завжди мовчиш, Іване?
Він. Не питай мене! Вона. Не кричи! В і н. Я не кричу. Я стогну. Вона. Я тобі заважаю?
Він. Ні. Слухай! Невже спільне життя існує для того, щоб бачити, як неймовірно важко і складно, і чим далі, тим важче й складніше!
Вона. Був час, і ти казав — як все ясно.
Він. То була любов, цвіт життя, його великий проблиск.
Вона. А хіба я не люблю тебе? Хіба любові вже нема?
Він. Не нема, а нема коли. Слухай! (Мічурін став і поклав одну руку собі на серце, другу — на лоб’) Коли тут ось мільярд молекул і з них дев’ятсот дев’яносто мільйонів дев’ятсот дев’яносто дев’ять тисяч безперестану зайняті в цьому жалюгідному місті Козлові одним: як вивести Росію з злиднів і косності,— що залишається людині? Люба моя, для любові потрібен вільний час Що тобі треба?
Вона. Я віддала тобі все.
Він. Слова, слова, слова… Що тобі потрібно, я тебе питаю?
Вона. Мені потрібна твоя любов.
Він. А мені потрібна співчутливість, жалісливість до моєї творчості!
Вона. Яка ти трудна людина.
Він. Невже? Ну, коли людина, що поставила метою свого життя звеличення народу засобами науки,— трудна, тоді так…
Вона. Іване, скажи, що ти мене любиш. В і н. Так.
І, втупивши очі вдалину перед собою, Мічурін поцілував їй руку.
Осінній вітер здував з старих яблунь і груш пожовклий лист і кружляв ним у повітрі. Відлітали птахи в ірій, і посивіле насіння поруділих диких трав неслось у далечінь під виття вітрів. Випав сніг.
Олександра Василівна вмирала. Чи то від спогадів, чи від розуміння й відчуття свого неповоротного відходу з життя, очі від того стали великими й незвичайно глибокими.
— Ваню, де ти? Я не бачу тебе.
Мічурін раптом збагнув все і став перед нею навколішки.
— Я тут. Прости мені, Сашо! Прости, що я все життя належав деревам.
— Так, ти належав деревам.
— Вони — моє творіння.
— Прощаю,— прошепотіла Олександра Василівна.— Бідний мій Іване. Я благословляю кожен твій крок. Прости і ти всіх по великості своїй… І отця Христофора…
— Христофора? Нізащо!— Мічурін устав і нервово заходив по кімнаті. Зупинився, важко дихаючи.
— Сашо!..
По кількох хвилинах він вийшов у суміжну кімнату. Вигляд у нього був жахливий.
— Олександра Василівна померла,— сказав він Терентію й пішов.
Величезна Христофорова родина кинула вечеряти. Всі чада й домочадці, почувши стукіт, тривожно заметушились, ховаючись одне за одне або тікаючи, боязко озирнувшись, до суміжної кімнати. Сам Христофор, наляканий дужче за інших, ледве тримався на рівних, ухопившись обіруч за нагрудний хрест і захищаючись ним, як проти наближення нечистої сили. Відчинилися двері. Зачинилися двері. До їдальні увіходив Мічурін з палицею. В гнітючій тиші підійшов він до Христофора.
— Олександра Василівна померла. Перед смертю вона веліла простити вам.
Повернувся й пішов. На ходу сказав, не озирнувшись:
— Ідіть відспівувати.
— Мужайтесь…— прошепотів Христофор.
Мічурін озирнувся й глянув на Христофора поглядом, сповненим такої глибокої скорботи, що Христофор схопився лівою рукою за серце й заціпенів, немовби незрима рука прошила його списом. Кров забила в його скронях. Великі краплини поту зросили лоб, і мала й млява душа його заскімлила в обважнілому зажирілому тілі. Страх і збентеження струснули всю його роздвоєну зав’ялу вдачу. І тоді замість того щоб сказати слова втіхи ближньому, він почав скаржитись богу своєму:
— Господи, нащо поселив мене поруч з ним? Нащо спокушаєш раба твого? Чого душа моя в гріху і немощі збентеження? Чому заздрю я вбогому цареві рослин навіть у скорботі і печалі його?
В узголів’ї покійниці горіли свічки.
На стіні цокали годинники. Годинників було багато, різних за розміром, з різними маятниками. Маятники заважали один одному відмінністю своїх ритмів, і час спотикався в тривозі, хитаючись від упертої незлагоди маятників.
— Ось годинники лагоджу, годинники. Старі годинники лагоджу! Лагоджу машинки!— і Мічурін ішов містом і вигукував деренчливим голосом, наслідуючи точильників ножів.
Ось він вийшов на головну вулицю поблизу міської управи. Міський голова Іван Петрович Биков, піп Христофор, голова земської управи Полубояринов із своїми земгусарами і ще кілька міських чиновників, між ними був і знайомий уже місцевий справник Семен Семенович Хренов, охочий до мисливства і різних напоїв,— всі дивились у вікно.
Биков. Господи, ну до чого ж антипатична людина. Іде як, дивіться.
Викова. Жах! (Хренову.) Семене Семеновичу…
Биков. Дивіться, як він демонстративно тримає голову. Він весь демонстративний: хода, ця палка. Чорт знає що.
Соколов-Орлов. Кажуть, скнара, як Плюшкін. Зовсім аморальний.
Бикова. Він ненавидить нас. Коли він проходить повз наш будинок, по моєму тілу завжди пробігають якісь флюїди.
— Так! А даремно, ви, батюшко, погрожували відлучити його від церкви,— сказав Христофорові справник Хренов.— Дружина померла-таки! Боюсь я, знаєте, щоб часом конфуза не вийшло.
— Тобто?— занепокоївся Христофор.
— Шкода, кажу. Настойки в нього, знаєте, абсолютно божественні. Куди вашим! Далеко! Щоправда, характер поганий. Але ж, батеньку мій, усім не догодиш!
— Семене Семеновичу!
— Потім, можливо, це в нього спадкове. Я маю на увазі характер. Адже ви за спадковість? І я, хоч і груба людина, поліцай, але спадковість теж визнаю. Слово честі! Ви не хвилюйтесь. Га? Що?
В цей час відчинились двері. До кабінету увійшов високий на зріст, немолодий вже чоловік, надзвичайно імпозантної зовнішності. Сива голова, гарне обличчя, упевнений владний погляд, окуляри, хода, нарешті, крій костюма — все викривало в ньому людину столичну, мислячу, що живе в сфері високих інтересів. Він схожий був на вченого.
— Вибачте, будьте ласкаві. Професор Карташов з Петербурга. Маю честь освідчитись,— сказав прибулий.
— Чим можемо служити?— запитав Биков.— 3 Петербурга? Дуже радий.
— Маю наукові доручення до садовода-самоучки Мічуріна. Дуже прошу вас, панове, не відмовити…
— О, з задоволенням!— сказав трохи розгублений Биков і почав знайомити його з присутніми.— Завтра ми вас до нього припровадимо. Предводитель дворянства Соколов-Орлов…
— Дуже приємно, Карташов. Я хотів би…
— О ні, ні!..
— Не ображайте главу міста, батеньку, хоч ви і вчений,— сказав з грубуватою фамільярністю справник Хрєнов.— Тут до нас перед війною три американці приїздили. Теж, знаєте, вчені. То будьте вже певні, довго-Америка нас пам’ятатиме, а? Іване Петровичу? Як накачали! А тут закусочка… Якраз, знаєте, на йоржову юшку нагодились. Кипить, знаєте, вода, розумієте, власне, не вода, лавровий, розумієте, лист, перець, і от береться, розумієте, а? Іване Петровичу? Тобто збожеволіти, слово честі! Це казка. Ви знаєте, як це робиться? Боже мій!
Справник Хрєнов почав розкривати перед професором таємницю варіння йоржової юшки з таким найдосконалішим знанням справи, з такою любов’ю і таким глибоким захватом, що не тільки петербурзький гість, але й усі присутні, що чули цю розповідь в усіх її варіантах десятки разів і десятки разів ласували цією йоржовою юшкою, навіть отець Христофор, також не байдужий до черевоугодництва,— всі застигли в заціпенінні, всі були скорені. Мав рацію великий письменник, який сказав: “Талант — як гроші: в кого вони є, то є, а в кого нема, то нема!”
У козловського справника Хренова був талант. Він не закопував його у землю, не нехтував ним. Він розвивав його при найменшій нагоді, нехтуючи навіть службовими обов’язками, проте ця вада також була притаманністю талановитої натури. Він любив варити йоржову юшку. Це було його покликання, його пристрасть. За властивою йому пристрасністю він був першим на все місто після Мічуріна. Але умінням розповідати, вилити свій талант, явити його людям він набагато перевершував відлюдкуватого, позбавленого артистичності Мічуріна.
— Тобто ви розумієте, панове,— буквально захлинався Хрєнов, ковтаючи повітря й витріщивши очі.— Ви розумієте, що робиться, коли вони вже зварились? І ви починаєте вичавлювати їх у казанок… щоб усе витекло, все! Отак-то… Ух! Аромат!.. А-ай!!! Ну, ну, як вам сказати?.. Ніщо в світі, слово честі, ні в Америці, ні в Європі, куди їм, боже мій! Казка, чуєте, казка! Даруйте, як вас ім’я, по батькові?
— Євген Григорович,— сказав професор Карташов, тамуючи ковтальні рухи.
— Що ви кажете? У мене шуряк Євген Григорович! Тезки! Ви чули, панове?
Незабаром нараду від міського голови перенесли до отця Христофора, де після неймовірно ситного обіду й розпитувань про столицю головною темою розмови став, звичайно, Мічурін.
— Ну, безумовно, дуже цікава людина,— сказав Карташову обважнілий Биков,— але…
— …Не всі вдома,— ляпнув голова земської управи Полубояринов.
— Ні, не кажіть,— встряв предводитель дворянства.— Важка людина й, без сумніву, небезпечна. Чорт його знає, ні з чим не згоден, рішуче, з якого боку не підступай, все не так!
— Та їй-богу, панове, ну нащо! Звичайний собі дивак. Трапляється ж часом,— сказав добродушно Биков.— Був у нього сад,— пояснив він Карташову,— так він ні з того ні з сього раптом, що б ви думали? Переніс його на пустир, на пісок. Сміху було! Всеньке місто сміялось. Треба ж таке придумати. Ну, половина саду, природно, загинула.
