— Ви розкажіть, як він до вас в управу приходив,— сказав Хрєнов.
— Ага!— жваво обізвався Биков.— Перед тим, як переносити цей сад, приходить він якось до мене в управу. Ну, приймаю дуже приязно, прошу сідати. Стоїть. “Я прийшов до вас як проситель”. Що вам завгодно?— питаю. “Те, що я роблю, не подобається мені”. Тоді отець Христофор, що саме був тут, і каже… Отець Христофор, як ви сказали? Якось дуже гарно сказали.
— Я сказав йому,— отець Христофор підняв вказівний палець:— Великий філософ древності Евріпід сказав: “Ти будеш змінювати життя й не порадуєшся. Те, що перед тобою, не подобається тобі, і ти віддаватимеш перевагу тому, чого нема. Все життя людське — скорбота…”
— Прекрасні слова!— підхопив Биков і, витягнувши шию, змінив голос, явно зображуючи Мічуріна: “Він невірно сказав. Я хочу змінювати життя й радіти”.
— Абсолютно точно!— підхопив предводитель дворянства, простягаючи Карташову розкритий портсигар.— А я йому й кажу — ви мені, кажу, пробачте, але ваших витворів не можна в рот взяти. Вони гидкі. “Це,— каже,— поки що не має значення”. Як, кажу, не має? Чому не має?
— Ну, і що ж він відповів?— запитав Карташов.— “Це справа смаку. А про смаки не сперечаються”. Слово честі!
— Мене це так обурило,— захвилювався раптом Биков.— Послухайте, кажу. Все місто сміється… А він мені… Як він сказав? Почекайте… Ага! “А хіба через сто років когось цікавитиме, подобались чи ні мої плоди місту? Важно, що я створив новий сорт. Відкрив, каже, таємницю, як робити нове. А як з нового робити краще нове, це справа другорядна. Важить рух думки, матеріалізований в природі”.
— Жах!— сказала попадя.
— Так. Але я повторюю, кажу, все місто, кажу, глузує з руху вашої думки! Ви знаєте, Євгене Григоровичу, що він мені відповів?— Тут міський голова зробив паузу і, мабуть, так вірно зобразив Мічуріна, що всі зайшлися голосним сміхом.— “Місто буде знищене. Буде нове місто, і воно пишатиметься мною”. Мене мало удар не трапив, їй-богу!
— Чорт його знає!— сказав предводитель дворянства і, вливши у чарку коньяку, нахильці спорожнив склянку.— Якась суміш Толстого, Кроиоткіна й Дарвіна, прости господи!
— Придивіться гарненько,— радив Биков Карташову, широко розкривши очі й зібравши на лобі велику кількість зморщок.
— Та-ак,— солідно, з протягом вимовив Карташов.
— Яка страхітлива гординя!— Отець Христофор потягся до буфета.— А тепер прошу вас покуштувати цих його гібридців. Спеціально тримаю для гостей.
Карташов узяв від отця Христофора невдалий мічурінський фрукт, вкусив його і вмить аж перекосився. Це спричинилось до остаточно благодушно-радісного настрою батьків міста. Вони сміялись, як школярі.
— Все це нісенітниця, та й годі!— сказав справник.— Зате травка в нього маньчжурська чи тібетська для настойки — куди вам! Боже мій!— Справник випив.
Того ж дня, пізно ввечері, в оранжерею до Мічуріна несподівано ввалився Терентій. Він завжди був трохи грубуватий і буркотливий, і ще деякі вади були йому властиві, але властива йому була й одна найдорогоцінніша риса, що становила основу його суті й підносила його в очах Мічуріна над усі людські вади. Він був відданий йому всією душею. Цей неписьменний чоловік любив науку. Він схилявся перед нею. Він вірив у Мічуріна, як у святого. Він жив ним. Мічурін — це єдине, про що він говорив з людьми, говорив часом смішно й наївно, але завжди зворушливо й захоплено.
— Мічурін? Та я за нього, щоб ви знали, в огонь і в воду. Це великий учений, тільки ніхто, крім мене, не розуміє, от що. Ми з ним давно вже вирішили всю землю переробити. Верби, вільшину, березу, хліб — все к бісу! Годі! Скрізь ростимуть лимони, горіхи, липи, мед. От як. Персики, актинідії різні…
Але останнім часом цій міцній і, здавалось, нерушимій вірності було завдано великої шкоди. Після церковного прокляття образ Мічуріна в свідомості Терентія якось роздвоївся. Це роздвоєння не давало Терентію спокою, особливо коли був він напідпитку. У нього виникали тоді страшні сумніви, що стосувались особи самого вченого, так і своєї ролі при ньому й своєї долі в загробному житті.
— Що за стук? Хто там?
Мічурін випростався. Він не працював, як звик вечорами, не читав, не писав листів своїм послідовникам, розкиданим по цілому світу, й не лагодив нічиїх годинників. Він гірко й страшно ридав самотою, рукою тамуючи ридання, щоб не прокинулись поснулі домочадці.
— Сашо, Сашо моя, на кого ж ти мене покинула… мученице моя…
Смерть дружини вразила його не зразу: поволі вповзала туга в суворе старече серце, осідала в ньому й гнітила його вночі в самотині.
— Хто там?— промовив Мічурін і здивовано поглянув на двері. Терентій ледве тримався на ногах.
— Терентію, ти п’яний?
— До… до… до… хто п’яний?— мурмотів, ледве володіючи язиком, Терентій і, перебігши, заточуючись, як на корабельній палубі, через оранжерею, впав Мічуріну на груди.— До… до… до… гик!
— Терентію, як ти смів?
— До-до-дозвольте-е-е-е… вольте… сип-пта!!!
— Ну?
— Е-е-е… я тебе питаюсь, що — є… Наука перемагає… гик… пр… природу, ч-чи-и природа пер-пре-перемагає науку? Га? Гик…
— Слухай, де це ти напився?
— Антихрист!-— Терентій гучно гикнув.— Гик!
— Ну, досить, Терентію…
— Я не Терентій! Я слуга диявола… От ти диявол і є! Гик!..
— Дурниці.
— Хто я був? Хто, я тебе питаюся? Я царю служив! Захищав вітчизну!
Терентій раптом зібрав сили й ухопив Мічуріна за груди. Мічурін ледве вирвався з лабет Терентія й кинувся в майстерню,— зачинилися позад нього двері. Терентій довго гатив у них щосили, загрожуючи й кленучи.
Але от прийшов ранок. Мічурін, сівши до стола, почав лагодити гармошку.
— Терентій!
До кімнати увійшов Терентій. Він уже тверезий. Він винуватий. Це помітно з кожного його руху. Він ладен на будь-які жертви, тільки б дістати прощення й забуття “пригоди”.
— Слухаю. Іване Володимировичу!
— Ти боїшся страшного суду?
— Та… ні, Іване Володимировичу, от хрест святий, не боюсь.
— Брешеш, боїшся. Пекла боїшся.
— А чого боятись? Я вирішив, коли вже страждати, так з вами до кінця. Будь ласка, живуть же люди і в пеклі. Не всі ж бо праведні. Тільки, ради бога, простіть мені, дурню.
— Так… Ось ти вчора називав мене каїном…
— Іване Володимировичу, голубе мій…
— Ну, гаразд. На, віднеси годинник Пєтухову. Одерж півкарбованця.
— Слухаю.
— Підожди.
— Ну…
— Кажи, де пив?
— У батюшки на кухні. В них учора приїжджого професора приймали.
Пролунав дзвоник. Терентій кинувся в передпокій відчинити.
Увійшов Карташов. Кивнувши Терентію, Карташов запитав:
— Пане Мічурін? Здрастуйте.
— Так що ні, вони там,— сказав Терентій, проводячи Карташова до дверей.
— Тільки не раджу вам, пане професор, задавати їм пусті запитання. Вони сьогодні дуже не в настрої. Ви їм спершу про науку… кхм… от…
— Дозвольте. Професор Карташов, Євген Григорович,— сказав Карташов, увійшовши в майстерню.
— Іван Мічурін, годинникар,— сказав Мічурін і жестом запросив Карташова сідати.— 3 веселим похміллям вас
— Ну як?— спитав міський голова Биков, коли Карташов повернувся від Мічуріна. Всі батьки міста були в зборі.
— Що мені вам сказати?— значуще зітхнув Карташов і впав у крісло.
— Ага!
— Ну?— захвилювалась вся міська управа.— А все ж таки?..
— Я не розумію цю людину.
— Ну от!— розвів руками Биков.
— Все це дуже дивне й ні на що не схоже.
— Царице небесна!— зітхнув Христофор.
— А проте, звичайно, є в нього…
— Є, кажете?— хором спитали присутні.
— Безумовно. Я, звичайно, писав дещо про нього. Цілий ряд спроб з селекції й віддаленої гібридизації заслуговує, безумовно, найсерйознішої уваги. Це збагачує практику садівництва загалом, і зокрема на півночі. Але, панове, теоретичні претензії цього пана й та безцеремонність, з якою він поводиться з великими законами природи.,.
— Ну, це відомо,— підтвердив предводитель дворянства.
— …це не піддається описові!— авторитетно закінчив Карташов.
У нього був дуже приємний баритон.
— Ах ти, боже мій!— не витримав Полубояринов.
— От бачите, я ж казав. Дуже підозріла справа!— отець Христофор захвилювався і навіть зайорзав у кріслі.
— Ні, панове,— сказав Карташов з гідністю,— я ж кажу — дещо, безумовно, є, хоч при цьому ніякої наукової бази. Суцільна гола емпірика.
— Пропаде людина!— бідкався міський голова.— Панове, може, зобов’язати його передати все це під город для військового госпіталю?..
— Ні. Нащо ж? Що ви?— авторитетно заперечив Карташов.
— Ну, треба ж якось допомогти йому виправитись!— сказав Биков.
— Горбатого могила виправить,— саркастично сказав предводитель дворянства.
— Вибачте мені, панове,— несподівано втрутився Хренов,— але я от довго спостерігаю його й сам дещо розумію, скінчив класи…
— Ви знову, Семене Семеновичу, за травку.
— Не в травці справа. Ви побачили б його переписку.
— Ну?— насторожився Соколов-Орлов.— Яку?
— З усім світом. Багато знає! Дуже багато. Іноді читаєш — голова обертом іде. Наука, та ще яка наука! Кошмар! І всі йому пишуть російською мовою!— Тут Хренов підняв грубезний палець і зробив артистичну паузу, щоб перевірити враження.— Ви, пане професор, не вірте йому. Це він прикидається цим, як ви сказали?
— Емпіриком?
— Так. Панове, обережно. Запевняю вас! Можливо, нам доведеться ще перед ним шапку скидати… Характер,— так! Але я теж не дурень. В мене він увесь як на долоні.
— Панове, дозвольте відкланятись!— Карташов підвівся.— Мені час.
— Як — час?— здивувався Хренов.— А юшка?
— Не можу.
— Як це так — не можу? Що не можу? Юшки не можу? Панове!
— Не можу, не можу,— сказав Карташов і поглянув, на годинник.— Батеньки! Запізнююсь на поїзд.
— Куди!!!— загорлав раптом справник.— В Петербург?! Не скуштувавши юшки? Що ж про вас подумає Академія наук?.. Затримати поїзд!!!
Вгамувавши гнів, Хрєнов підійшов до Карташова й за допомогою міміки й непередаваного руху пальців лівої руки так описав принадність наїдків і питва, що все застигло підвладне його талантові. Застиг і Карташов.
Минали роки. Мільйони людей вмирали на фронтах імперіалістичної війни. Країна змарніла і впала в скорботу. Тільки природа сяяла безсмертною своєю красою. Безмежжям лугів серед сонних лісів струміли тихі російські ріки.
Цвіли сади. Одні квіти змінювались іншими, розцвітали й в’янули, залишивши насіння в плодах, і знов гілля вкривав сніг і цвіт, і важучий плід падав потай на землю, за законом.
Здавалось, ніби ніщо не змінилось у природі. Але багато що змінилося в світі. Багато що змінилось у саду революціонера природи Мічуріна. Змінився й сам Іван Володимирович,
Ішов дев’ятнадцятий рік.
Мічурін сидів під обважнілим від плодів деревом. Він дуже постарів і посивів, але був бадьорий і радісний, як ніколи, здавалось, за останні роки. Він приймав у себе старого листоношу Федора Буренкіна, що навідав його з цілою юрбою внуків та внучок.
— Чудові плоди у вас, Федоре Кузьмичу, чудові, душа радіє,— лагідно говорив Мічурін, дивлячись на скромних, вродливих дітей.— Так. У мене сьогодні особливе свято. Вгадайте, чого я вас покликав?
— Ну?
— Пам’ятаєте сім’ячко? Принесли ви його мені в конверті з закордонною маркою.
— О, скільки ж то років!
— Еге ж. Так ось потомок у новому вигляді, в нашому досконалішому, гібрид…— Мічурін простяг Буренкіну й дітям чудові золотисто-рожеві яблука.
— Яка благодать!
— Так, тут мала місце жорстока боротьба, поки вдалось знайти правильні співвідношення в подружжі, де кожне виросло далеко від другого, познайомити їх, приборкати характери…
— Скажіть на милость…
— Це вже шосте плодоносіння. І з кожним роком кращає. Подивіться, яка благородна, стійка форма. Ах, яке багате дерево. Не дерево — статуя.
Раптом загуркотів грім.
Вони прислухались. Здалеку, з-поза річки, стріляли гармати. Що це? Снаряди почали вже падати в річку, здіймаючи високі фонтани.
Раптом затремтіло дерево й яблука посипались на землю. Громадянська війна прийшла в сад.
Переслідувані Червоною Армією, містом мчали мамон-товці з артилерією. Тікали в безладді кінні й піші.
— Іване Володимировичу! Ворота висаджують!— закричав Терентій. Мічурін кинувся з саду до воріт.
Білогвардійська батарея спинилась біля воріт розсадника. Молодий офіцерик-верхівець віддав наказ козакам. Козаки кинулись до воріт і почали їх ламати, щоб завезти гармату в розсадник.
— Стій! Стій! Назад! Куди?— кричав Мічурін, ставши на місці повалених воріт.
— Іди звідси, діду! Іди геть!— кричав офіцерик.
— Дурень! З ким розмовляєш?
— Женіть старого к чортовій матері! — загорлав офіцерик.
— Хлопчисько! Я тобі дам!— кинувся до офіцерика Мічурін. Козаки кинулись на нього зі зброєю. Мічурін ухопився за гвинтівку й намагався вирвати її в козака.
— Громадяни, не чіпайте його! Він божевільний. Він несамостійний, громадяни, змилуйтесь!— благав Терентій.— Хлопці, плюньте на нього! Стій, не бий! Ваше благородіє, що ви робите? Не бий, кажу тобі, сучий сину, він божевільний! Громадяни! Зупиніться!!!
Але побачивши, що розрахунок на недоторканість божевілля жодного успіху не має і що життя Івана Володимировича висить на волосині, Терентій кинувся в атаку. Вхопивши за груди здоровенного чубатого козака, він затряс його, як грушу, з криком:
— Ти кого б’єш? Ти знаєш, хто це? Учений! Я тобі голову скручу!
Тим часом розлючений учений, пом’ятий, в роздертому костюмі, без капелюха, вирвав у козака гвинтівку й, кинувши її картинним жестом додолу, з криком “через мій труп” упав на землю перед ворітьми. Козаки сторопіли. Терентій уже схопив гвинтівку й, хто зна, чи не втратив би світ у цю фатальну мить двох великих мрійників, коли б на тину, немовби у ляльковому театрі, не з’явився новий козак й чітко не закричав:
— Більшовики! Ваше благородіє, більшовики обходять! Все зникло.
Мічурін підвівся з землі й випростався. Був він у поросі й реп’яхах. Мокре волосся збилось жалюгідним клоччям, піт струмів з нього цівками, але благородний блиск його тріумфуючого погляду робив його подібним до короля, що врятував від змія свої володіння. Він був блідий від внутрішнього вогню. Його утлі груди ходили ходуном, і розторсані бронхітні півні вищали в грудях нестройним хором, і палаючі очі кресали іскри благородного переможного гніву. Здавалось, він от-от вигукне: “За мною! Музика! Вогонь!”
Терентій дивився на Івана Володимировича з зачудованням.
— Терентію, дай води!.. Постривай! Я тобі… Довго ти в мене пам’ятатимеш божевільного. Я тобі…
