Чимало ще образливих слів, чимало загроз вигукнув переможець змія, але Терентій уже не чув їх. Він побіг по воду. Не чув і той, що казав їх. Коли Терентій приніс йому воду, він не напився, він не помітив її. Він дивився вслід старому світові, що тікав у безвість, і перед його внутрішнім зором постала вся повстала батьківщина. Неймовірно важкий і довгий шлях боротьби, величезний особистий досвід і прозорливість дослідника природи осяяли його свідомість і дали змогу відразу відчути весь зміст того, що сталось. Він збагнув, що прийшов його час. В суспільстві почалась нова ера.
— Дозвольте, Іване Володимировичу. Все це добре й навіть дуже добре,— казав він сам до себе другого дня, дивлячись у дзеркало.— Але яка доля спіткає ваш сад? Коли б не нарубали дров. Треба діяти, а? Як ви гадаєте?
Схвильований і гордий, стояв він перед дзеркалом у накрохмаленому комірчику й своєму святковому сурдуті, вдягненому чи не вперше після одруження. Він оглядав себе. Ось він тремтливою рукою поправив галстук.
— Іване Володимировичу,— сказав Терентій.
— Ну?
— Одне тепер я можу вам сказати.
— Ну?
— Сад пропав.
— Сад?
— Атож. І сад, і ми з вами.
— Чому?
— Пригадуєте ви того шибеника,— показав Терентій на аршин від землі, маючи на увазі злодія, безсумнівно, малого на зріст.— Павлушею звався, пам’ятаєте? Притаманний злодій. Скільки він мені в печінках сидів. І досі шкодую, ідо не встрелив з дробовика. Скільки дерев поламав!
— Ну?
— Так от він тепер у них головний. Мічурін засміявся.
— Значить, у нього тоді вже була схильність до експериментів.
— Дурниці.
— А скільки я переламав, згадай! Не вдалось дерево — під корінь. Ні, Терентію, так не можна. Не можна, не можна, не можна. І слухати не хочу. Неподобство. Ну, хай уже я, я — дворянин. Твоя влада прийшла, а ти казна-що базікаєш. Давай палку.
Він узяв від Терентія палку й капелюх, і вдвох пішли назустріч новому життю.
Зупинились на головній вулиці біля будинку з написом “Ревком”.
На другому поверсі їх перепинив вартовий.
— Стій! Засідання.
— Як — засідання? Не встигли ввійти в місто і вже засідання?— забурчав Мічурін.— Не гаразд! Не чекав!
— Товаришу, в нас засідання,— сказав, проходячи в двері, член ревкому.
Коли Мічурін увійшов до кімнати, де відбувалось засідання, всі встали. Вони часто потім згадували про це, сміючись, і жартуючи, й запитуючи один одного, чому ж все-таки вони повставали; як школярі?
Що було в цій старій людині підкоряючого, владного, й чи було воно?
Всі вони були молоді й сповнені відваги й невичерпної готовності творити добро.
Не підвівся лише Степан Рябов. Це був юнак великої чесності й відданості революції, але вдача в нього була різка, власне, навіть не вдача, а бідність, що впала на весь його рід двісті чи й триста років тому, була така люта, що він не зміг залишатись байдужим, бачивши добре вдягнену людину. Він був не тутешній і про Мічуріна не чув. В старому, що зайшов до кімнати, він вгледів ворога. А Мічурін, побачивши, що він сидить, вирішив, що це й є голова й колишній яблучний злодій. Він відчув себе трохи ніяково.
— Здрастуйте, молоді люди. Я Мічурін.
— Здрастуйте, товаришу професор,— відповіли ревкомівці хором.
— Що треба?— грубо запитав Рябов.
— По-перше, я прийшов привітати перемогу, так би мовити, революційної, ну от. молоді… По-друге, я прошу вас,—
Мічурін спохмурнів, звертаючись прямо до Рябова.— Я прошу вас сказати мені точно і ясно, будете ви оберігати мій розсадник чи ні?
Тут Мічурін раптом так розсердився на себе за недоладність початої розмови, що навіть стукнув палицею об підлогу. Ні, не таку промову мав він виголосити єдиний раз у житті перед комітетом революціонерів-переможців. Мав він багато незмарнованих, справді красивих, хвилюючих слів про велич боротьби, про новий світ, про визволене людство. Як дослідник природи, він був матеріалістом-діалектиком, оскільки справжнє природознавство стихійно тяжить до діалектики. Про цей особистий свій висновок йому теж хотілося б розповісти загартованим у боях комуністам чимало надзвичайних думок. Але цей прозаїчний Рябов зіпсував йому всю промову. І загартованих у боях комуністів він до того ж не помітив. Все виявилось не таким, як гадалось. Якісь безвусі юнаки, безбороді. Певно, і в засланні ніхто не був, кайданів не носив.
— Прошу мені відповісти!
— Звичайно, будемо,— пролунали голоси.
— Дивлячись задля кого оберігати?— сказав відверто Рябов.— Подумаєш, у сюртучок вирядився!
— Товаришу Рябов, закликаю до порядку!— пролунав раптом дзвінкий голос.
Мічурін озирнувся. Перед ним стояв засмаглий русявий хлопець у звичайній шкіряній тужурці — один з тих типових дужих тілом і духом людей, яким судилось увійти в історію з ім’ям покоління переможців. Це був член повітового ревкому Павло Синицин.
— Сідайте, Іване Володимировичу.
— Ні, дозвольте,— сказав Мічурін і знов повернувся до Рябова.— Я пережив трьох царів і фізично зігнувся за старої епохи!! Сорок чотири роки я провів тут, у саду, на грядках.
— І тепер шкода розлучитись?!— так само різко озвався Рябов.
— З дурнями не розмовляю!— скипів Мічурін і повернувся до Синицина.— Я почав сад на пустирі, шукаючи нових шляхів створення кращих плодів для Росії. Я пізно прочитав Дарвіна і Тімірязєва й допустився тут тисячі помилок і збочень в шуканні істини. Сьогодні мене вже не обходить, мій чи не мій буде розсадник. Для мене особисто важить одне — зберегти його задля всенародної користі. Зрозуміли? Ось для цього й сюртук вдягнув! А не для тебе!— розсердився ще раз Мічурін, глянувши на Рябова.— Я вінчався у цьому сюртуку.
— Та ви не гнівайтесь, Іване Володимировичу, він у нас добрий, тільки сердитий дуже,— по-хорошому сказав голова ревкому.— Він у нас талант. Повірте, він сам перший головою накладе, щоб зберегти вас і ваш розсадник для соціалізму.
— Багато ви тямите в соціалізмі ..— пробурчав Мічурін.
— У тебе вчитимемось, пане!.. Товариші, що це за розмови?— спалахнув Рябов і люто трусонув кучерявим чубом.
— Ну, дай же сказати людині!— перепинили його товариші.
— Треба, щоб народ полюбив працю, не ставився до неї, як раб…
— Вірно.
— …щоб перестали уникати фізичної праці. Боронь боже!— Мічурін вийшов на середину кімнати, його оточили, й він знову почував себе добре.— Фізичну працю ненавидять раби й паразити,— це ви затямте собі, панове, на все життя. Пригощайтесь, прошу вас.
І Мічурін почав роздавати членам ревкому яблука, чудові яблука, добуваючи їх з безодніх кишень свого сюртука.
Дістав яблуко й Рябов. Узяв і зніяковів — йому здавалось, що Мічурін помине його.
— Спасибі, Іване Володимировичу,— сказав Синицин, усміхаючись і з любов’ю поглядаючи на яблуко.;— Рябов, пиши охоронну грамоту й наказ про прийняття розсадника на державне постачання.
— Ну, що ж, приймаю,— Мічурін підвівся з стільця.— До речі, подбайте і про помічників, коли на те пішло.
— Будуть і помічники. Все буде. Ось Рябов піде в помічники, сам піду, дайте-но тільки налагодити життя,— сказав Синицин.
— Ти гляди, який хоробрий,— посміхнувся Мічурін.
— Ага.— Синицин підійшов до Мічуріна.— А я ж давній ваш знайомий, Іване Володимировичу. Пригадуєте американців? То ж я на яблуні був.
— Ай яй-яй. То це ти?
— Я. Терентій мене потім спіймав… Чай пив у вас.
— Ну, тепер сад пропав,— сказав Мічурін. Всі засміялись.
— Не турбуйтеся, Іване Володимировичу, відтоді навіть у попа не крав. Грамоту Іванові Володимировичу!
— Спасибі, Рябов. Ось грамота ім’ям революції.
Повертаючись додому на новій бричці з продуктами й охоронною грамотою, Мічурін відчув, ніби він помолодшав на двадцять років. Раптом пробіг цеп піхотинців, за ним батарея. Мічурін з Терентієм — по коню. Під’їжджає до розсадника загін червоноармійців, руйнує огорожу, знімаючи колючий дріт і намотуючи його на барабан.
— Стій! Стій! Що ви робите?!— закричав Мічурін, зіскакуючи з брички і кидаючись в атаку на червоноармійців.
— Та ви, папашо, заспокойтеся. Ми розуміємо. Але ж війна. Батарею треба ставити,— заспокоював Мічуріна молодий командир.
— Припиніть негайно! Ось грамота!
— Яка там грамота! Навались, хлопці! Гей, взяли!
— Через мій труп!— закричав Мічурін, впавши на землю біля воріт.
— Подивіться, що виковирює старий, га? От темнота…— сказав добродушний червоноармієць, намотуючи дріт…
— Відставити!— почулась команда.
Молодий командир взводу підійшов до Мічуріна і повернув йому грамоту.
— Ідіть.
— Та підемо. Розкудкудакався.
Прогримотіла, як весняний грім, громадянська війна й покотилась далеко на південь, на українські й кубанські простори.
Одного дня навесні в сад до Мічуріна прийшов Рябов. На ньому була старенька солдатська шинель і студентський злинялий кашкет. Мічурін працював на грядці.
— Що вам?
— Здрастуйте.
— Ну?
— Я Рябов.
— А… Це той Рябов? Який Рябов?
— А ви подивіться. Повітовий інструктор садівництва.
— Звуть як?
— Степан. А по батькові…
— Гаразд. Будеш і без “по батькові”… Інструктор?
— Так.
— Так! Ну, інструктуй. Бери лопату.
— Це можна,— сказав Рябов і, взявши з рук Мічуріна лопату, почав скопувати грядку.— Тільки я не інструктувати прийшов до вас, а вчиться.
— Так от і не торохти.
— А ви послухайте, це теж буває корисно старим. Спочатку покажіть мені ваш садок. А по-друге, я вам наперед скажу: все це не витримує критики.— На цих словах Рябов випростався й, посміхнувшись, показав рукою на сад.
— Як?!— розсердився Мічурін.— Ти що мені тут чортзна-що?..
— Це кустарщина, а не сад,— сказав Рябов.
— Що?!
— Ви не іритуйте. Це ж може бути смішно. Це кустарщина. Це треба ставити на державні рейки. Зрозуміло? Ось добув для вас субсидію — двісті п’ятдесят тисяч карбованців! Будь ласка.
— Скільки?— Мічурін злякано відсахнувся від простягнутого йому документа.— Ти збожеволів! Як же буде із звітністю? Я заплутаюсь у папірцях і піду під суд!
— Не турбуйтесь.
— Віднеси назад! Чуєш? Зараз же! Що ми з ними робитимемо? Це ж капітал.
Рябов трусонув чубом і подивився вдалину.
— Монастирську садибу заберемо — разі На весну заплануємо сто тридцять тисяч одиниць — два! Лабораторії — три! Виставки — чотири! Не вистачить!— Тут Рябов не витримав і голосно засміявся.
— Не галасуй! Чорти тебе принесли на мою голову.
— Почекайте, Іване Володимировичу, дорогий. Ви ще не знаєте мене. Я такий жаднючий… Моїй уяві вже й мільйона замало! Це що?.. Це все ми двигнемо на історичну дорогу. Я вже товаришеві Леніну доповідь написав!
Мічурін грізно дивився на пришельця, ледве приховуючи радість.
Базарний день у Козлові. Народ, коні, підводи, лотки. Звичайний базарний гомін, галас, музика, вигуки.
Кілька червоноармійців у пом’ятому одязі, на свіжих милицях нагадують, що рани трудового народу ще не загоїлись. Увагу червоноармійців привертає щось дуже цікаве. Це виставка досягнень Мічуріна. Просто посеред базару на дощатому помості висаджено кущі, квіти, розкладено фрукти. Над виставкою полотнище з лозунгом:
“Громадяни, не ждіть милостей від природи. Взяти їх у неї — наше завдання”.
Біля квітів і фруктів — ніби відмолоділий на кілька років Терентій. Він гордий і важний. Щоб не гаяти часу, чекаючи на Мічуріна, він пояснює народу досягнення науки:
— Ось кандиль-китайка, ренклод-реформа, парадиз, шафран північний, бергамот-новик. А найголовніше — черенки з поясненням! Дивіться, громадяни! Відомий вчений природи Іван Володимирович Мічурін правильно вказує, що харчуватися треба досягненнями нового життя!
— Чого?— почувся сміх.
— Не смійтесь, громадяни! Хто там сміється?! Треба абрикосами харчуватись, виноградом! Гібриди розведемо різні!— повчав Терентій.
— Нащо розводити? Гриби й самі родяться, був би дощ,— сказав старенький скуйовджений селянин.
Навкруги засміялись.
— Тихше, громадяни! От сам вчений Мічурін вам розкаже!.. Велика несвідомість, Іване Володимировичу,— сказав Терентій Мічуріну, що якраз надійшов.
— Хіба? Не може бути. Ти щось тут наплів уже? Хто тобі доручав говорити?
— Таж не розуміють.
— Бути цього не може. Громадяни вільної Росії!— звернувся Мічурін до народу.— Мені дуже приємно й радісно сповістити вам ось що: великий вчений Дарвін довів і пояснив нам, як у боротьбі за життя з’явились різні ознаки у потомків спільних батьків, бачите ви.
— Нічого не бачимо. Наші батьки…
— Незвичні ми до цього!
— А ти послухай! То й звикнеш,— обурились молоді червоноармійці на милицях, що стояли в першому ряду.— Кажіть, папашо, все зрозуміємо,— звернулись вони до Мічуріна. Очі в них світились прекрасним гнівом, розумом і жадобою знання.
— Дякую вам, громадяни солдати… Так от… Довго боролась наука над питанням, як же зробити рослини міцнішими, щоб не вимерзали, багатші на плоди стали; як схрестити їх? І от, громадяни, працюючи над цим сорок чотири роки, витративши багато праці й часу на різні помилки й збочення, я, нарешті, знайшов спосіб створення нових рослин на основі віддаленої гібридизації, шляхом використання посередника.
— Ет, чорти б тебе молотили, нічого не второпаю. От голова, га?— вигукнув дідок чи то з подивом і захватом, чи в стані ущипливого презирства до себе.
— Зараз поясню. Я схрещую рослини, але не відразу одну з одною,— Мічурін почав сходити з помосту до народу, тримаючи в руках кілька черенків винограду. Він весь світився радістю.— Я схрещую їх поступово, підбираючи близькі до кожної і по можливості такі, що виросли в різних за відстанню місцевостях, створюю гібридів-посередників, а тоді вже, щоб одержати результат, схрещую…
— Що. що?
— Тихше, темното… Кажи далі, батечку.
— Дуже просто. Так от вже створено з південних і далекосхідного тайгового північний виноград. От погляньте: “перша ластівка”.
І, добувши з кишені виноградне гроно, Мічурін про-стяг його старому Єгору Жукову.
— Ми цим ділом не інтересуємось,— сказав Єгор, неохоче беручи виноград своїми вузлуватими, темними, як коріння дерева, пальцями.
— А ти покуштуй,— сказав Мічурін.
