Старий пожував ягоду й сплюнув. Всі погляди скеровані на Єгора, як на рідкісного дегустатора вин.
— Ну?
— Та кажи вже… жуєш…
— Вутла дуже. А смак… це…— Єгор запнувся.— Вода. Вона й непогана ніби, тільки не наша це справа,— сказав Єгор і передав гроно онукові.— Нам треба що? Посадовив навесні, а влітку споживай: картопля, ріпа чи буряк. А цю штуку посади, ходитимеш коло неї років десять чи й п’ятнадцять.
Єгор глянув на Мічуріна і з виразу його обличчя збагнув раптом, що говорить невірно, нерозумно, хотів був замовкнути, щоб не пошитись у дурні й не стати посміховищем, та притаманна впертість взяла гору і він сказав:
— Отож, гляди її, бережи від морозу та гадай, яка на смак уродить. А тоді, гляди, чи вродило, чи ні, а тобі помирати час. От тобі й фрукт. Хтось там їстиме — ласуватиме.
І несподівано на всю площу, наче грім, пролупав всенародний регіт, що перевернув Єгорові всю душу.
— Ну й помирай! Без тебе з’їсться! Помирай, старий шкарбан!— сказав молодий сердитий червоноармієць-інвалід і наблизився до старого, як до ворога.— Тепер я питатиму твого онука, що він скаже про тебе, коли зросте твій сад. Кажи, малий! Повідай народу!
Всі дивились тепер на Єгорового внука, десятирічного Лукашика, що тримав виноградне гроно.
— Скажу,— задзвенів у запалій тиші кришталевий Лукашиків голос і вщух.— Скажу, спасибі, скажу, діду, на добру пам’ять. Щодня казатиму.
— Правильно,— сказав Мічурін, коли люди втихомирились.— Вірно. Стара, темна, личакова Росія померла й не воскресне. Такий закон природи. Йому підкоряється все живе. Нове життя прорвалось до сонця, до світла, до перемоги! Я бачу його. Бачу наші міста і села в садах. Коли там, де, крім горобини, нічого не цвіло, зацвітуть яблуні, груші, абрикоси, персики… Яка буде країна! І все це так просто, абсолютно просто!— Мічурін здивовано глянув навколо й навіть знизав плечима.— Ви розумієте, щодня я все дужче й дужче дивуюсь, ну як ми могли так жити?
— Це ж як саме?
— Куди не глянь — скрізь верби, чорт би їх побрав, осика, вільха. Вся наша величезна північ споконвіку цвіту не бачить! Яблуко — ласощі! Виноград — казкове слово! А ми зробимо Радянську Росію яблуневою, грушевою, вишневою, персиковою!.. Медовою!.. Адже насправді все це так просто. Треба на кожне подвір’я двадцять саджанців. І все! І всі будемо багаті! Ось мій лозунг!
— Дозвольте, а з ким ви цей лозунг погодили, Іване Володимировичу?— спитав Мічуріна Рябов, що надійшов у супроводі професора Карташова.
— Тобто?
— Тобто, я питаю, з ким ви погодили ваш лозунг?
— Я його погодив із здоровим розумом, і от народ починає вже розуміти,— відповів Мічурін.
— Виходить, інші не мають цього розуму? — не витримав Карташов.
Професорові Карташову здалось, що Мічурін своєю відповіддю принизив перед народом авторитет Рябова. З другого боку, йому хотілося зробити приємне Рябову як представникові місцевої влади. Він зараз тільки приїхав у Козлов. Підійшовши до Мічуріна, він стиха, але так, щоб Рябов почув, сказав:
— Але ж ви самі розумієте, що ваш лозунг куркульський? Здрастуйте!
Мічурін нахмурився. Він упізнав Карташова відразу, пригадав його перший приїзд до Козлова і все, що в зв’язку з цим говорилось потім у місті, всі байки, плітки, глузування обивателів з міської управи.
— Повторіть, що ви сказали?
— Я сказав — здрастуйте,— зніяковів Карташов, зрозумівши, що допустився помилки.
— Ні. Що ви перед цим сказали?’
— Я сказав, що існує ж положення…
— Громадяни! Ось перед вами вчений папуга в науці й житті! — вигукнув раптом Мічурін.
— Іване Володимировичу! Хвилиночку! Громадяни! — втрутився Рябов, заглушаючи голос Мічуріна й ще не знайшовши потрібних гучних слів, щоб вийти якось з цього скрутного становища.— Громадяни!
— Ну, знаєте! За такі слова… Дякую вам,— несміливо обурився Карташов.
— Можете подавати до суду. Лозунг куркульський… Хто б і казав мені це! Пристосованець! — лютився Мічурін.
— Іване Володимировичу! Громадяни, прошу вас! — хвилювався Рябов, вискочивши на поміст.— Ох, Іване Володимировичу, так же не можна. Навіщо ж ви?..
— Любий мій, не вчіть мене…
— Та я не вчу. Я тільки кажу.
— От і помовчте. Ви громадянську війну скінчили? Так? А от зараз вона починається в науці. Розуміти треба.
— Ну, Іване Володимировичу, адже професора надіслав до вас Наркомзем на допомогу,— сказав Рябов тихо, явно маючи намір пом’якшити неприємний інцидент.— Адже це вчений. Він приїхав вивчати ваш досвід.
— Не вірю. Він приїхав наглядати за мною. Йому потрібні мої помилки, а не досвід. Я пам’ятаю його статті про мій сад!
— Ну, що ви?
— Це несправедливо! — сказав Карташов.
— Не смію претендувати,— підкреслено тихо й чітко відповів Мічурін.— Справедливість у цьому місті, наскільки я пам’ятаю, належала вам і попові Христофору. Лозунг куркульський! А-а!
— Ото сором,— скрушно сказав старий Єгер до свого онука Лукашика, що весь час не спускав очей з Мічуріна — так вразили його дитячу душу дивні слова його.
Професор Карташов почував себе знищеним. Він через силу приховував розгубленість, відчуваючи па собі погляди юрби, хоч, власне кажучи, і відповісти по суті йому не було чого: він сам не вірив у те, що казав Мічуріну. Він просто хотів догодити Рябову, і так невдало вийшло.
— А наш от вчений, либонь, посурйозніший за тебе буде,— сказав йому з єхидною повчальністю Єгор.— Як він тебе зразу прищучив. Ти йому ручку, а він тобі — раз! От і стоїш, бач! Еге ж, він у нас крутий. Він у нас… Ти з ним, брат, обережно. Виноград бачив? Ага… Це як усю Росію засіємо, тоді не жартуй… Ей, старий! — звернувся раптом Єгор до Мічуріна.— Клади-но мені корінців отих виноградних та яблук, які міцніші. Давай!
Путівцем понад річкою, через березняк та ялиновий чагарник тихою ступою чвалала руда конячка.
Під веселим весняним сонцем вона здавалась вилитою з золота й такою приємною, ніби доводилась вона дідові Єгору та його онукові не конякою, а членом сім’ї. Вони поверталися з міста, опановані новими думками. Єгор крутив у руках черенки винограду й зосереджено думай. У Лукашика була яблунька в руках.
— Вчені от як сварилися,— сказав Лукашик.’
— Вчені, вони теж, бачиш, різні. Одні вчені на гроші легкі, інші — на мозолі. От і хто куди. Наш от вчений,— старий Єгор потрусив черенком винограду,— мабуть що партійний, а той — ні… Бачив, який важний, ото вони й сваряться., Час-бо такий…
— Виросту, теж буду вчений,— мрійно зітхнув Лука-шик.— Вже ж такі виногради розведу…
— Бач ти…
— Діду!
— Ну?
— Прожени мене з дому. Або я сам втечу, як Ломоносов. Дома ж нічого я не висиджу.
— І прожену. Дорога тепер відкрита.
— Я вже, діду, такі там виногради розведу, такі яблука…
— Тільки я тобі, Лукашику, от що скажу… Досі ці виногради лише в піснях натякались та в казках… А тепер он що робиться. Цей старий вчений! Отак і ти, як підеш,— Єгор махнув черенком кудись у далечінь на всю країну,— вчись. Підростеш, дівка, гляди, якась підвернеться,— жени, вчись.
Наприкінці серпня в приміщенні монастирської трапезної було відкрито генетичну лабораторію Мічуріна, а рядом у саду — велику виставку його наукових досягнень. На довгих стелажах, прикрашених квітами, красувалися сотні сортів його гібридів. У залі лабораторії стояв великий овальний стіл, також заповнений плодами.
На виставку прибули садоводи, агрономи і вчені з столиці. Це було свято Мічуріна.
Торжествували помічники, учні. Організатор виставки Рябов почав навіть промову перед гостями:
— Товариші! Довгі століття прославляла історія страшні поля битв, де вмирали люди. Але мовчала вона про зорані поля, на яких ми працюємо. Прославляла імена тиранів, царів-убивць…
Терентій. Ну, вже! Осідлав царів.
Рябов. …царів та їх нащадків. (До Терентія.) Зараз… (До гостей.) Так. Прославляла тиранів, нічого не бажаючи знати про походження пшениці, плодів, про героїв і художників землі!..
Терентій (помітивши наближення Мічуріна, до Рябова). Кинь царів, кажу, іде, чуєш…
Рябов. Вісімсот кращих видів зібрав тут Іван Володимирович за довгі роки праці!.. Сто п’ятдесят нових сортів створив він до початку великої пролетарської революції і приніс їх на службу народу. Від імені міського комітету Російської Комуністичної партії більшовиків і виконкому Ради робітничих і селянських депутатів, відкриваючи цю першу…
З’являється Мічурін в. супроводі Кічунова і Сівцева.
Мічурін (до Кічунова). І я дякую ,вам; все пам’ятаю: і ваші турботи про мене, і незабутню зустріч двадцятого століття. (Помітивши Рябова.) Досить, досить, досить…
Рябов. …виставку його праці, пройняті…
Мічурін. Я дуже щасливий, панове… (Рябов подає знак.). Вибачте… як?.. Так-так… Товариші, сьогодні у нас знаменний день. Відкриваючи центральну генетичну лабораторію, ми… Прошу сідати…
Кічунов. Чудова президія. Єдина в своєму роді… на всю, мабуть, Росію. Кожний промовець, перед тим як говорити щось розумне і практичне, повинен вкушати плоди, які лежать перед ним…
Мічурін. Ви вгадали. На цьому столі природа пропонує вам на розгляд… Взагалі це дивний і, смію запевнити всіх присутніх, такий прекрасний стіл, що я навіть схвильований. Це плоди мої. Наказую… Тобто щиро прошу всіх присутніх з’їсти по пів-яблука номер один і при цьому дивитись на мене…
Всі беруть яблука і починають мовчки їсти.
Кічунов. Іване Володимировичу! Це чудове яблуко! Це… ви нас просто перетворюєте в дітей. По-моєму, на світі нема такого плоду!
Мічурін. Згодний. І саме тому дозвольте зупинитись докладніше на ньому. Я вважаю, що кожна свідома людина повинна знати про це, кожен робітник, селянин і кожен учений. Ось його батьки. (Показує жовтий маленький бельфлер і китайку.) Ось мати, ось батько, ось нащадок. (Показує велике яблуко.)
Піонер. А чому батьки маленькі, а яблуко велике?..
Мічурін. Зараз. Мати — з півдня. Прибувши до нас в континентальний клімат, відразу, звичайно, зачахла на морозі і ледве плодоносила — плоди рідкі, дрібні. В 1900 році я переношу на її цвіт пилок китайської яблуні. Дозріле насіння висіваю тої ж осені. Виявляється: всі сіянці відхилилися в бік матері. Лише один відрізняється добрим розвитком всіх частин зовнішнього габітуса. Беру. Пересаджую ще двічі і на сьомому році одержую плід — гібрид, чудовий на смак і великого розміру. А чому? Тому, що в гібридах передаються спадкові задатки не тільки батька й матері, як це стверджують деякі горе-теоретики. В гібридах складаються комбінації цілої групи далеких родичів — дідів, прадідів, прабабок, а іноді ще й віддаленіших родичів по загальних лініях! І пробуджуються вони до життя при гібридизації, як під час вибуху, проспавши перед цим цілі століття в прихованому стані. Зверніть увагу: всі гібриди, одержані від схрещування видів або різновидностей далеких між собою за місцем походження, мають найбільшу силу пристосування до умов нової місцевості.
Карташов (до Сівцева). Так. Ач, куди сягнув.
Мічурін. Але це тільки початок біографії. В новому сорті з’явились і нові недоліки — рано почали визрівати. До кінця серпня втрачається соковитість, з’являється мучнистість, гнилизна. Тоді я вводжу в дію ментора, тобто прищеплюю йому на нижні гілки, ближче до стовбура, живці іншого старого сорту. А через кілька років — ще шість живців інших зимових сортів. Як змінювалися плоди з року в рік, як вони ставали цупкіші, важчі, набирались аромату, як почали визрівати все пізніше й пізніше — це разюча картина! (Плаче від творчого захоплення.) І дерево, з комбінацією властивостей трьох ближчих плідників, стало міцним, ні зимових морозів, ні весняних — нічого не боїться! (Аплодисменти.) Облиште. Я не артист! До речі, біографію не закінчено. (Голосно, з нотою особливо урочистої наступальної сили.) Через п’ятнадцять років я прищеплюю його в крону дорослої антонівки півторафунтової! І як наслідок — величезна урожайність, плоди збільшуються до граничного розміру! Присмак антонівки є?
Піонер. Нема!
Мічурін. Ах ти! Все перекуштував! Нема присмаку антонівки!.. Це значить — новий сорт виробив уже в собі повну стійкість і не піддається вегетативному впливу підщеп.
Кічунов. Це класично, Іване Володимировичу, це чудесно! Яка надзвичайна точність думки!
Мічурін (до Кічунова). Це, Василю Васильовичу, взаємність тривалої любові й згоди. Я штучно і тактично підставив природі сприятливі умови для створення нового сорту. Ось за цю увагу, за відданість і вірність прекрасна дама й пішла мені назустріч. Роман тривав двадцять п’ять років.
Карташов. Це дуже захоплюючий роман, Іване Володимировичу! Тільки я боюсь…
Мічурін. Ну, ви завжди чого-небудь боїтеся.
Карташов. Та ні, дозвольте. Я хотів зауважити, що це надзвичайно цікаво, хоч у нас є кілька аргументів, якими ми хотіли б обґрунтувати протилежну точку зору. Ви дозволите?
Мічурін. Так.
Карташов. Дозвольте бути цілком відвертим!
Мічурін. Будь ласка, хоч це вам, я помітив, ніколи не вдається.
Карташов. Е-е… м-м… е-е…
Сівцев (тихо). Тільки ми просили б вас не при публіці.
Мічурін прикро вражений. Він дуже неохоче зробив поступку вченим гостям. Дальша розмова відбувалася вже в лабораторії біля овального стола.
Карташов. Нам не хотілося, бачте, шокірувати вас як великого садовода.
Ці слова справляють на Мічуріна гнітюче враження. Завжди легко вразливий, він раптом поникнув і мовчки відійшов до вікна. Це помічає професор Кічунов.
Кічунов. Почекайте, почекайте, я чогось… Що ви хочете сказати?
Карташов. Ви, звичайно, розумієте, що все це виключно серйозно і що справа тут не тільки в яблуці?
Сівцев. Що це яблуко, так би мовити, символічний плід дерева пізнання?
Кічунов. Чому символічний? Я бачив тут уже цілком реальний вегетативний гібрид яблуні й груші.
Карташов. Яблука й груші? Нема такого плоду!
Кічунов. Як нема? Чому?
Карташов. Тому, що цього бути не може!
Терентій. Здрастуйте! Та ви ж держите його в руці! Покуштуйте!
Карташов (яблуко випало з рук). Дозвольте, дозвольте!.. Іване Воло… я не розумію. Перестаньте мене містифікувати. Я не можу куштувати того, чого немає! Відмовляюсь!
Сівцев (піднімає яблуко, що впало). Вибачте, допустимо навіть, що є. Припустимо, що ця випадкова модифікація могла виникнути…
Карташов. Так, так, так! Я допускаю. Більше того, я навіть з’їв її як об’єктивно існуючу данність, проте це аж ніяк ще не значить… е-е… Тобто… що висновки, які ви робите прилюдно, це — даруйте мені…
Сівцев. Це неможливо!.. І цього ми нікому не дозволимо…
Кічунов. Хто це ми? Сівцев. Прекрасно ви знаєте хто. Кічунов. Говоріть ясно і без цих загадкових узагальнень.
Мічурін (відходячи від вікна). Я вас покликав на свято. Проте бачу — свято моє не відбулося… Скалить же мені на прощання — нащо ви ховаєте мене? Нащо відгороджуєте від світу в саду?
Сівцев. Дозвольте, дозвольте.
Мічурін. …Я вас питаю! Доки ви будете замовчувати мою працю?
Карташов, Сівцев. Хто замовчує?
Карташов. Ми визнаємо гібридизацію міжвидову і навіть міжродову. Визнаємо деякий вплив відкритого вами ментора. Але… на жаль, це не має перспектив в еволюції. Організм у своєму розвиткові автономний від умов життя.
Мічурін. Дурень.
Карташов. Прошу без грубощів. Ви… ви звужуєте мені судини! У мене гіпертонія!
Мічурін. Слово має професор Сівцев.
Сівцев. Домовляємось, Іване Володимировичу, без цього… без словечок…
Мічурін. Будь ласка.
Сівцев. Причини мінливості спадковості незбагненні! Мічурін. Папуга! Сівцев. Без грубощів!
Мічурін. А чому не бути мені з вами грубим? Ви — мої супротивники — люди безідейні, благополучні, обмежені.
Сівцев (благородне обурення)) Я мовчу.
Мічурін. Добре, беру папугу назад.
Сівцев. Генні і хромозомні мутації виникають випадково… Зрозумійте ви…
Терентій. А я розумію так своїм розумом, що ніяких генів і хромозомів взагалі нема!
Карташов. Як нема? А що ж, по-вашому, є?
Терентій. Служба.
Сівцев (до Кічунова). Ось наукова розмова в лабораторії біолога!
Мічурін. Справа не в розмові, а в революційному землеробстві, в тваринництві. Вже кому б, як не біологам, зійти б з п’єдесталу на землю і заговорити мовою народу. А не плутатися в тумані: випадково! незбагненно! К чорту таку науку!
Карташов. Дуже шкода. Я вболіваю. Якщо хочете знати, я завжди був схильний захоплюватися вашим фанатизмом, але треба ж бути великодушним і не забувати, що не тільки ви мрієте про щастя людства.
Мічурін. Облиште!
Карташов. Запевняю вас! Звичайно, людству однаково, хто зробить його щасливим — ви або ми…
