Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма
Я на палубі пароплава “Некрасов”. Чарівний світ пливе передо мною: сині води, білі піски, хати на високих берегах. Пропливає Канів…
Ось і могила Шевченка. Величаво мріє над рікою Тарасова гора.
І блідий місяць на ту пору
З-за хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі…
Пісня починається відразу, з першого метра фільму, її співає могутній хор на “Некрасові”. Пісня шириться, росте, розливається на вечірніх просторах Дніпра.
Птиці летять надо мною, хвилюють мене. Мене завжди хвилюють птиці у вечірньому небі.
До мене підходить людина середнього віку. Хто він — учитель, інженер, садовод — я не знаю. Але є в ньому щось близьке і рідне мені. Ми обидва з ним колись у раннім дитинстві бродили босоніж по незайманих висипах великої ріки нашого народу, обидва пили її м’яку воду. Він щасливий від того, що я пливу по рідній річці, а я щасливий, що пливе по ній він, і гурток дівчат, і хлопці, і дві молоді пари з першими грудними дітьми, і річники красиві, і замислені колгоспники.
Він тихо питає мене:
— Се ви?
Я кажу:
— Я.
Він тисне мені руку й цілує в плече.
— Спасибі.
— Я подумав: се, напевно, ви. Про що ви думали зараз?
— Власне, ні про що,— відповідаю я йому.— Тобто, про все.
— Ви думали про дім?
— Я думав про життя. Я весь у полоні почуттів. Я думав: який прекрасний світ і яке прекрасне життя. І як жаль, що людям так мало доводиться се почувати.
— Розумію. Се ріка навіває вам думи. Я теж, коли пливу, завжди в її полоні… Як хлюпотить вода… Ви їдете…
— Додому. В село, де я народився. А ви?
— Теж… Пливу, як у сні.
За кормою — човен полинув кудись у темно-синю далину: замислений рибалка, зорі в небі і воді, срібний берег лине, лине у далечінь.
Я опускаюсь у шлюзи Запорізької греблі. “Некрасов” у камері шлюзу. З води поступово підіймається вгору мокре громаддя бетону.
На бетонній мокрій стіні читаю знаки часу: якісь написи, дати, слово “гвардія”, слово “Литва”, імена, сліди опалубків, вибухів — все у зеленій патині часу, в струменях води.
Я переношусь думкою в двадцять третє століття, і тоді шлюзова камера відразу починає здаватись мені старовинною. Я бачу: на мокрім, ще більш позеленілім бетоні викарбувані імена й прізвища мулярів, теслярів, бетонників — увесь многотисячний персоніфікований колектив будівників епохи початку великих робіт.
З високої башти шлюзової камери лунає по радіо четверта симфонія Бетховена.
“Некрасов” опускається все нижче й нижче. Мокрі стіни звелись на величезну висоту. Люди на палубі, мов зачаровані, мовчки дивляться вгору. Сонце заходить криваво-червоне. І в небі таке торжество, багряні промені так незвичайно освітлюють далекі хмари десь у стратосферичних висотах, що всі, навіть діти, притихли, і хор замовк на верхній палубі “Некрасова”.
Розкриваються останні ворота шлюзу: переді мною Хортиця і величава дуга греблі Дніпрогесу.
Шандори підняті. Сорок вісім могутніх струменів злились в один пінистий велетенський водоспад і марно шумлять, надихаючи поетів нерозумних і радуючи дітей. Ні. Це — химерна омана. Вода спадає тут марно лише весною, в повідь. Суха зараз гребля і мертва.
Дніпро обмілів. На широких дніпровських плавнях сотні робітників рубають, корчують тягачами столітні верби, осокори, тополі — готується дно майбутнього моря. Степ знемагає без води. Нема дощу вже місяців п’ятнадцять. Сімсот тисяч самих тільки столітніх дерев уже порубано на низьких дніпровських островах.
На верхній палубі “Некрасова”— зовсім молоде подружжя. Але у них уже троє дітей. Одне в нього на руках, двоє на клунках, а мати, схилившись на плече чоловіка, спить.
Поруч — троє дівчат з нових місцевих пасажирів. Я з ними розмовляю:
— Скажіть мені, ось ви працюєте…
— Так. Ми тут готуємо дно моря,— легкий рух в бік широкої заплави.— Тобто очищаємо його від дерев і корчів.
— А я штукатурниця з Нової Каховки. Штукатурю будинки.
— Що ви кажете?
— Так. Ви не дивіться, що я така мала. Я була вже бригадиром бавовняних ланів. І ось пішла…
— А вдома?
— Мати й дві сестри…
— Батько?
— Вбитий на війні.
— Мій теж.
— А що з вашою подругою?
— З Валею?
— Чому в неї сльози? Валю, чому у вас сльози? Вона плаче.
— Вона плаче, тому що їй важко, і вона страждає.
— Він був вашим чоловіком, Валю? Так?
— Ат… Не знаю, як назвати вже… Такий егоїст!..
— У вас дитина?
— Ось.
— Хлопчик?
— Так.
— Як звуть?
— Валерик… Він теж був Валерик.
— Гарна дитинка…
— Правда? (Усмішка матері.) Вже не знаю, яке слово підібрати для нього…
— Звичайний негідник. Підлий боягуз й утікач.
— Він до вас повернеться, Валю. Він неодмінно прийде.
— Нізащо в світі. Ніколи! Я сама виховаю Валерика.. Мого сина. Я не так його виховаю… О, як я презираю цього чоловіка!
— А хто він, пробачте?
— Студент четвертого курсу гідротехнічного. Майстер. Спортсмен. А така жорстока, мізерна душа…
— Я ніколи не вийду заміж,— з сумною довірливістю говорить мені трудівниця моря.
В неї миловидне обличчя, гарна шия і плечі. Але вона велика дівчина, схожа чимось на античну каріатиду, і це її, мабуть, пригнічує. Я допускаю, що вона заздрить мініатюрності своєї подруги, витонченої штукатурниці Олесі.
— Чому ви не виходите заміж? Невже ніхто не пропонував вам руки й серця?— запитую я, відчуваючи незручність від старомодності двох останніх слів.
— Ні, пропонували. Тільки траплялися все дуже грубі або некрасиві. Один, правда, був хороший, просив, як ви кажете, руки і серця. Ну, я не згодилась.
— Не сподобався?
— Ніс. Якийсь весь перекошений вбік. На війні, каже, близько снаряд пролетів. Ну, скажіть… Я так проплакала цілу ніч над річкою… Чи ж повинна я все життя дивитись на такий поганий ніс і так близько? Ні, ні…
— Це невірно й зовсім нерозумно…— протестує Олеся і запитливо дивиться на мене.— Ви, очевидно, професор?
— Так, в цьому роді.
— Я ніколи не скажу так на зборах, з трибуни, тому що це було б ганебно, але вам я признаюсь, якщо вже ви цікавитесь, чого б ми особисто хотіли. Я перш за все дуже хотіла б вийти заміж, тобто щоб у мене був чоловік. Так. Я не думаю, щоб він був неодмінно вродливим чи знаменитим. Я б хотіла лише одного — щоб у нього була хороша душа, ніжна й добра. Щоб він любив мене і був зі мною привітний, щоб він турбувався про мене і щоб у нас родилися хороші діти.
Потім з посмішкою, трохи лукавою, подивившись на подругу, вона каже мені:
— За що любиш дитину? За щось, мабуть, невідоме, правда?
В очах дівчини світяться іскри нерозтраченої ніжності. Вона вся переповнена бажанням радості і вся розкрита для щастя в кращих своїх надіях і передчуттях. І разом з тим в її словах і в якійсь глибоко прихованій частині підтексту я відчуваю нотки тривоги і, можливо, страху, що навіть серед кращих ровесників її не завжди знайдеш ту ніжність, якої чекає її дівоче серце. У Валі знову навернулися на очі сльози
Молода мати прокинулася біля плеча чоловіка,— дитина почала ворушитись і тихо виказувати невдоволення.
— Ой… Ну, погойдай його трошки, погойдай. Я посплю. Який мені сон приснився… Лечу, лечу…
— Де ти летиш? Чудна жінка: досить їй заснути — зразу починає літати. Прокинься, ось професор хоче щось тобі сказати…
— Не ворушись. Не буди мене… Ще трошки… Хвилиночку… Ой…
Увесь цей тихий діалог іде вже по кадрах її сну, тому що, закривши очі, вона зразу поринає в сон, і сновидіння продовжується, як се часом буває у молодих здорових натур. Сниться їй, що вона з дітьми летить над Дніпром, плавно і легко, як птиця. Ледве змахнувши рукою, вона лине в голубому небі над рікою. Се радісне почуття сну-польоту знайоме кожному, хто знає труд, в кому живуть здорові прагнення, і юні мрії, і могутній рух статі.
Її сон супроводиться музикою. Аж ось поволі в музику входить новий настирний пружний звук.
Над Дніпром високо в небі літак. Пасажирів небагато. Начальник будівництва ГЕС Аристархов, інженер Гідроспецбуду Широков, начальник монтажного управління ГЕС Булатников і “головний хазяїн моря” і “затопленець” Богачук. Це інженери-комуністи середнього віку повертаються з відрядження і, пролітаючи над “своїм морем”, схилились над схемою.
Генерал Федорченко, років п’ятдесяти п’яти. З ним молодший його син Алік. Генерал не відривається від вікна. Він у цивільному. Могутній, з обличчям грубим і вольовим, на якому відбилися великі події нашої доби.
Йому тісно в пасажирській кабіні. Хочеться бачити степи, відчувати простори. Він виходить у світлу кабіну пілотів і зупиняється.
Вій не бачить уже під собою ні Київщини, ні Харківщини, ні Запоріжжя, тільки цілу планету, окутану легким блакитним маревом.
І всіх, кого він любить, увесь народ, що десь працює під ним унизу, він обіймає, пролітаючи над ним,— неначе низько йому кланяється. Тільки цього ніхто не прочитає з його суворого обличчя.
Він весь у полоні могутнього потоку спогадів, асоціацій, нових знань і величезних завдань, яким присвячене сьогодні його життя.
Як далеко може бачити людина! Яка могутня вона при всій своїй малості!
Коротку мить живе вона на маленькій планеті, десь в одній з незліченних галактик,— і все ж обіймає всесвіт, увесь, від початку до кінця.
“Я безсмертна людина,— думає генерал Федорченко, дивлячись на блакитні простори,— і абсолютно неважно, скільки мікронних одиниць часу буде існувати моє особисте “я”. Я безсмертна, щаслива людина, і те, що я відчуваю, і те, що я роблю,— прекрасно… Тільки чогось я не впізнаю…”
— Не впізнаєте чогось, правда?
— Атож.
— Ще б пак! Адже плавнів нема.— Аристархов, який увійшов у кабіну пілотів, весело оглядає широку безлюдну заплаву Дніпра.
— Ось Конка, бачите? Ось колишній Великий Луг запорозький. Тут очищаємо від пнів 35 000 гектарів. В цій частині моря буде чисте тоневе дно.
— Та-ак… Немає плавнів…— генерал здивувався.
— Звичайно. Адже ми над морем летимо. Он вже скоро Берислав і Каховка.
— Каховка! Де?
Генерал підходить до сферичного вікна і, нахилившись трохи вперед, наче повисає в блакитному просторі над неосяжною рівниною і тонким струмочком Дніпра внизу серед пісків.
— …Легендарна… Боже мій!.. І все це було при нас! Тут Врангеля громили ми в двадцятім році. А батько мій колись батрачив тут… Давно… давно, в дев’яностих роках у Фальцфейна. Це про нього Ленін, пам’ятаєте, писав: “В Таврійській губернії особливо відзначався ринок робочої Сили у містечку Каховці, де раніш збиралось до сорока тисяч робітників…”
Генерал замислився.
— Так. Наймались від Миколи до покрови, сходились і розходились по цих просторах…
— Пішки?
— Пішки, брате, аякже… Ідуть батьки степами вздовж Дніпра! Свити, торби, ноги босі. Іде батрацтво…
І, наче підкоряючись спогадам потомка, виникають у степу батраки. Ось їх величезні юрби біля берега Дніпра. Сотні човнів. Ось лежать тисячі чернігівських, полтавських, курських, смоленських, подільських. Чекають наймача. Ось вони йдуть. Далеко-далеко десь мріє Дніпро. Смутно в степу. Розпечене сонце уже на заході. Вся неосяжна рівнина, і
Дніпро, і безхмарне небо залиті каламутно-червоним світлом посухи. І здається ця жменька бурлаків загубленою і сумною, як журавлиний ключ. І пісня їх сумна:
Ой бурлака молоденький Вийшов рано з дому. Гей, і прослалась Довга стежка йому, Молодому.
Чумаки їдуть з Криму в темних, просмолених сорочках. Худі воли круторогі, голий степ. Безпощадне сонце ворогує :і землею. Співають чумаки хриплими басами:
Із Одеси преславної Завезли чуму.
Упав чумак край дороги,
Гей-гей, горенько йому.
Воли його круторогі понуро стоять. На кургані столітній кобзар доспівує свою думу дівчатам:
…А із степу гайворони,
Гей, гей, до нього летять…
Генерал стоїть у прозорій кабіні літака. Весь — у спогадах, летить над степом.
А по степу мчать машини з людьми, здіймаючи куряву. На скіфській могилі — геологорозвідувальні знаки, а біля могили біліють намети розвідників.
Пасажири на грузовику проводжають очима літак.
По польовій дорозі на околиці села син колгоспниці Марії Гуренко покидає колгосп. Важкі хвилини. Іванові здається, що всі дивляться на нього з презирством, як на зрадника, хоч у дійсності ніхто на нього і не дивиться.
Іде він повільно, але в душі поспішає — швидше б одірватись. Все вирішено безповоротно. І мати це знає, і сестра, але, проводжаючи сина в дорогу, мати намагається щось сказати йому. Марне благання…
— Ви все думаєте, мамо, що я маленький. А я війну пройшов. Був поранений двічі, брав участь у визволенні великих міст Європи…
— Таж ти найменший, синку…
— Так. Але старших нема. Всі троє загинули, батько четвертий.
— Ну, то вже так судилось. А нащо ти покидаєш мене? Зостанься, Іваночку!
— Мамо, не можу.
— Ти глянь, як хороше, як весело тут!
— Мені вже тут невесело.
— А гарно як! Тихо.
— Мені потрібний грім і стукіт, мамо. Рух мені потрібний.
— Які верби, криниці! Та зацвітуть черешні…
— Ні.
— Не красиво?
— Я належу іншій красі.
— Болоту!— озивається з докором сестра-вдова вже навздогін братові.— Хоч би ще фах який мав,— самоскиди ганяє, день і ніч на бульдозері скрегоче…
— Я будівник!— відповідає Іван на прощання.— Ще п’ять років — все стане ясним.
Покидає колгосп “Шлях до перемоги” і Річард Гусак. Обидва його сусіди, Корж і Алчевський, і їхні жінки з дітьми проводжають його.
