Очі Марії сяють радістю. Він розуміє, що все гаразд.
— Все гаразд?
— Так. Дуже, дуже.
— А я, розумієш, їду з письменником, дивлюсь: Катя стоїть у Дніпрі, любується природою життя.
Кравчина щасливий, тому що вона теж щаслива. Вся його маленька хата наповнена щастям.
— Ну, дай мені його. Хлопчик?
— Хлопчик.
Чарівним материнським рухом вона передає чоловікові дитину.
— Це Валерик, батьку,— хором говорять діти.
— Ми вже назвали його Валериком!..
— Да? Тепер скрізь Валерики пішли…— Кравчина дбайливо приймає дитину.— Синочку! Здрастуй! Се ти? Появився на світ? Ой-ой-ой!.. Маріє! Як гарно! Неначе гілочка виросла з мого серця. І сам я наче народився заново четвертий раз. Хлопчику мій… Хто ти? Хто він? Товариші… Може, це народився видатний талант? Га? Може, це новий світоч людства? Адже у світочів людства теж були батьки й матері? І небо зоряйе було, і любили, і жаліли одне одного…
Таких слів Кравчина ніколи не промовляв. Навіть коли народився перший їх хлопчик, слова були інші і була інша радість,— так виріс він за ці роки будови. Та, можливо, і взагалі ні тоді, ні зараз він і самих слів оцих не промовляв, і тільки душа його була наповнена радісним відчуттям великого змісту життя.
І ця радість передавалася всій хаті, бо, коли промовлялись чи думались і рвались назовні ці його слова, біла хата, в якій усім речам гріш ціна, вся заповнилась музикою народження людини і величання матері. В цю музику вплелася мелодія хоралу, тихого й близького, неначе співали тут же в хаті і в сінях жінки. Чи се вони дійсно співають? Так, співають. Аж ось новонароджений починає плакати.
— Ви чуєте? Співає…
— Таж воно плаче,— говорить Марія.
— Хто?
— Мале. Адже ж воно почало плакати,— кажуть жінки.
— Перестаньте! Чого йому плакати?!— Кравчина протестує.— Це не плач! Це клич! Зовсім інше. Це він з криком вростає в майбутнє життя. Чуєте?— Підспівує в тон плачучій дитині: “Ой-рі-ра-ра-а, товариш Ворошилов, прими от красних конников покло-он!..”
Всі підхоплюють і починають співати.
Тільки дві жінки молоді, радіючи разом з Марією і підспівуючи, так сплакнули, не перестаючи посміхатись, що на них неможливо дивитись. Це вдови і серед них — покинута Катерина.
Кравчина помічає все. Підходить близько і дуже тихо каже:
— Все бачу, Катерино.
— Батькові не кажіть,— ще тихше просить Кравчину дівчина крізь сльози.
— Серденько, не ображайся,— напишу: стояла, брате, твоя дівчинка в Дніпрі… умивалась…
В дощанім приміщенні інженера Грекова іде оперативна нарада. Обстановка ділова. Вздовж стін рисунки, розрізи, схеми. Накурено. Сидіти ніде, тут довго засідати не прийнято. В кінці наради, коли всі вже починають говорити разом, Греков дає останні розпорядження, готовий вже податись кудись на ділянку.
— Ні, ні, це вже ви відповідаєте, ви, як кажуть, вождь геодезії. І я буду питати з вас, будьте ласкаві.
— Припиніть шум! Хто там шумить в коридорі?
Шум не припиняється. Люди входять і виходять. Деякі продовжують розмовляти один з одним, викреслюючи пальцем у повітрі якісь схеми і уважно слідкуючу за повітряними рисунками. Інші, нахилившись, розмовляють за столом, викреслюючи щось олівцями в блокнотах.
— Ну, поїхали!..
— Перестаньте, перестаньте,— Греков продовжує ще докоряти інженеру Тихому, який не зробив чогось вчасно.— Ні за яку фігуру, вищу від вас рангом, не сховаєтесь!. Ви командир, і ви будете відповідати… Скоротіть підготовку.
— Спробую.
— Я думаю, вам потрібно обов’язково вписатися в п’яте.
— Ні…
— Труб не вистачає…
— Володимире Петровичу, ви не тікайте!
— Я не тікаю,, я прийшов. (Телефонний дзвінок.)
— Так! Греков… Одну хвилину… Тихше…
— Ваша дочка виходить заміж,— почувся раптом з коридора настирливий дівочий голос.
— Не шуміть! Нарада.
— Хто там? Хто це? Появляється Валя:
— Жениться на вашій доньці.
Греков. Не розумію. Хто? Коли?.. Нікого не пускайте! Валя. Сьогодні.
Греков. Почекайте… Ви до кого прийшли?
Валя. До вас. Я працюю на кар’єрі. Ви інженер Греков?
Греков. Що вам потрібно?
Валя. Світлана, ваша дочка…
Греков. Михайле Петровичу!.. Слухайте, потім, потім. (Бере телефонну трубку.) Так! Греков… Так… Так… Так..
Валя. Виходить заміж, мерзотниця! За мого чоловіка Голика Валерія. Я все сказала їй, всю правду…
Греков. Ну, перестаньте ж! Не час… (В телефон.) Одну!.. Я… Одну хвилинку…
Валя. Не прикидайтесь. Все знаю. Весілля в клубі.
Греков. Яке? В якому клубі?.. (В телефонну трубку.) Сергію Михайловичу, пробачте, я вас майже не чую. Ви чуєте мене? Я захворів раптово. Зараз ось вривається в моє життя щось таке, що я… Ні, не інфаркт, ні… Божевілля скоріше… серед білого дня… Вішаю трубку, пробачте…
Кравчина додержав свого слова. Приїхав Зарудний, батько Катерини. Ось він іде. В його зовнішньому вигляді незламна рішучість. Чи правильно він зараз вчинить? Чи так, як треба? А як треба? Одні скажуть: він безумець. Інші: він убогий. Треті скажуть — вигаданий, таких не буває. Горобці й коноплянки осудять орла: кепсько літає в кущах і коноплях.
Входить в контору. Увійшов.
— Ви до виконроба?
— Так.
— Посидьте. У нього нарада.— Голос у секретаря-дру-карки добрий, обличчя розумне.
Зарудний сідає на стілець. Йому не хочеться сидіти. Не так він уявляв собі цей прихід. Він це ось як уявляв: Входить:
— Ви до виконроба?
— Да-а!!!— і прямо до дверей. Не чує слів секретарки: “Посидьте, в нього нарада”. Він двері вже відкрив, і ворог перед ним. Який у ворога кабінет, він не пам’ятає. Що на стінах, які вікна, креслення, фотографії і що надворі — день чи ніч,— не пам’ятає.
— Виходь!— гукає так, що Голик перестає дихати: він бачить перед собою того, кого мусив більше всього боятися,— батька Катерини. Страшним з’явився перед ним батько: такого гніву Голик ще не бачив. В руках величезний чабанський батіг — можна вовка пересікти…
— В чому справа? Що це?..— прошелестіли розслаблені Голикові уста.
— Зараз станеться вбивство.
Вбігає Катерина. В розпачі до батька:
— Батьку! Благаю! Що ви робите, спиніться!
— Алло, алло!..— Голик швидко хапає телефонну трубку, але Зарудний з місця б’є батогом по проводу, і телефонна трубка вмить вилітає з рук виконроба.
Падає стіна.
Падає трьохсотлітня верба. Чується потік води — не води, це вечірнє небо розкрилось в неспокійному русі дивовижних хмар,— тільки нема ні кабінету, ні стола: на березі водосховища, освітлені дивним світлом, зійшлися вороги — етична пристрасть з тваринною пристрастю.
— Приготуйся до смерті!
— Що ви робите? Товариші…
— Батьку, я люблю його!
— Ні!
— Клянусь!
— Це не любов…
— Благаю… Тату!
— Це страждання… Це страждання, дитино моя, і страх, і сором вже, не більше.
— Тату… пожалійте!
— Він кинув тебе, обдурив. Зневажив твою красу і насміявсь над твоєю любов’ю…
— Одну хвилину!.. Чекайте…— Голик вражений.— Припустімо, я дійсно… Але чи ж я винний, що в мене… Що я їх усіх…
— Що ти їх? Га-а? Що? Кажи!
— Хіба за це?.. Це ж зараз не проблема… Це драма мого росту! Адже я росту! І якщо в силу цього я вимушений їх міняти, я роблю це завжди по висхідній лінії, клянусь… Що ви робите?! Ой! Ой! Це жорстоко!
— А чому мені не бути жорстоким з тобою? Кому, як не мені, озлобитись проти тебе? На чиї ти гроші вийшов в інженери?
— Ой! Уа-ай!
— Для чого я проливав свою кров? Штурмував міста, трьох синів втратив під Берліном! Щоб ти, благополучний негіднику, цвіт мій топтав?!
Катерина ридає. Зарудний підходить до Голика:
— Звідки ти? З яких щілин минулого повзеш ти в комунізм? Красень з мозком інженера і совістю клопа. Ненавиджу! Двадцять п’ять років не покладав я рук. Тут усе полито моїм потом і кров’ю. Нічого не пожалів: ні бога, ні чорта, ні загробного життя, ні власного запасу хліба. Село рідне стер з лиця землі для нового моря і хату, в якій народився сам і дочка моя, Катерина. Чуєш? Я весь проріс корінням хліба, що пронизує з землі все моє єство… Я думаю: чому? Звідки в мене іноді це відчуття невлаштованості? Чому я бідний більше ніж треба? Хто зневажив моє серце і мої турботи? Хто закриває мені радість праці? Хто сіє в мені сумніви часом навіть щодо краси моєї мети?
— Я?..
— Ти! Якщо ми можемо таке вчиняти одне одному,— розбестити, оббрехати, принизити,— для чого тоді нам море? Навіщо рубати нам старі ліси, переносити десятки сіл? Навіщо нам нові моря, якщо в душі у нас не хвилі морські, а болотна гниль?
Якщо колись нікчемні князі й барони захищали зі зброєю честь своїх дочок-білоручок, що ж мені робити з тобою, ґвалтівник дочки моєї — комсомолки, трудівниці моря?! Я питаю тебе!!!
— Що з вами?— секретарка перестала стукати на машинці.— Ви щось сказали?
— Га?.. Ні. Це я задумався.— Сава Андрійович очунює. Оглядається: де він? Оце штука!..
— Машинка стукає, як кулемет, і я почав пригадувати…
— Війну?
— Так… верзлося всяке… Може, вже можна зайти?
— Куди?
— До виконроба.
— А він пішов. Ви хіба не бачили?
— Як пішов? Куди?
— Спішно викликали.
Трудно повірити. Зарудний відчиняє двері і заходить. Пусто. Перехідний прапор у кутку. Схеми. Стіл. Непомірно великий портрет над столом.
З тривожним почуттям входить Голик до інженера Тихого. Ніхто не відповідає на привітання. Входить у другі двері,— теж. Мовчки зустрічає його трійка. Сідає в крісло.
— Можна й стояти.
Підіймається швидко. Треба було спокійніше піднятись. “В чому справа?”— хотів був спитати задирливо, але губи ослабли і під грудьми розтала раптом м’ятна пілюля. Інженер Тихий підходить впритул. Зовсім інша людина.
— Жених?!— вимовляє він тихо, з презирством.
— Тобто?..
— Поздоровити можна…
— Не розумію.
— Женишся на доньці Грекова?
— А хоч би…— Голик почуває, що перед ним розкривається прірва і він летить у неї.
— Чи це теж фантазія автора?
— Я…
— Почекай якати.
— Не лізьте в моє особисте життя! Я…
— Підожди, кажу. Це особисте життя інженера Грекова і його дочки перш за все.
Тихий бере зі стола папір і протягує Голикові.
— Ось твоя заява в загс. Порви негайно і забудь. Восьмикласниця, шістнадцять років. Ти що, навмисно задумав звести її батька в могилу? Якщо ми розкриєм цю справу, знаєш, що з тобою буде?.. І це ж не все…
— Так. Це моя помилка,— глухо сказав Голик.
— Твоя. Можливо, й наша. І тільки тому, що Греков один з найбільш шановних інженерів, щоб зберегти його життя, ми залишаємо твій злочин в тайні. Тобі везе. Дякуй!
— Мовчу.
— Раз назавжди — точка!
— Так.
— Слово?!
— Клянусь…
З цього дня не знав уже Голик Валерій спокою. Не радували його ні робота, ні показники, ні успіхи будівництва, ні захоплення гостей-екскурсантів. Розторганий жалем, він вирішує повернутися до Катерини. Він чекає її, пише листи. Благає зустрітись,— чи не можна вернутися?
Зустрічаються увечері на високій греблі.
