Залишились одні.
Валерій. Катерино!.. Якби можна вернутися!.. Катерина. Ні.
Валерій. І все почати з початку. Адже все пройшло!
Катерина. Ніщо не проходить.
Валерій. Честю клянусь тобі, клянуся життям!..
Катерина. Ніщо! Якби завдати сорому і страждань мені штовхнула тебе пристрасть, і така, що ти осліп і кинувся… Але ти… Це наша остання розмова… Скажи мені в ім’я найдорожчого, що тільки є на світі, ну… чого?… ну, моря нашого…
Валерій. Скажу.
Катерина. Ти все зробив з розрахунку, по плану? Валерій. Так. Катерина. Зрадив?
Валерій. Так.
Катерина. Не від нестримної пристрасті, не від багатства невгамовної душі? Валерій. Від бідності. Катерина. Від малості.
Валерій. Так. Від малості… нікчемності. Ще й досі не знаю як слід, до кінця…
Біля греблі в робочому приміщенні.
Виконроб Шумило. Як чудово вчора ти виступив! Точно, гостро! З абсолютним знанням діла! З яким хвилюванням! Коли тебе покликали до Аристархова, збори гуділи ще з годину.
Валерій. Ну? (Дзвінок, бере трубку.) Так!.. Вислав сорок машин. Так, і сам виїжджав на кар’єр. (До Шумила.) Ну, закінчуємо! Година ще — і Дніпро вщухає навіки, і ми святкуємо день перемоги.
Шумило. Вірно. Людей бачив? Таки справжнє свято… Помчався… (Виходить.)
Валерій Голик підходить до вікна. Нахлинув приступ гнітючої нудьги. І раптом почувся йому немовби голос Катерини:
“Те, що освячено життям великих і малих людей, літературою, мистецтвом, що підносить ім’я людини над нелюдимою — любов,— ти так принизив! Розміняв своє золото на мідні гроші. Оглянься — все тут проти тебе: все радіє! Сумний тільки ти, і всі, до кого ти доторкався”
Валерій (тихо). Катерино, невже-бо не можна вернутись?
Увечері він її стрів на березі Дніпра. Спинились. Вітер^ Хвиля берег миє.
Валерій. Ой якби мені вернутись… Катерина. Неможливо. Для чого? Валерій. Я не буду жити без тебе. Катерина. Слова! Все книжні слова. Валерій. Мої! Клянусь! Катерина. Розійдемось!
Валерій. Хвилинку, благаю. Все, що ти сказала,— правда: мій егоїзм і сліпота, всі мої пристрасті мерзенні… Але це правда тільки по цей день. Сьогодні спала полуда з моїх очей. Все зрозумів! Гукати хочу голосно, просити і каятися: ні! Сьогодні прокинувся той, кого ти бачила в мені!.
Катерина. Прощай.
Валерій. Оглянься! Ти любиш мене. Тобі здається, що ти ненавидиш мене. Скажи, що це тільки здається тобі. Подивись на мене.
Катерина. Не бачу нічого… Іде алеєю молодого парку.
Проходять мимо дівчата, жінки, робітники з дітьми на руках. У дітей чепурні ляльки. В ляльок у целулоїдних ручках кольорові кульки. Радість і мир.
Розмови:
— Який юнак розкішний!
— Виконроб греблі Голик.
— Ото він?
— Так.
— Як виступив на мітингу вчора! Ну, просто неможливо слухати. Я плакала від радості, від гордощів…
Оглядаються на нього з захопленням.
Стрілися знов під сокориною у присмерку після роботи. “І блідий місяць на ту пору…”— гукає звідкись гучномовець. Вітер. Осінь глибока. Шумлять високі сокорини.
Катерина. Як я мріяла… Душа моя так прагнула тебе.
Валерій. Катерино!
Катерина. Степи, гребля, небо, море — скрізь я бачила тебе, все для мене був ти.
Валерій. Не розумів я цього. Я розділяв любов і життя. Здавалось мені тоді, що, крім кохання й пестощів, нічого в тобі нема.
Катерина. Так мало?
Валерій. І краси, звичайно.
Катерина. Бідний, бідний, о, який же ти бідний!. Не можу промовити слова… Валерій. Якого?
Катерина. Коли одного разу вночі ти залишив мене, пам’ятаєш, в степу, я промовила голосно: “Мій милий…”, потім ще одне слово, я вжахнулась. Я мало не вмерла.
Валерій. Пробач.
Катерина. Не можу. Я занадто звичайна. Валерій. Ти надзвичайна!
Катерина. Чим? Хіба прагнення до щастя і кохання, до материнства… щось надзвичайне?.. Валерій. Благаю…
Катерина. Ні, розлучились ми. Вже десь на іншій річці чи на морі зустрінеться мені морська душа…
До Аристархова приїхав генерал Федорченко з Зарудним. Оглянули греблю, електростанцію, місто. В кабінеті управління:
— Ну от, Гнате Максимовичу… Прошу сідати. От облетіли ви гідробудівництва великих річок…
— Так, майже всіх.
— І нас подивились.— Аристархов перевів погляд на карту Батьківщини.—”Що справило на вас наймогутніше враження?
— Ангара грандіозна… От де могутність!
— Багато моїх мріє податись.
— Ні. Вже досить вам Дніпра на десять років. П’ять гідростанцій, п’ять морів… А найдужче враження пережив я, уявіть, не на Ангарі, а тут. І не на вашій греблі, хоч ваша прекрасна, честь вам і слава. Я пережив його в своєму селі,— сказав генерал Федорченко і глянув на Зарудного, який підіслав був до нього делегацію.— Мені запропонували посаду в селі…
— Посаду? В селі? Чи не голови колгоспу?
— Так.
— Чого захотіли?— сумовито посміхнувся Аристархов.
— Я те ж саме їм сказав. Входить секретар:
— Голика викликали.
— Хай входить. Входить Голик.
— Ви мене викликали?
— Так.— Аристархов повертається до Голика з гіркою посмішкою.— Коли б ти знав, Голик, як не хотілось мені бачити тебе сьогодні! Приїхав мій колишній командир і його друг. У мене свято. Але я дав слово одному інженеру поговорити з тобою.
— Я можу прийти іншим часом.
— Ні. Не хочу таїти від гостей свої печалі. Це життя: добро і зло вкупі! Погано, Голику!
— Не розумію.
— Хам ти, брате, ось що.
— Трохи є.
— Не трохи,— багато. По-чесному, га?
— Ну, у великій справі гладко не буває. Хтось, можливо, і хам.
— Не хтось, а ти. Народ послав нас сюди на велику, радісну справу. Всі щасливі…
— Так.
— Чому я не бачу щастя на твоєму обличчі? Чому ти грубий? З жінками жорстокий? Ти — майже інженер. На тебе стільки витрачено державних коштів! Чому ти не інтелігентний?
— Я інтелігентний!
— Ні! Я бачу тисячі робітників інтелігентніших від тебе, аристократів духу!
— Ви ненавидите мене,— глухо відповідає Голик, сам в цю хвилину ненавидячи себе.— Ви давно ненавидите мене, і через це я вам здаюсь таким.
— Помиляєшся. Всі мої почуття йдуть на греблю, на море, на тисячі будівників. Мене ледве вистачає на це. Але я розумію,— тебе можна ненавидіти…— Аристархову важко. Голос, повний смутку.— Тебе можна так ненавидіти, Голику!..
— Будь ласка. Тільки йшов я на будівництві завжди попереду, і ви вручали мені перехідний прапор.
— Колективу, можливо…— сказав Федорченко. Голикові тяжко. Голик не хоче здаватись. Заговорила
впертість і пиха:
— Так, моєму колективу. Родимі плями вже як-небудь виживем у комунізмі.
— О, куди загинає!
— Еге. Збирається хамство в комунізм протягти. Ні, Голику, не прийме нас комунізм. Нащо ти образив інженера Грекова?
— Я не ображав його.
— Він тебе образив?
— Так.
— Ти хотів женитися на його дочці?
— Хотів.
— Таж ти жонатий двічі,— сказав Зарудний, вдивляючись у людину, яку він одного разу вбив у своїй уяві.— У тебе діти від обох жінок.
— Я це затаїв.
— Для чого?
— Це драма мого життя.
— Драматичний артист…
— Я так вихований. Я бачив у цьому, звичайно, підлість, але не більше. А що це більше й страшніше, ніж підлість, я… Зараз ви головного не знаєте про мене. І ніхто не знає. Що можете ви мені?.. Чим покарати?.. Я сам себе вже покарав навіки, так, покарав! Ходжу серед людей так, ніби голову хто мені одірвав і серце жалюгідне… Я можу йти?
— Іди.
— Хай іде.
— Іди від нас. Ми нічого не зробим тобі. Зрештою, навіть партійні збори, що вони тобі? І потім сором підіймати перед людьми твоє “питання” в цей час. Сором і образа.
Голик мовчки вийшов.
Скоро настала зима. На Дніпровськім Низу почалась вона пізно і пролетіла майже непомітно, тільки на початку весни нагрянув раптом холод і хуртовини розгулялися такі, що на добрий тиждень замели всі дороги.
Робота на греблі утруднилась, погіршало постачання. Ніхто, правда, не впав духом, темпи роботи не знижувались, але людське завжди лишається людським, і там, де нестаток, завжди десь виникнуть і сум, і гіркота, і навіть образи. Не пройшли вони й мимо сім’ї Кравчини, і все через ту ж хуртовину…
Птиці кричать уночі. Чути їх тривожний клич. Десь у високості, невидимі, летять вони над хатою. Що жене їх так рано в таку холоднечу, в хуртовину таку запізнілу?
— Ти чуєш? Птиці кричать…
— Де?
— Коло хати… Ось знову… Ану вийди.
Кравчина зводиться і, щоб не розбудити дітей, тихо виходить з хати.
В маленькім садочку — шестеро диких гусей. Від голоду і холоднечі вони вибилися з сил і, напівзамерзлі, попадали з неба в мокрий сніг. Коли він почав їх підбирати, вони вже навіть не пручались.
Радість у хаті. Діти прокинулись. Заглядають під піч.
— Це гуси, тату?
— Гуси.
— Дикі?
— Ой! Дикі гуси! Ох! І високо летять над хатою!..
— Ми можем їх зараз зарізати, батьку? От смачно буде!..
— Кого зарізати? Я тебе заріжу, лобуряка!
Через кілька днів Марія теж побажала гусячого м’яса і трошки приватної торгівлі, тому що вже нічим стало їх годувати.
— А вони здорові які, дивись, та жирні!
— І тобі не соромно, жінко?— Кравчина обурився:— Чим торгувати? Упавшими птицями!
— Ну і що. Гуси наші тепер. Нам дістались.
— Хто тобі сказав? Адже ж це не полювання. Це стихійний випадок!
— Це наше щастя.
— Яке? Це їх біда. Ми ж люди! Ось вони дивляться на нас в біді, глянь, паскудна жінко, з яким довір’ям. Вони почувають, що ми їх врятували. А ти що надумала? Що ти задумала, я тебе питаю?
— Я хочу гусятини, тату!
— Не буде гусятини!
— Ні, буде! Я їх годувала!
— А я сказав, не буде. Чула?
— Он як? Ну, дякую. Я тобі ніколи не забуду цих гусей! До самої смерті!
— Я хочу ніжку з’їсти…
— Що? Яку ніжку?
— Гусячу. Ніжку або крильце… тату!
— Не можна крилець їсти. На крильцях літають.
— Мм! Комедіант… Літають! Крильця пожалів для рідних дітей!
— Замовкни!
— А я годувала їх два тижні, щоб вони повиздихали, щоб їх холера забрала!!!
— Дітей посоромся!
— Тату!..
— Я тобі дам крильце, мерзотнику! Я тобі покажу!
— Не чіпай дітей!
— Дай мені спокій!
— Ні, ти дай мені спокій!
— Дай мені спокій! Дайте всі мені спокій! Всі! Ви загубили моє життя!
— Хто? Я тобі загубила життя?.. Це ти мені загубив… Ти ніколи нічогісінько не вмів добути для сім’ї! В тебе все випливає з рук…
— Помовч!
— Ага!
— Помовч, або я тебе вб’ю! Перестаньте кричать! Тільки й чую: “їсти, їсти!” Чорти б вас забрали!
Яких непотрібних слів наговорили вони! Як непристойно і безжалісно ображають вони одне одного, які непотрібні докори підіймаються з найтемніших кутків їх по суті прекрасних натур, як споганюють їх уста. Чого тільки не роблять з людьми нестатки і погана одежа…
