Тільки ми не будем тут записувати їх убогої фонограми. Ми обманемо артистів, давши можливість їм пригноблювати як завгодно одне одного, і в знак глибокого співчування і вибачення залишим це місце безсловесним. Хай глядач вкладає в їх розлючені вуста слова, які підказує йому фантазія і досвід особистого життя. А фонограму тут для більшої правди заповнимо музикою.
Як гарно людині в цій картині!
Не треба ні вбивати нікого, ні красти, ні зламувати. І комікувати не треба на догоду любителям реготу, ні вихитрюватись в складності сюжетних колізій.
Скільки простору для почуттів і думок, як далеко видно в просторах!..
Розсердившись на жінку, Кравчина випускає гусей. Тривожно і радісно злетіли сірі гуси вгору і полинули, полинули…
І музика шириться, росте, підноситься.
А він стоїть і дивиться услід, високо піднявши голову. Потім вибігає на горбок і дивиться звідти, витягнувши руки вниз і розставивши долоні, немов почуваючи, що й сам відривається від землі. Але він не відірвався від землі.
Йому раптом починає здаватись, що хтось ридає за його спиною. Він обертається — на порозі темних сіней стоїть його жінка, тільки не та, яку він знав чимало років, а ніби зовсім інша. Перетворене найскладнішим потоком радісних почуттів, її заплакане обличчя немов світиться в передсвітанковій півтемряві. В цю хвилину їм обом-прощається двадцять років. Вони стали знову молодими і, як тоді, давним-давно, прекрасними.
Вони люблять одне одного.
Вона говорить йому найдорожчі, головні слова.
І всі слова дивно підходять йому, скромному водієві вантажних машин. Ніщо не здається перебільшеним.
її мила голова в нього на грудях.
Вона слухає, як б’ється його серце. Ми бачимо його обличчя, добре і мужнє. Він задумливий і трохи сумний в цю хвилину осяєння.
— Який ти прекрасний! Як я жалію тебе! Яка дорога мені твоя сила і свобода, Іване. Чи ще хто на світі щедріший на працю і на цю бездонну глибину віддачі? Ні. Скільки ти віддав…
— Ну, ти теж! Мабуть, навіть більше. Набагато більше від мене.
— Ти любиш мене?
— Люблю. Добре, що ми гусей пожаліли.
— Обійми мене дужче… Чуєш? Летять…
— Весна іде. Розіллється Дніпро вже навіки.
— Прийде море. Навіть страшно.
— Так.
— Ой… Знову летять…
Обійнявши одне одного, вони пошепки починають співати свою любиму:
…Налетіли гуси з далекого краю,
Скаламутили воду в тихому Дунаю…
Вони засинають.
Діти їх сплять поряд, всі четверо.
І сниться їм, що вони летять, обійнявшись разом з птицями й дітьми.
Цей сон переходить у дійсність майже непомітно. Всю зиму підіймалися води Дніпра, заливаючи плавні, озера. А весною, коли по всіх притоках і з верхів’я рушив лід, а за льодом незабаром багатюща повідь,— весь Дніпровський Низ від Запоріжжя до Каховки зразу став невпізнанним. Пішов під воду великий Запорозький Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Щезли ріки Підпільна, Скорбна. Розлившись на десятки кілометрів, води подалися по малих річках і в сухі балки. Деякі степові безводні села опинилися негадано на берегах морських заток, як у казці.
Народилося море, безкрає, з неосяжним морським обрієм.
Геологічне диво!.. Враження вічності, як від землі і неба. Але воно з’явилося нове, і його натхненна, горда новизна хвилює, вимагає й кличе, як революція.
З колгоспів степових за сотні кілометрів з’їжджаються люди. Схвильовані і вражені, веселі й замислені, щасливі й до краю зворушені на новому березі, дивляться вони на перетворені свої простори.
Вже віють вітри низовії, і морські хвилі б’ють вже в береги, і пароплави на хвилях, і чайки морські.
Настає час розставання. Гості знову зібрались у Зарудного. Я бачу їх всіх.
Полковники і генерали, учителі і агрономи, заступники і замзаступники, поми, вриди, райзаготи і капітан далекого плавання підходять до нього з прощальним привітом. Сава Андрійович стоїть засмучений.
Він знає, що всі вони повинні роз’їхатись, але йому сумне це прощання. Він навіть випив надміру, у нього червоне обличчя. Він залишається, від’їжджають вони. І вже багатьох, звичайно, йому не побачити. Всі тиснуть його широку грубу руку. Він помічає, що вони всі вже наполовину відсутні, і говорить неуважно кожному.
— Бажаю вам добра… Бажаю вам добра… Бажаю здравствувать і возвишатися.
Вони прощаються один з одним, обіймаючись і задумливо дивлячись на море, на дні якого затонуло навіки їх дитинство. Чується гармонійний гудок морського пароплава і пісня. По радіо повідомляють про готування польоту на Місяць ра-кети-автомата і про польоти на інші планети.
Саві Андрійовичу здається, що він забув щось сказати.
— Чекайте! Я не сказав ще вам самого головного! Всі обернулись до нього.
— Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті.
Попрощався і я з Савою Андрійовичем. Його ледве вже видно на березі.
Ми на палубі корабля в новому морі. Поруч мене будівельники — Аристархов, Широков, Булатников та інші — пливуть вверх по Дніпру на нову будову.
На кораблі і генерал Федорченко.
— Ну от… ми знову в дорозі,— усміхаючись, говорить Аристархов.— Будь щасливе, прощай, місто!
Будівники бачать, як віддаляється їх велична споруда. Аристархов щасливий, і йому трохи сумно. Ми всі у владі найдорожчого в світі.
Я дивлюсь на морські береги, які відпливають в глибоку далечінь, і, схиливши голову, думаю про всіх трудівників нового моря: “Пошли вам, доле, сили, і прагнень високих, і довгих літ щастя. Спасибі за скарби, що ви мені подарували, за натхнення, за радість життя серед вас Прийми мою любов, народе рідний, річко велика, і місяцю ясний, і берег мій чистий”.
На палубі всі мої друзі і Кравчина з сім’єю. На їх обличчях я читаю радість.
Перетворюючи природу, зони самі вже змінились, облагородились, виросли духовно.
Тільки Голик стоїть коло борту один, відокремлений. Так в зелених гаях стоять одинокі, обпалені блискавкою темні дерева.
А на березі Катерина дивиться вдалину, на морський горизонт.
Біля ніг її плещеться море і, мов питаючи в тривозі одна одну про щось найголовніше в світі, хвиля хвилю доганяє.
