Катерина стоїть за дверима в другій кімнаті, збентежена до краю. Що їй робити? Хто ця дівчина? Невже їй відомо,, що він міг приїхати до них? І він адже не приїде. Ні, ні… Вона чує, як батько каже Валі:
— В тебе вигляд дуже стомлений. Сядь.
— Це не втома. Це гнів мене спалює! — відповідає Валя.— Є в мені щось сумне, правда? Начебто нема соціалізму, і я живу в якихось старих книгах чи піснях. Тільки ні, помиляється він!..
Раптом різкий дзвінок телефону. Зарудний бере трубку, відповідає комусь.
— Так… Так, так, їду… От пекло! Хвилини немає спокою. Катерино!
— Іду!
Катерина входить у кімнату.
— Я поїхав до району. Буду дома о третій годині. Так… Поговори з дівчиною…
— Ні, не треба. Пробачте, я пішла. Дякую, дякую.
Катерина залишилась сама в новому будинку. Неспокійно і смутно в неї на душі.
Валя йде дорогою. Щось примусило її оглянутися. Можливо, дивиться Катря їй услід. Ні, не дивиться.
Катря в домі. Хоче розважити себе співами. Але, заспівавши “Не всі ж тії та сади цвітуть”, заплакала.
Валя стоїть на роздоріжжі в полі.
Піднімає руку назустріч машині.
Машина промчала мимо, обдавши її курявою.
Це виконроб Валерій Голик, про якого вже йшла мова і про якого слід зразу сказати, що він ніколи не любив людей і в цій нелюбові ні разу не давав собі відчиту. Не любив він ні робітників, ні селян, ні буржуазії, про яку читав у книгах і газетах. Товаришів своїх по навчанню і роботі він теж не любив. Він змагався з ними, але далеко не в новому, соціалістичному розумінні.
В силу складного ряду причин, до яких і докопатись не так легко і просто,— хто його знає, чи батько і мати були мізерними людьми, чи то в школі про щось забули або в комсомолі невірно домовились відносно якихось на перший погляд незначних речей, які, на жаль, з часом непомітно перетворюються в речі значні і сумні для деяких натур,— словом, усі почуття, закладені природою в Валерія Голика, виявились зверненими виключно до власної його персони.
Персона його, більш хитра, ніж розумна, більш розсудлива, ніж поривчаста.
Відсутність природного таланту замінює в ньому настирливість і неабияка пробивна сила. Він прекрасний промовець, організатор.
У нього в робочому кабінеті, в кутку,— перехідний прапор комсомолу, якого він нізащо не випустить з рук, про що поклялись урочисто комсомольці, працюючи під його керівництвом.
І треба ж було так статися по якомусь зловісному контрасту чи з інших нерадісних причин і обставин, що він подобався дівчатам і що не одна вже прокляла той день і годину, коли зустрілася з ним.
— Може, взяти її підвезти? — запитує Голика шофер “віліса”.
— Давай, давай!.. Спізнюємось… Тьху, пилюка яка! — Він впізнав Валентину в одну мить, і йому стало раптом неприємно і страшно.
Оглянувся: проїхати б швидше! Хмара куряви закриває “віліс”. Промчав ЗІМ Зарудного.
Голова колгоспу Сава Андрійович Зарудний може видатися на перший погляд людиною не дуже лагідною і непривітною. Проте він щирий, невтомний і дуже точний у роботі. Його могутня комплекція навіває спогади про гоголівського запорожця Кирдягу . Голос густий, рухи повільні, стаж головування — двадцять чотири роки.
За останні півтора року він переробив зі своїми колгоспниками безліч роботи. І так само, як і раніше, в колгоспі чи на війні, де він не просунувся, за його власним виразом, вище старшого сержанта танкових військ Південного фронту, він зовні спокійний. Незважаючи на винятково важкий засушливий рік, серед спаленого сонцем степу, на гарному положистому горбі понад берегом майбутнього моря він добудовує вже нове село для переселення колгоспників із зони затоплення.
Крім села, він уже побудував прекрасну ферму, гараж, стайню, механічні майстерні. І все це без усяких інженерів, техніків, зусиллями п’ятисот колгоспників і колгоспниць. Це — важка творчість, трудовий ентузіазм. І навіть саме це картинне слово тут не підходить.
Воно означає дії людей в їх високому, але короткочасному пориві. Тут же працюють вперто і довго від зорі до зорі, на вітрі-суховії, під палючим промінням сонця, терплячи безводдя, пилюку та інші нестатки. Тут іде багаторічна битва з природою, і не кожного року в цій битві людина виходить переможцем.
Тут буває по дві-три посівні кампанії на рік без єдиної збиральної. За останні тридцять років засуха досягла тут великих і грізних успіхів. Весь волзько-донський та український Південь давно вже стали здобиччю суховіїв. Палючі вітри рухаються зі сходу на Молдавію, Угорщину. Земля, вода й сонце стали тут у ворожнечу, невідому поки що сотням мільйонів жителів Західної Європи,— ніщо вже не в силі перепинити дорогу пустелі! Одна тільки сила в світі може подолати її — колективний, плановий, наполегливий труд великого радянського суспільства. Тому не будемо тут сьогодні шукати безтурботних усмішок, ідилій. Сьогодні людям тут судилось інше. П’ятнадцять місяців нема дощу. Всі сили народу йдуть на боротьбу за хліб, за створення нового моря.
На положистому горбі, звідки розкриваються широкі панорами на степи, на далекі села, на старий Зелений Кут, серед вирубаних вже плавнів, на річки Підпільну, Скорбну й Чортомлик і на всю величезну чашу майбутнього моря,— будується нове село, просторе, з широкими прямими вулицями й двома будинками шкіл-десятирічок.
Проїжджають машини з шифером для покрівель.
Вздовж довгих вулиць риють канави для водопроводу. На кроквах ще не закінчених хат працюють теслярі.
Як би не хотілося нам, щоб жінки й дівчата творили свої хати з піснями, вони роблять це мовчки — місять глину, укладають вальки, фарбують, білять.
Співає одна лише сім’я, до якої ми негайно і поспішимо з усією своєю кіноапаратурою.
Хто ж це будує таку веселу хату?
Іван Кравчина.
Якщо скульпторам коли-небудь доведеться десь у новому місті над широкою рікою ставити пам’ятник Добрій людині, кращої моделі, ніж Іван Кравчина, їм, мабуть, не знайти.
Кравчина — людина гармонійна. Вираз готовності до дії ніколи не сходить з обличчя і з усієї його постаті. Очі сірі, іскристі, цікаві, завжди сміються. Пшеничні вуса грають на загорілім обличчі.
З ранку до вечора Кравчина в роботі. Між задумом і виконанням у нього завжди найкоротша відстань.
Працює він швидко й легко. Здається, немає нічого навколо, чого б він не міг зробити. Він тесляр, столяр, бондар, пасічник, коваль. Уміє робити покрівлі, мости, будинки. Він косар і сівач. Знає всі машини, садівництво, сам робить вино і дуже любить співати. Це він співає.
В самих лише трусах і майці, розмашисто орудуючи сокирою і виспівуючи сам усіма голосами від баса до сопрано, творить він свою хату разом з жінкою і дітьми.
Ластівко моя прекрасна! Серцю радісно в сей час. Ти навік моя кохана: смерть одна розлучить нас…
— “Смерть одна-а-а-а-а-а-а роз-лу-чить на-а-а-а-с”,— підхоплюють хлоп’ята — один одного менший, у синіх трусиках. Пісні народні — українські, російські, білоруські. Діти підспівують невпопад, але зате старанно, а Кравчина, не покидаючи роботи, повчає їх. Аж ось після короткої паузи один хлопчик, явно наслідуючи батька, голосно почав:
Украї-їна, рідний край… рідний край! Всі четверо: “Рідний край…”
Діти намагаються співати басами, а сам Іван хватає верхню тенорову партію…
“Щасливі там люди, блаженна сторона…”, тра-та-та-та-та-та-та! Подай дошку… Держи!. “їх бог благословляє, добро їм посилає!,,” “А в степи глухой умир-а-л ямщи-и-и-и-ик!”
— Та-ра-ра-ра-ра-а ра-рі-ра-рі-і-і,— підтягують діти тоненькими незлагодженими голосами.
Кравчина швидко переключається на баритональний бас, і вже чути нову пісню:
Если Волга разольется!!!
— “Волга ма-атушка река-а!” — підхоплюють радісно хлоп’ята.
— Ф’ю-ю-ю!.. На-рі-ра-рі-ра ні-ра-ра-а…
Нова садиба Кравчини розташована край села, на веселому пологому горбі. Праворуч неоглядний степ. На обрії — скіфська могила, а перед хатою простятся морський берег. Самого моря поки що немає. Є лише його широка чаша. І хати ще нема. її прозорий каркас із свіжообтесаних балок ще має вигляд легкого рисунка в голубому повітрі. Але в стояки каркаса вже позабивано цвяхи, вже висить одяг, рушники. Посеред рисунка — кілька стільців і саморобний стіл, а на столі — щось ніби півлітра.
Коло літньої білої печі Марія, жінка Кравчини, готує обід.
— Ну, сьогодні вже дядько Гнат напевно приїде,— озивається зі стропил меншенький хлопець.
— Дядько не їздить, а літає!
— Чому?
— Тому що він генерал.
— Я теж буду генералом… Трах! Бах! Бабах!..
— От тобі й на! То інженером, то раптом генералом.
— А дядько брав Берлін…
— Ну й що? Всі ми його брали. І я брав… “Ти навік моя кохана: смерть одна розлучить на-а-ас!..”
— Чому ти не генерал, а сержант?
— Тому що батька часто ранили,— говорить Марія, несучи тарілки до стола.
— Звичайно! Через поранення я не добрав три ордени. Ранять тебе — і в госпіталь: геть з очей, із серця вон… “А в степи глухо-ой умирал ямщи-к…”
Кравчина бачить вже свій дім і сяє від радості, немовби дім стоїть вже готовий, лишилися дрібні доробки. На дорозі зупиняється машина Зарудного.
— Привіт!
— Привіт!
— З новосіллям! Можна до вас?
— Милості просим!— весело одказує Кравчина.— Заходьте через кабінет прямо до їдальні.
— Здрастуйте! Чудове місце…
— Сідайте,— запрошує Марія.
— Краса яка… ай-яй-яй…
— Правда? Вікнами на море. Душа не нарадується.— Марія щаслива і разом з тим трохи стурбована: чогось-же та треба Зарудному?
— На Каховку поїдеш,— спокійно й діловито звертається Зарудний до Кравчини.— Всі самоскиди з двох областей туди зараз женем.
Кравчина. Дніпро пересипати? Зарудний. Да. Марія. А хата?
Зарудний. Добудуємо самі. Стару тільки завтра ламайте. Два дні даю — і марш… До побачення!
Кравчина. Чекай! Хоч чарку ж випий у новій хаті. (Наливає по чарці.)
Зарудний. Ну… За що ж?..
Марія. Еге! За стару хату, за нову чи за дорогу?
Кравчина. За те, щоб тут було гаразд! (Кладе руку на серце. В очах — готовність до всього хорошого.) Завжди щоб чисто і той… і свободно.
Зарудний. Дай боже! Я пішов.
Хлопчик на кроквах. Он! Ще їдуть!
Марія. Людей понаїхало…
Зарудний. Признаюсь, сам покликав.
Через будову в напрямку старого села промчав ЗЩ Сави Андрійовича. Цей ЗІМ, як він часом каже, сміючись з самого себе, йому “всучили в районі по рознарядці”. Він довго сердився і спочатку навіть соромився їздити, аж поки не звик і не перестав прислухатись до зауважень і анекдотів з цього приводу.
У нього сьогодні зустріч з гостями, яких він сам запросив :і усіх кінців Радянського Союзу. Всім їм були розіслані листи від імені батьків, братів, сестер, від родичів.
З’їхалося на цей раз до села так багато, як не з’їжджало-ся ніколи. Приїхало багато таких, що не були вдома років по двадцять і більше і фактично чи не вперше бачать один одного. Всі трохи схвильовані, деякі знайомляться наново, дивуються один з одного, з мінливості видимого світу і невблаганної швидкості часу.
Одна з приїжджих жінок — заступник міністра чи то хімічної, чи то якоїсь іншої промисловості. Це дуже розумна і освічена жінка, інакше її, звичайно, на таку високу посаду нізащо б не призначили. З другого ж боку,— в силу свого характеру взагалі і особливо в останній час — вона якось утратила безпосередність і схильність до звичайного поводження. Через це, приїхавши в рідне село на ЗІМі, вона й тримається відповідно. Крім того, від довгого напруження розумових сил і широти охоплення складних предметів у неї з’явилась короткозорість, внаслідок чого подруг свого босоногого дитинства вона майже не впізнає. Але всі її подруги — жінки теж дуже розумні на своїх незначних посадах у колгоспі — впізнали її зразу по машині, що стояла на подвір’ї старенької хати начебто для навмисного, хоч і дуже зворушливого контрасту. Так, впізнали вони її і образились.
Навколо ЗІМа на значній віддалі вовтузяться хлопчаки, виявляючи по відношенню до машини деякі недозволені дії, які краще, звичайно, не описувати і не показувати в картині, аби цим прикладом не пошкодити справу автомобілізму. В одного хлопчика — з півдесятка рибок на шнурку, в другого — одна, але більша.
— Дядьку, загудіть! Дядьку!..
— Ідіть під три чорти, не дратуйте мене!— озивається водій машини, відпочиваючи після автопробігу в затінку.
Собака Султан мовчить, поїдаючи щось разом з півнем і курми з перевернутої німецької каски.
— Загудіть, дядьку!— просять юні рибалки.
І тут один з них, намагаючись, треба думати, кинути твердий предмет у своє зображення у блискучій зімовській фарі, несподівано влучає в тітку заступниці міністра цієї промисловості Степаниду, яка раптово з’явилася з сіней.
— Куди ти кидаєш, бодай тебе об землю кинуло! А-а, байстрюк поганий, уже палки кидає!
Тітка заступниці така ображена, що навіть Султан і півень починають реагувати на її крики. Хлопчаки тікають хто куди.
Сама ж заступниця стоїть на площі і слухає розповідь капітана далекого плавання Данила Реви про арктичну навігацію. Поруч з капітаном — інший, вже річковий, капітан Андрій Притуляк з маленькою гарною донечкою на руках, а у донечки в руках — лялька, неначе портретик її в мініатюрі.
Тут же неподалік три колгоспниці тихенько осуджують заступницю міністра:
— Подумаєш, цяця,— ще відвертається!
— Еге! Думає, що вже як ЗІМ і павутинки… А вчилась як, пам’ятаєш? Гірше за нас вчилась…
їм, звичайно, і на думку не спадає, що заступниця міністра з невідомих причин почуває себе трохи ніяково перед ними і навіть соромиться; вони ж сприймають це як її гордість і зарозумілість, і самі теж почувають якусь ніяковість, змішану з образою і навіть заздрістю.
Підходить стара колгоспниця Христя Глібова.
— Ой яке наше село стало пишне та веселе!— Христя з цікавістю вдивляється в обличчя гостей.— Вже хоч достатку й чортма, так люди зате ай-яй-яй!.. як мак процвітають… Здрастуйте!
— Здрастуйте, тітко Христино!
— Доброго здоров’я!
— Дайте я подивлюсь на вас та полюбуюсь, а то все прощаємось, та проводжаємо, та плачемо,— бо ніхто вже не повертається! Як згадаю життя — одні прощання. Чи вже нема нам радощів дома? Чи земля набридла?
— Ні, не набридла нам земля.
— Брешете! Та все полковники, та генерали, та інтелі-ге-е-нтні всі один в один. Уже Брикун Харко, нащо дурний, і той… Не бачили Брикуна?..
Ось і Брикун якраз виходить з похилої старої хати. Одяг, постать, хода — достойність, не впізнати колишнього першого ябедника і склочника колгоспу. Двадцять років не видно було тут Брикуна. Спочатку чутка пішла, що його за щось нібито несправедливо заарештовано, потім час узяв своє, і думати про нього перестали.
— Дивіться, Брикун об’явився!
— Що ви кажете? Де?!
— Ось, іде! А казали: заарештований.
— Брикун?
— Харко… Ох і важна фігура!
— Ліквідували його установу як непотрібну, де він трубив по-пустому двадцять років.
— Сказитися,— діяч! Сміються.
До мене підходить друг мого дитинства Григорій Безверхий, архітектор, брат художника Федора Безверхого, що страждає задишкою. Подібно до брата, він любить рідне село, любить потихеньку і старі церкви, і хати, але творчість його присвячена головним чином проблемам столиці, притому не звичайним будинкам, призначеним для проживання людей, а спорудам, які не будуються, а “воздвигаються”. Його покликання — пантеони, павільйони, палаци культури, урядові санаторії з безліччю колон, пілястрів і класичних урн, які він щедро розставляє де треба і не треба, поки не досяг лауреатських висот. Крім урн, в спорудженні яких він далеко перевершив усіх класиків зодчества, він збагатив архітектуру пишних під’їздів велетенськими кулями з полірованого граніту та покритими швидкісним цементом сходами, які легко й дуже швидко виказують своє цегляне походження. У створенні сходів фантазія його бездонна. Він творить їх навіть на рівних місцях, щоб людям, очевидно, було куди підніматися.
Останнім часом він створив проект колгоспного клубу для рідного села. І хоч клуб у проекті був пишно названий Палацом культури, він несподівано викликав обурення Зарудного і майже всього правління колгоспу, про що стане відомо трохи пізніше. Зараз же мій друг схвильований і зворушений зустріччю зі мною так само, як і я.
— Здрастуйте!
— Привіт! З приїздом.
— Уявити собі не можете… Тобто ніколи в житті… Ай-яй-яй!..
— Я теж. Розумію…
— Як багато нас, дивіться.
— І які різні всі! Вся країна, як у дзеркалі,— величезний шлях!
— Як далеко пішли ми… Я ніколи не думав…
— Так. Я приголомшений. Наче я народився знову або воскрес.
— Летить життя!
— Так. І радісно, і жаль, і навіть соромно, га?
— Розумію. Забули. Не можна так забувати! Не можна… До нас підходить генерал Порохня. Він у такому ж стані, як і ми.
— Юрію Григоровичу, привіт! Впізнаєте?
— Звичайно.
— Ваш учень. Читав про вас, будинки ваші бачив, ваші картини…
— Мовчіть — заплачемо.
