Потискаємо один одному руки. Любим один одного,— щасливі, просвітлені й сумні.
— Скажіть мені, сусіди, гості дорогі…— Жінка підходить стара з незвичайним виразом суворого обличчя.— Десять років день і ніч прошу: скажи мені, сонце ясне, і ви скажіть, зорі золоті,— чи стоїть і досі мій менший син Іван на майдані в Берліні?
— Так!— відповідають військові.— Стоїть на майдані ваш син!
— З мечем в одній руці, з дитятком у другій коло серця?
— Стоїть, мамо, з мечем.
— Глядіть, щоб стояв. Не упускав дитя і меч. Степаниду Воронцову знає вся округа. Семеро її синів
загинуло в війні. Не витримав, помутився розум матері, і коли їй одного разу Іванова вдова показала журнал “Огонёк” з кольоровою фотографією пам’ятника загиблим воїнам у Берліні, вона, приголомшена схожістю статуї з Іваном, вже не розставалася з журналом.
— Ось він, бачите?— Вона простягає гостям бронзовий образ свого сина.
Під’їжджає Зарудний з районного центру, де його затримали, прикро вразивши різними непогодженими інструкціями. Він почуває, що спізнився і до призначеної зустрічі з гостями, і на будову села на горі. І тому, коли він почне зараз говорити про свою радість, не треба думати, що ця радість засяє раптом на його суворому, не багатому мімічними відтінками обличчі. Голос його також залишиться рівним. Він може показатись наполовину нібито відсутнім: у нього вся душа на будові.
— Дуже радий побачити вас хоч раз усіх вкупі дома! Здрастуйте!— Сава Андрійович вже йде серед гостей, вдивляючись в обличчя, потискуючи руки.— Дуже радий! Дуже приємно і радісно бачити, що так багато розумних і добрих людей дав державі наш колгосп… О!.. Кого я бачу?! Рева?
— Я, Саво Андрійовичу. Привіт!
— З Льодовитого океану?
— Так точно. Дивлюсь навколо, і все сниться мені…
— А се… І ви завітали?..
— Здрастуйте…
— Ой гаразд! Ви тільки подивіться на картину.— Широким рухом Зарудний запрошує мене помилуватися цією справді незвичайною картиною.
— Сто дев’яносто вчителів, агрономів, лікарів, інженерів, офіцерів! Шість полковників, тільки живих: полковник Сокиренко, Бондаренко, Дорошенко, Демиденко…
— Я!
— Білокінь!
— Я!
— Полковник Чуб! Капітан Льодовитого океану Рева! Генерал Порохня!
— Я!
— Генерал Голубенко!
— Я!
— Генерал армії Федорченко!.. Здрастуйте, здрастуйте, здрастуйте! Може, кому-небудь, особливо після столиці, не дуже весело бачити нас Сьогодні ми нічим не можемо похвастати, крім хіба засухи та пилюки. Не мільйонери. Немає серед нас ні депутатів, ні знаменитостей колгоспних ланів. Не вийшло якось у кас ні геройство, ні депутатство. Людей бракує. Одні виросли і, розпростерши крила, розлетілись по високих державних постах, інші —” без крил розлізлись, треба й не треба, до лихої матері, хто куди, де більше асфальту, електрики, де легше обкладання, і вже звідти критикують нас і навчають сіяти й орати.
— Саво Андрійовичу…
— Не заважай. Я промову цю давно готував. Так… Хай моя промова не зовсім буде правильна в чомусь,— не важно. Важно, товариші, головне. А головне…— Тут голос Зарудного затремтів з відчуття незвичайності того, що всі, звичайно, знають, але про що йому хочеться особисто сказати тим, що зібралися:— Буде, товариші, море! Так! Буде море, і наше село піде навіки під воду. Ось тут, де родились наші предки й ми з вами, де ми росли, любили, плакали й веселились, буде морське дно. Де матері наші ще дівчатами колись складали пісні… так… буде дно морське. Художники, звичайно, могли б для музеїв написати сьогодні хоч би сто картин — села старі, ветхі греблі. Так нема художників… нема… Щоб бачили колись, при комунізмі, люди на картинах морське наше дно. Що створилось воно не в якусь там силурійську еру, що це наше робітничо-селянське людське море. І я подумав: якщо вже не вистачило в них сумління чи розуму чи що інше скувало їх убогі душі,— давай викличу живих. Тоді я попросив написати вам листи.
— Спасибі, Саво Андрійовичу,— почулися голоси.
— Дозвольте! В чім, власне, діло?— Харитон Брикун явно незадоволений.— Для чого мене, наприклад, викликали? Профіль моєї роботи, як сказати… Я…я… я не художник, я — спеціаліст по холодильниках.
— Не перебивайте!
— Тихо!
У Сави Андрійовича і Брикуна стара взаємна неприязнь, простіше кажучи, вони колись люто ненавиділи один одного.
І, звичайно, голові не хотілось би сьогодні бачити Брикуна. І це відчувається в його словах.
— Так… Не тільки орли-соколи злетілись до нас. Прилетіли й дрібніші пташки — заготкурочка, заготкачечка, райгусак, райкарась, промцибуля, облсметана. Прибули й такі, сатана б їх душу забрав, що, покинувши землю, чверть століття коптіли десь у канцеляріях або бігали, як приблудні пси, за чужими возами. Навіть у тих, уявіть, мізерних натурах заговорило щось. Повторюю, я дуже щасливий.
При цьому Сава Андрійович ні разу не подивився в бік Брикуна, від чого спеціаліст по холодильниках починає помітно гарячитися.
— Ні, вже ви дозвольте! Я хочу перш за все знати суть справи. А всі ці дрібні пташки і приблудні пси тут ні до чого…
Пронирливий і тонкий Брикун відразу догадується, що камінчик кинуто в його город, тим паче, що при згадці про приблудних псів більшість людей обернулась в його бік. Це дуже вкололо його гордість.
— Якщо, згідно інструкції, дане село йде на дно моря, воно піде незалежно від приїзду всіх тут присутніх або не-приїзду їх, це по-перше. По-друге, навіщо мене особисто викликали?
— Попрощатися з хатою. Приступаємо чистити дно морське від будівель. Все зноситься: хати, садки — все. Значить, у кого є щось отут,— не дивлячись на Брикуна, Сава Андрійович кладе свою квадратну долоню на груди,— будь ласка. У кого — холодильник, пробачте і йдіть собі, щоб мої очі вас не бачили…
Батько генерала Федорченка Максим Тарасович — людина незвичайна, і кожен, навіть Сава Андрійович, завжди підходить до нього з деякою оглядкою й обережністю. Гордості неймовірної, важкий, непримиренний і завжди чим-небудь не-вдоволений. Ніколи не вгадаєш, куди поведе його думка за хвилину. Якби не син, генерал армії, і не поважний вік, невідомо, що б мав він за свій язик. Йому вісімдесят п’ять років, але він применшує свої літа, не бажаючи розлучитись з давньою репутацією кращого тесляра району. Він спадковий тесляр. Теслярем був його батько, дід і прадід Лук’ян, що побудував колись у Запорозькій Січі церкву на диво всьому запорозькому кошу. По натурі він не робітник, а воїн, але велика судьба воїна випала тільки старшому з шести його синів, генералу армії Гнатові, з яким у нього теж свої рахунки. Трьох молодших синів він втратив на війні. Двоє були солдатами, один — офіцер. Старший, бригадир теслярів, сьогодні в поганому настрої. Йому не подобається нове село і Палац культури, який він будує, не перестаючи лаяти свою роботу.
І нараз появиться в картині з блискучою замашною сокирою; так з сокирою картину і закінчить.
Максиме Тарасовичу, здрастуйте!— Привітно, наскільки дозволяє знання такту, голова колгоспу підходить до ІІалацу культури.
Старий вдає, що не чує привітання, і починає в сотий раз виказувати свої незадоволення.
— Нечистий їх візьми з їх планами! Що це за село?
— А чим же погане?
— Хто розпорядився будувати хати в ряд по шнуру? Хати, струнко! Равненіє на бюрократа!
— Ну, перестаньте. Годі. Що ви? Це Головсільбуд план спустив.
— А я плювать… Давайте мені інший Головсільбуд! Я не хочу будувати села по шнуру.
— Чому?
— Тому що я майстер. Зрозумів? І мені майже сто років. Я не хочу комунізм на Дніпрі витягувати по шнуру. Що це за планування?
— Яке? Це ж звичайне село.
— Ні, не звичайне! Це нове село, на березі нового моря. Але чого в ньому не вистачає, зрозуміти не можу. Почуваю, що роблю не те.
— Тобто як — не те? Село як село.
— Вигляду немає. Нової якості… Зрозумів?
— Що робити? Не можу ж я привезти сюди Академію архітектури!
— А ти привези! Хай хоч раз влаштує засідання ось тут, па кроквах.
— Еге! Хай би глянули хоч раз на степи з висоти.
— Так, так! І побудувала б для прикладу десятків три будинків, гарних і різних, щоб я міг вибирати. Є фантазія?! Чи нема фантазії, а є інструкція?! Академіки… Чому в столицях можна золотити куполи і хрести? А церкву, що збудував мій дід — кращий майстер Запорожжя!— знищили. Як я жалкую, що бога нема! Появись він хоч на хвилину, ох і покарав би десницею своєю безбатченків, що знищили труд мого предка! Ні гордості, ні поваги… Ай-яй-яй! Стояла б на березі моря, пройшло б ще триста років, ми б усі померли, згнили к чортам собачим, а люди нові любувались би нашою старовиною і старовиною наших предків над новим морем…— Старий плюнув у долоню, не покидаючи орудувати сокирою.
— Здорово, батьку!— говорить генерал армії, підходячи до новобудови. Старий Федорченко давно вже помітив, що до нього підходить його син, прославлений, той самий, який давно вже просить його переїхати в столицю. А що робити в столиці? Сидіти склавши руки утриманцем? Ні!
— Тату, здрастуйте!
— А-а! Здравія желаем, ваше превосходительство! В голосі старика радість, приперчена сарказмом.
— У фронт стать по правилах уставу!
Підкоряючись старим, очевидно, давно відомим батьківським жартам, генерал Федорченко виструнчується і козиряє старому батькові, що сидить на кроквах, виблискуючи сокирою. На якусь секунду ми бачимо його в повній парадній формі з вісімнадцятьма орденами, а на очах — майже сльози, так глибоко схвилював його в цю мить старий, так він пишається ним і так зворушений силою його нездоланного духу.
Старий грізно хмуриться ї теж любується сином. Потім він встромляє сокиру в крокву, злізає на землю і дає синові себе обійняти.
Він висох, звичайно, поменшав, став помітно нижчий за сина. Це його розстроює, і засмучує його також те, що син одягнений не так, як хотілось би.
— Щось давно ми з тобою не бачились.
— Давно, батьку… Я дуже щасливий, що ви ще сердитесь…
— Серджусь потроху, слава богу. Тут мертвого розсердять… А ти чого це форму не вдягнув? Показався б народу. Чи вже в село, так і без форми? Теж… А то це буває, що приїздять та в одних трусах по вулиці ходять… Тьху… Стид і страм…
Старий підходить до привезеного з плавнів старого вербового пня, на якому він звик відпочивати під час перерви. На пні вже встиг розташуватись Алік. Навіть не глянувши, старий збиває Аліка з пенька влучним ляпасом по потилиці, від чого Алік на хвилину чмуріє. Се його перший удар. Старий сідає на пень.
— Ну, добре, що приїхав. Вже, я думав, не побачу… Мати пла-акала до самої смерті.
— Але чому ж ви не приїхали до мене, батьку?
— А, дурниці… Твій хлопчик?
— Так. Це Алік.
— Як?
— Алік.
— Тю!.. (До Аліка.) Іди сюди. Іди, не бійся, дурачок… Соромиться… Подай діду води. Води подай! Стирчиш, дурноголовець…
— Якої? Де вона?
— Гнате, подай мені води. Генерал подає батькові воду.
Спасибі… Вчиться хоч?
А-а…— Федорченко махнув рукою із звичайною досадою. — Ти чому погано вчишся?
— Тому…— Алік нахмурився.
— Чому?
— Не всім же добре вчитися. Треба ж комусь і погано.
— Он як…
— Математика не виходить.
— Не виходить? А ти рішай задачі.
— Вони не рішаються.
— А ким же ти будеш, коли виростеш?
— Буду співати в опері.
— Як?
— Басом. У мене був альт, а зараз бас пробивається.
— Хе!..
— А може, буду прокурором чи суддею.
— Хто тобі сказав?
— Мамка.
— А чому ти будеш суддею? На якій підставі?
— Там не треба математики.
— А що ж там треба?
— Злочинці.
— Які злочинці?
— Різні, яких я буду судити.
— Так. Судити збираєшся. А на якій підставі ти хочеш судити людей? На тій, що в тебе немає здібностей?
— Там є статті. І треба відчувати, кому яку.
— Так… суддя. А в теслярі до мене не хочеш?
— Ні.
— Чому?
— Папка генерал. Як я буду теслярем?
— А як татко накаже?
— Не хочу.
— Чому?
— Тут скучно. І це робота фізична.
— Тому ти хочеш людей судити?
— Так.
— Ану подай мені палку…
Алік зникає за рогом хати, очевидно шукаючи палку.
Повертаємось ще раз до старої хати. Звичайно, старому її жаль, і з цим проклятим жалем він мовчки бореться вже третій рік, і злиться, і досадує.
У нього навіть характер зіпсувався. Це ж не міська квартира _ взяв чемодан і був такий. Це оселя. Це досить міцна ще хата, яку ми все ж таки зруйнуємо зараз, тому що час прийшов так зробити. Ми ввітремо її глинобитні стіни в землю веселим бульдозером, і стане раптом так, немовби й не було її ніколи на землі, і не народжувався ніхто в ній, не радів, не вмирав.
Ось вона стоїть, біла, чиста. Надворі літня ніч. Хлів також білий, з широкою смугою вохри знизу. На білій стіні — червоний перець, золоті початки кукурудзи й пучки старих лікарських трав.
Пес Пірат і кури поїдають їжу з німецьких касок.
Серед двору висока стара груша. Під грушею стіл і підвішена до гілки дитяча колиска. Далі — город, луки, озера в комишах, а за озерами в мареві Дніпро. І над усім блакитне небо. Ні хмаринки. Тут пройшло життя чотирьох, якщо не п’яти, поколінь Федорченків.
— Так. Ось дерево, яке ти любив.— Старший Федорченко підходить з сином до груші. Він вже здається іншим. Зникла войовничість і непримиренність. Йому сумно на старому дворі.
— Я вже тут вирубав, дивись — черешні, абрикоси, осокори, але грушу залишив до твого приїзду. Рубай сам. На…— Старий подає сину сокиру. Генерал бере сокиру. Як приховати хвилювання. Зрубати дерево…
Старий тесляр дивиться на грушу, під якою прожив він життя.
— Красуня…
— Ой батьку,— тихо зітхає генерал, почуваючи, як прості речі можуть виявлятися непростими.
— Розумію: важко повертатись до минулого. Адже все життя йшов…
— Так. “Вперед, вперед, Федорченко…”
— А дерево ж яке рясне та веселе!— говорить Антоніна, дивлячись з любов’ю на грушу. Очі в Антоніни чисті, голос ніжний, привітний.— Будуть рубати вже, ой…— звертається вона до сусіда Алчевського.
— Послухайте, а може — чорт його знає, я іноді думаю: замінити б це все, ну… одно слово — мирною атомною енергією, га?— вмішується в розмову Алчевський.— Як ви, Гнате
Максимовичу? Адже ера вже настала атомна?
— Так,— генерал задумливо дивиться на свою грушу.— Тільки наше море — проблема не енергетики в звичайному смислі… Це проблема перш за все зрошування, тобто життя і процвітання нашого Півдня.
Антоніна не розбиралася в ерах і проблемах енергетики, але такі доступні й приємні слова, як життя і процвітання, її порадували.
— Ось і я так думаю!— В голосі Антоніни — нотки надії, які ніколи не покидали її.— Я кажу, що, може, нехай вже і рушка залишиться нерубана, бо все ж таки ми… генерали і достойні снісхожденія. А море, якщо без нього дальше жити вже не дозволено,—хай уже собі йде низом, он туди на Скорбну, на Чортомлик … га?… Щось не так сказала…
