Всі тихо усміхаються з приводу “ми генерали”.
— Ну от. Вам сміх, а мені б так хотілось під грушею вмерти колись. Гарно як, гляньте, га?..
— Що наші грушки, й хати, і краса, коли час прийшов вирішувати життя країни на тисячі років?— Генерал повертається до Антоніни без тіні усмішки, з глибокою сердечністю і помічає мальовничу групу підлітків, які несуть на руках чучела шести-семи болотяних птахів і чотириногих мешканців дніпровських заплав.
Це школярі переносять музей фауни з зони затоплення до нової школи. Весела процесія раптом зупиняється, щоб подивитися на славетного свого земляка, героя великих воєн.
— Все тут буде нове, і краса буде нова, не лугова вже, не болотна,— морська… Як ви, хлопці?— звертається Федорченко до юних натуралістів.— Море чи комарині плавні?
— Море!— хором відповідають хлопчики з пташками.
— Плакати хочу… Здрастуйте!
— Здрастуйте.
— Ой… боже милосердний…
Сльози течуть по престарілому обличчі, на рідкість правильному й суворому, зі слідами колишньої краси. Це сусідка Антоніни Соломія Бесараб. її сім’я вже тижнів зо три живе в прекрасній новій хаті на високім горбі, але радість новизни переплелася з журбою в її старому серці і журба перемагає її. Престарілу її душу тягне на старі руїни, тому що в неї вже нема майбутнього, а є тільки те,-що належить старості,— минуле. І воно вже вмирає на її очах. Вона пережила його: плавні, сад, річку Підпільну, і могили батьків, і вулицю, і хату, де пройшли всі її радості і кохання, і все, все… І діти. Вже нічого їй не вернути.
— Покрівлю розбирають!
— Ну, пора вже.— Старий Федорченко ненавидить сльози.— Ревеш… Ми теж завтра починаєм розбирати… І де вони в тебе беруться, дурні сльози!
— Чорногуза жаль. Гніздо розбирають на хаті… Безневинна птиця страждає, боже.
В цей час безневинна птиця починає в тривозі кружляти над двором.
— Ой пташечко, голубонько!— Соломія сплескує руками.— Нема в тебе кубелечка, ніде тобі сістоньки… Куди ж тепер ти щастя понесеш?
— Ну, годі плакати! Де-небудь притулиться. Дітей би посоромилась,— сміються.
Справді, школярам смішно. Вони весело дивляться вгору на чорногуза, піднімаючи до нього в руках чучела своїх птиць.
Група приїжджих зупинилася на горбі, де колись над широкими плавнями підіймалась їх церква. Перед ними на десятки кілометрів простяглися порослі лісами знамениті плавні з мальовничими озерами, затоками, густими комишами — царство риби, дичини, комарів, з якими нерозривно зв’язані в них спогади дитинства.
Все, що їм, їхнім батькам і дідам здавалося красивим від перших дитячих років пізнання життя,— все щезло.
Величезна плоска рівнина без жодного дерева по обох берегах Дніпра не радує сьогодні погляду ліричних споглядачів. Замість минулої краси нова ще не прийшла. Перед ними ще лише поле битви за нову красу, і бачать її поки тільки в мріях далеко не всі. Тільки найбільш спрямовані полум’яні натури несуть її сьогодні в своїх серцях.
Заходить сонце, провіщаючи засуху і спеку.
Мовчки перевозять з лугу останні стовбури старих верб. Не чути птиць: дерев нема. Навіть Кравчина замовк, не чути його хору. Як член правління, він один з перших в показовому, так би мовити, порядку руйнує стару свою хату.
Ось він стоїть на ній, орудуючи сокирою й ломом. Поруч жінка розриває вилами горищний хлам. І в міру того, як розвалив він убогий солом’яний дах, як серед сірої горищної потерті оголився безглуздий архаїчний димар, ним став оволодівати смуток. Цей смуток він наче ковтає разом з пилом руйнування. Так часом ми бували сумними колись, прощаючись з матір’ю перед далекою дорогою в погоні за щастям. Скоріше б відірватись, скоріше в новий світ!
З хати вже вирвані лутки дверей і вікон, і вона, біла, дивиться на світ проваленими страхітливими очима. Щось є в ній трагічне, як в античній масці. І разом з тим її жалюгідний, гнітючий кістяк разом з двома фігурами в якомусь смислі такі ж поетичні, як і прекрасна Каховська гребля, що будується в ста кілометрах нижче по Дніпру. Тільки це наче оборотний бік натхнення патетики Каховки.
Мені хочеться сказати Кравчині кілька добрих слів, але він не хоче їх слухати.
— Не можу я співати й танцювати, не дратуй мене, не пригноблюй.
Сам ти себе пригноблюєш.
Залиш, не хочу слухати, хоч ти й лауреат.
Не буде тобі радості, поки ти будеш робити одне, л думати друге.
А що я мушу думати? Я вирубав сьогодні вранці сад біля криниці, з якої ми з тобою колись пили воду, пив мій батько і дід. А зараз я руйную. Се ж не міська квартира: взяли речі в чемодани,— до побачення. Се хата!
— Халупа. Адже на горі тебе чекає новий дім.
— Я тут народився. Спогади заповнюють душу, зрозумів?
— А ти стань вище.
— Стою!
— Думай про море, про нову Каховку!
— Бачив. їм добре там. Двадцять тисяч, і всі молоді. Місто будують над самим Дніпром. А тут до біса вигоріло геть-чисто все: п’ятнадцять місяців не було дощу… Будь ласка! Хату будуй, другу руйнуй, стирай з лиця землі: море повеліває! А я прокурений тут прахом минулого…
— Але ж руйнування — теж будівництво. Ти теж будуєш море.
— Будую, будь воно прокляте.
— Кинь! Колись так ми проклинали битви, а війну виграли.
— Тоді не питай. Дай позлитись мовчки… Море, море. Одним ударом обуха він розвалює димар і майже миттю
зникає в хмарі куряви. Вслід за ним зникаю і я, і тільки чути, вже в куряві, наші слова:
Я. Адже це велика історична необхідність!
Він. Чув сто раз!
Я. Вже століття, як степи прагнуть!
Він. Невже? Дякую за інформацію.
Я. Пустеля суне на Європу! Криниці висохли на сотні кілометрів!.. Тільки море!..
Він. Я не кажу, що моря не треба! Я теж для нього труджусь. Тільки я розстроєний, чуєш? Уваж моє страждання! На три дні!!! Не можу я складатися з одних молекул ентузіазму. Я людина!.. Годі вам грати там, ідоли! — крикнув він дітям, які затіяли веселу метушню в трухлявій соломі.
— Ну, чого ти тут, чого розпалився? — підходить генерал Федорченко.— Здорово!
— Здравія желаю!
— Не розуміє людина,— кажу я генералу.— Привіт! Кравчина явно сердиться на мене:
— Багато він розуміє… (До генерала.) Он там, в Дніпрі… купались в сорок третім, пам’ятаєте?
— Пам’ятаю.
— Ви нами, здається, командували тоді.
— Ну, припустімо.
— І дощ який був, пам’ятаєте, і вітер? І тоді о-он на тім березі якраз перед хатою, яку я руйную зараз… психологічний момент, га-а!?
Від сильного напливу спогадів Кравчина стукає кулаком по грудях: — Пам’ятаєте вітер і дощ?!
Вітер і дощ. Ніч, якої ніхто з живих не забуде…
— Дніпро! Це ж я тут купався! Це моя річка, братці! Сержант Кравчина стоїть по коліна в воді, а на березі,
на мокрім холоднім піску, стоять його бойові товариші.
— Це мій берег, дивіться! Ось там, на тім боці, якраз на горі, бачите, вишні? То мої! А за вишнями хата!
Але товариші не бачать ні вишень, ні груш. Бачить їх один Кравчина, і то тільки в своїй уяві, тому що темрява вкрила весь світ, темрява. .
Дніпро неспокійно шумить і реве, і хвиля берег миє, і мла стоїть стіною від землі до неба, глухого, беззоряного.
Раптом заблискотів, заколихав вогнями весь правий берег, і стало видно скіфські могили над Дніпром і лівобережні піски. А по сей бік, за пісками в прибережних кущах, і далі, за лозами, в лісах, у темряві кипить робота.
Рубають верби, груші й тополі, ріжуть дошки, стругають колоди, палі для мостів, тягнуть понтони, плоти. Сотні найрізноманітніших засобів переправи — баркасів, човнів-душогубок, діжок, дощатих воріт і всього, за що тільки може вхопитися людина, щоб не втопитись,— все рухається на людських плечах через зарослі до Дніпра.
Важкі колоди, слизькі дошки падають з рук у вибоїни разом з людьми, але десятки тисяч теслярів, понтонерів, мостовиків не помічають ні скабок, ні здертої шкіри на мозолястих руках, забувши, що не спали вже дві доби і майже не їли, тому що ніколи було їсти, і їжа вистигала у куховарів.
Дніпро! Кожен воїн, від генерала до солдата, розуміє, що треба швидше поспішати на той берег, поки не отямились фашисти, розбиті в лівобережних битвах.
— Все… Починаємо! — Глянувши на годинник, генерал армії підводиться над військовими картами. Підіймаються всі генерали, полковники, командири й політпрацівники. Військова рада закінчена.
— Залишилась одна година.— Генерал армії говорить повільно і тихо. Кожне його слово звучить голосніше від найгучніших команд.— Забудьте на цей час накази, труднощі, всю суєту, прозу, весь механізм війни. Ідіть до солдатів і скажіть їм найголовніше. А найголовніше зараз і найважливіше — добре слово. Скажіть їм найкраще, що тільки підказує вам ця ніч. Це велика ніч. Тому не бійтеся великих слів. Скажіть їм, що сьогодні на світі нема людей прекрасніших, чистіших, ніж вони. Міряйте життя і смерть великою мірою. Скажіть самій простій людині — солдату, тому, якого діди і прадіди вимолювали собі в бога за копійчану свічку крихітку безсмертя,— скажіть йому, що вічність сама стукає до нього в груди в цю ніч. Ідіть…
— Солдати великого Радянського Союзу! Форсуймо Дніпро!..— Полковники Рябов, Зарубін, Федорченко та інші полковники і підполковники роз’яснюють солдатам наказ командування.
Полки стоять у темній млі. Наказ був точний, і кожен давно вже знає свій маневр і вже передумав безліч дум, готуючись до переправи.
— Тисячі років тому в цій річці приймали хрещення паші предки. Сьогодні в цю священну ріку погружаємось ми! — Полковник Федорченко, який не звик до патетичних слів, робить паузу, ніби дивується з самого себе. ВІЙ ще ніколи так не говорив, але почуває, що генерал був правий, що саме ці слова потрібні зараз солдатам. Голос його ясний в тумані і глибоко людяний:
— Хай же кожен з вас подумає, для чого він народився на світ в цей великий час Чого ждуть від нас народи? Якого подвигу? Гляньте навколо. Прислухайтесь кожен до голосу своєї душі. Чи вільна вона від тягаря особистих речей, спогадів, бажань?!
— Смерть фашистським окупантам! — глухо відповідає полк з туманної мли.
— Це велика ріка,— говорить майор Підсікайло своєму батальйону вже коло самого берега.— І хоч переправ нема, ми зараз будем на тім боці. Так велить нам обов’язок перед Вітчизною.
Майор Підсікайло глянув на Дніпро і грізно хмуриться Дощ січе його на вітрі, та не про дощ думає командир батальйону.
— Чого ж нам побажати в цю ніч і що заповісти нашим дітям, якщо, припустім, декого з нас зачепить, як кажуть, снарядом чи захлесне хвиля?
Батальйон. Смерть фашистським загарбникам! Майор Підсікайло. Так… Все! Перший човен веде сержант Кравчина!
Сержант Кравчина в човні: — Не оглядатися — раз! Повна тиша — два! Дивись пильно — три! Дава-ай-й!..
Так почалась тоді ця битва. Спочатку їх пішло небагато, всього лише півдесятка утлих душогубок. Хвилі кидали їх у різні боки і розносили, заливаючи бризками. За хвилями нічого не видно.
Раптом з правого берега спалахнув ворожий вогняний вал. Все освітилось феєричним світлом. Кравчина бачить грізний Дніпро перед рідною хатою. Вода клекотить і піниться від куль. Осяяні вибухами водяні смерчі від мін і снарядів розривають темряву і рушаться на плаваючих, потопаючих важкими холодними потоками.
І вся ріка, куди не глянуть очі, направо і наліво, вся вкрита військом. Солдати рухались вперед до смертоносних вогнів на рибальських човнах, на плотах, на діжках, на зірваних з петель воротах, озброєні однією лише легкою зброєю і мужністю духу.
Берег!..
На березі.
Тільки сержанта Кравчини нема.
Де Кравчина? Он Кравчина! Он його човен!
Увага!!!
Держись, сержанте! Снаряд твій наближається! Підніме він твого човна і кине вгору, як тріску, і кров твоя окрасить каламутну воду. Ой Кравчина!..
Холодна бистрина вже несе його за водою разом з багатьма, багатьма… В одного очі розкриті широко, наче в останню мить дивується він на свою судьбу і моторошне торжество канонади…
— Ось які діла…— Кравчина курить цигарку, яку подав йому Федорченко. Від напливу спогадів він увесь якось змінився. Обличчя стало суворим, заклопотаним, як у солдата, який знає, що прийдеться, можливо… Краще не згадувати!
— Третій орден загубив перед самою хатою. Що ви скажете…
— Неправильно, звичайно. Але зараз не можна так переживати.
— Та не вчи вже, учитель,— почувся раптом голос його матері, звернений явно до мене.— Все повчаєш та наставляєш, праведник. А чого ти плакав, коли грушу рубали?
— Хто? Коли? — Я збентежений до краю. Я не знаю, що відповісти. Мені соромно.
— Бачила. Думаєш, не бачила?.. Учора.
— Я не плакав,— намагаюсь я збрехати.
— Бреши! А сестра твоя, коли покидала стару хату, не плакала? Не цілувала луток і старої печі? Не приказувала:
“Ой хатонько моя, голубонько, прощай! Спасибі за тепло, за добро!” Так там ти мовчав!
Я розгублююсь остаточно. Справді, коли рубали грушу Гі виривали з хати вікна з віконницями, коли відкрились зяючі пробоїни, я спочатку був крикнув: “Ну, годі вам плакати, жінки!” — і зразу ж хутко відійшов геть, бо в мене теж почало лоскотати в горлі. І вони вже без мене цілували піч і ніжно гладили старе дерево луток. І тільки аж потім, переїхавши у нові веселі хати і випиваючи на новосіллі, вони говорили одна одній, зворушливо посміхаючись: “Ну, дай же господи… Ой і наплакались ми. Ну так же було жалісно… Одні тільки приїжджі мовчать. От кам’яні душі! Як же можна покидати стару хату, не зронивши сльози!”
Розбирає хату Бесараб Філон, мій сусід, тесляр років за п’ятдесят. Легка неправильність тонкого обличчя, вуса і темна з сивизною на щоках борідка роблять його схожим на апостола з картини Ель Греко. Від його тихого щирого голосу, м’якої посмішки, від ясного світла, яке виходило з глибин великих темно-карих очей,— від усієї його злегка кволої фігури віє добротою і вродженим благородством.
Дах старої хати він уже розібрав і зараз виймає вікна і двері. Руйнуючи хату старанно і навіть весело, він, як це не дивно, не вірить в затоплення. Ні. Якщо море справді колись виникне, його садиба все рівно залишиться незайманою, про що він усім заявляв уже не раз.
— Берег піде он як, дивіться! Он як балка показує. Невже вам не ясно? А у мене тут буде півострів.
— Нащо ж тоді ви руйнуєте хату? Чому переселилися в нову?
— А це згідно загальному розпорядженню. Прийшли, приміряли, кілок забили: попав у зону,— хоч-не-хоч, підіймайся на вищу відмітку. Звичайно, там уже такої краси не буде.
— Чому? Адже там видимість величезна. Та підійде море!
— Ну, що море!.. Багато води. Море… Іспареніє.
— Не хочеться?
— Не в тім діло — хочеться, не хочеться. Треба хотіти. Якщо це стало вже основним інтересом часу, тут на нехотінні далеко не поїдеш.
Але ось зі скреготом і брязкотом у двір,— якщо те, що залишилося, можна назвати двором,— в’їжджають два бульдозери.
Філон Бесараб одразу зблід.
— Благословіть, хазяїне! — гукає веселий бульдозерист.
— Хвилинку підождіть… Стійте! — Голос його стає тихим, наче він висох раптом.— Хвилинку одну. Я відвернусь.
дозвольте…— Він урочисто відвертається, закриваючи лівою долонею очі.
— Можна?
— Давай…
Бульдозери зі скреготом врізуються в стіну. Хата зразу валиться, підіймається пил. Серед праху стоїть незаймана одна тільки піч. Аж ось і піч вже падає й стирається з лиця землі.
Філон оглядається,— пусто. Хати нема. Все як у сні.
Другий сусід мій, Григорій Шиян, вирішив зовсім не покидати своєї старої хати на високім пагорбі над плавнями. Спочатку, правда, він розібрав навіть дах над хлівом; потім подивився на сад, на широкі обрії, і як не вмовляли його дочки, як не сміялись сусіди, як не доказував прораб чаші майбутнього моря Валерій Голик, що приїхав з Каховки, і навіть секретар райкому Валерій Білоус — нічого не допомогло.
Чи був Шиян впевнений, що вода ніколи не підніметься до його хати, чи впертість раптом заговорила в ньому, чи прикрита зовнішньою грубуватістю гостра жалість розлуки з житлом, в якому він народився і прожив своє життя,— ніякі вмовляння не вплинули на нього, ні державна субсидія, ні навіть погрози прораба Голика.
— Ми однаково зітрем твою хату бульдозером. Чув?
— Не лякайте! Нас уже не такі лякали…
Говорили з цього приводу різне:
— Він божевільний.
— Він не божевільний.
— Чому ж він не розбирає хати?
— Розбере, не гарячіться.
— Відмовився категорично!
— Він ненавидить накази! Наказів та інструкцій багато, а він не може швидко.
— Чому?
— Чорт його знає! Не має такого хисту. От він і злиться, і вдає, що робить навпаки.
