Прораб Голик розлютований. Він починає вже кричати на Шияна:
— Останній раз! Будеш очищати територію в зоні затоплення?
Шиян. Не те що територію, сорочку здійму, тільки усміхнись до мене по-людському хоч раз, щоб я не взагалі, а в очах твоїх відчув добро.
Голик. Нам ніколи тут посміхатися. Посмішки захотів!..
Білоус. Нам треба море будувати!
Шиян. А ви посміхніться. Не дивіться на мене вовками. Скажіть мені — здрастуйте, як ваше здоров’я, як жінка, діточки? Поздоровте мене з празником народження нового моря.
Філон Бесараб (підходячи). Не жди. Не та його душевна номенклатура.
Шиян. Еге. Нема інтелігентності, ну, що ти зробиш!
Бесараб. Так. Не сходяться кінці з кінцями.
Шиян. Саме так! Боягуз, і той прикинеться колись хоробрим, скупий раз у житті — щедрим, падлюка — добрим, нещасний — щасливим. Єдиним не прикинеться — інтелігентним. Вже як нема отут,— не питай, не поможе, на яку службу не признач. Одне знає — кричить, як гучномовець!
Голик не чекав такого опору і знову поїхав дзвонити в Каховку самому Аристархову.
У Аристархова велика нарада. Присутніх чоловік тридцять — інженерів, начальників управлінь, учасників служб. Здається, що Аристархов слухає доповідачів неуважно. Часом він здається відсутнім. Від постійного п’ятирічного напруження, знання людей і щоденної мінливості живих найскладніших процесів, якими він керує, його свідомість одночасно діє в декількох процесах. Він кидає точні репліки доповідачам, говорить по телефону з різними містами, в той час слухаючи доповідачів, обмірковує, які вузькі місця прийдеться йому перемагати за три місяці через сьогоднішні промахи двох начальників дільниць, і разом з тим, оглядаючи свій інженерний штаб, він думає:
“Якими увійдуть ці люди в історію будівництва комунізму? Прекрасними. Значить, по суті кажучи, такі вони й є Творці найскладнішої будови в умовах майже одночасного дослідження, проектування і виконання будівельних робіт зі всіма труднощами розплати за виграш у часі.
В чому полягає прекрасне? В процесі створювання, у величі його результату. А що Зубрицький, Озеров і цей тюхтій Бочаров здаються мені не такими, як би хотілось,— не має значення. І те, що робота здається мені щоденно такою недосконалою, мабуть, теж не має значення. Адже було так і в громадянській війні, і в колективізації, і у Вітчизняній війні. Але які всесвітньо-історичні діла створені, які перемоги!..”
Він відповідає по телефону заступникові голови Ради Міністрів у Київ і знову дивиться на збори з зовні байдужим виглядом.
“Це мої сучасники, соратники рідні й дорогі сидять передо мною… Найдорожче мені нове товариство…”
В телефон:— Та-ак! От і погано, що з бетоном ми провалились знову. Чую! Так! Доки ж ви будете підводити будівництво?.. Ну, добре, добре! Приїду через годину, тільки попереджаю —г це мало принесе вам радості!— Вішає трубку.
“…Вдумливе, терпеливе, безмірно витривале моє героїчне плем’я більшовиків! Пройде небагато часу, І якраз ці люди перекриють Дніпро, Волгу, Єнісей і Ангару, створять моря на сотні мільярдів кубометрів животворящих вод, проведуть канали по степах, перетворять землю. Це вони. З ними я повинен увійти в історію перших великих робіт…”
Кидає репліку:— Плеча немає, ось що! Помогти сусідові нікому. І нема бажання підтягнути сусіда, сигналізувати йому про небезпеку розщеплення фронту, вимагати від сусіда,— ось чого нема!
Аристархов говорить загрозливо тихо., дивлячись з неприхованим докором на інженера Бочарова:
— Я так вас зрозумів?
— Так,— відповідає Бочаров, засоромлений невдалим своїм виступом.
— Погано все не може бути. Багато дечого погано. Але щось же і добре, навіть прекрасно. Низько ви дивитесь, да, да, по низах усе дивитесь.
Не додзвонився Голик до Аристархова,
— Він зайнятий. Не можу. Не просіть. Хвилин через двадцять, не раніше,— відповідає йому по телефону черговий секретар.
Голик вішає трубку.
Примітка автора. Не забути б музики моторів на широких просторах величезного будівництва, не загубити спокою, пластики, ритму: везуть, перемішують, зрушують, розраховують… Не упустити цього при створенні фільму, не порушити благородного стилю замислених, тихо творящих, спрямованих до єдиної мети дванадцяти тисяч людей. Це новий, післявоєнний, рівень інтелектуального народу. Велика епопея Вітчизняної війни, перемога, робота партії, перебування на
Заході, нова техніка, нове становище держави в сфері міжнародних відносин — весь наш день ясно відчувається в колективі будівельників.
Ще недавно тут, біля багнистих берегів Дніпра, якось дивно сполучались, немов на художній виставці, зовсім несумісні краєвиди.
Кришталеві струмки джерел з ідилічними вербами, таємничі очерети, затишні озера з лататтям і якщо не з русалками, то, у всякім разі, з карасями й линами. І тут же величезні конуси добутих з глибоких надр третинних жовтих пісків, довжелезні іржаві труби метрового діаметра простяглись через озера й очерети на кілометри, куди не глянь.
В повітрі стояв безупинний скрегіт тягачів, що тягли до Дніпра волоком довжелезні штаби сталевих шпунтів і труб та величезні листи сталі. Рокотали земснаряди. Брязкіт металу і гуркіт вибухів. І нескінченні кубометри переміщеної землі.
І ось стоїть уже красуня — світла гребля. Так уже звуть її і дивляться на неї з любов’ю.
Дивовижні діла творяться сьогодні на великих ріках!
Аристархов приймає драматурга. Нема спокою на обличчі інженера людських душ. Два тижні минуло, як виїхав він із столиці на новій машині. Проїхав степи, в Асканію-Нова заскочив набратися вражень, три рази ночував у голів колгоспів, їв кавуни, купався, обійшов усе будівництво, парторга відвідав, профком, спецчастину, розмовляв з п’ятьма робітниками,— нема сюжету. А якщо десь і проглядає сюжет,— конфлікту нема, і вже повертатись до столиці час.
— Не знаю, що мені вам підказати,— Аристархов пробачливо розводить руками.— Звичайно, мистецтво, як каже партія, в невідплатнім боргу перед народом.
— Так, так!— драматург згоджується.
— Але тут навряд чи можу я вам чимсь допомогти. Смертовбивств у нас нема,— місто нове. З крадіжками та грабунками теж дуже слабо. А вам же, я знаю, потрібні конфлікти?
— Ну,, звичайно.
— На жаль, у нас їх немає в художньому, так би мовити, смислі. Наша область — інженерія. Звичайно, гребля, дамби і підготовка дна моря — діло великої складності. А вам потрібні почуття, поезія… Потрібні вам не тільки героїзм, ентузіазм, подолання труднощів, а й душевні пристрасті… Захоплення!
— Ні… Тобто так, звичайно.
— Вам потрібні ще й людські страждання, які теж разом з радістю складають одну з величезних достовірностей буття! А в нас які страждання? Від чого? Хіба що від безтолковості, зношеного транспорту, несвоєчасної подачі будівельних матеріалів. Але ж усе це — не те. Ви погляньте на людей — як виросли! Яку греблю возвели! А місто! Бачили? Чотири роки — і в ньому вже двадцять тисяч. Вже тисяча дітей народилась! Вже відомства стоять у черзі, просять ділянок для заводів. Через двадцять п’ять років тут буде тішитись життям півмільйона людей. Хіба це не прекрасно — місто збудувати нове…— Аристархов дивиться у вікно і на мить замислюється. У нього велике опукле чоло, і весь він громіздкий не по літах, але внутрішньо витончений. На ньому вже, як постійна ознака, наліт втоми від довгих і складних турбот і постійної готовності приймати рішення. Він — інженер. Але він поетичний. Він диригент велетенського оркестру, де багато сурмачів через молодість свою і невміння довго перебувати в гармонічному ритмі майже чотири роки перебріхують ноти, весь час гноблячи диригента. Але симфонія гримить для непосвячених у дрібні погрішності виконавців, гримить величаво і прекрасно, і зовсім точно в головному задумі композиторського генія. Гримить музика на Дніпровськім Низу, по степах України, на Волзі, на великих сибірських ріках, розносячись по всьому світу нечуваним дзвоном.
— Ой погано як! Що? Метал є? Є метал, я питаю?— Аристархов говорить уже з якимось містом по телефону. А місто, видно, неакуратне, неповоротке, і він сердиться на місто, обурюється на нього і одночасно вмовляє його. Він готовий як завгодно вмовляти це далеке миршаве містечко, аби тільки одержати…— Ага! Є метал, кажете?.. Так щоб частину нам відправили негайно!.. Що? Пам’ятайте: “промедленіє смерті подобно”. Забороняю!.. Ну от. Все.
Секретар кладе на стіл записки і мовчки виходить. І ще два інженери входять до нього.
— Заходьте,— каже секретар інженерам, які зібрались у приймальній.— У Сергія Михайловича письменник — на годину, не менше.
Інженери входять. Аристархов набирає номер телефону. Його пригнічує якась невідступна думка. Він невдоволений і наче напіввідсутній. Раптом:
— Кішечка Пульхерії Іванівни! От вона — конфліктна чи ні?
— Яка кішечка?— інженери здивовано переглядаються.
— Гоголівська в “Старосвітських поміщиках”. І чому ось уже сто років ми любимо цих двох старих, нікчемних гризунів Опанаса Івановича й Пульхерію Іванівну? Душа художника хвилює…— Гучно кладе трубку і повертається до драматурга.— Душа! Тобто талант і любов!.. Що ви любите? Без чого ви не можете жити? За що ви готові йти щоденно на подвиги, жертви, страждання? Що не дає вам спати, відпочивати, радуватись? Вам особисто, одному-єдиному? Просвітіть мене. Назвіть мені найголовнішу вашу особисту творчу пристрасть, без вогню якої світ провалиться в безодню? Чи у вас її нема, а є готовність відповідати моменту?! Новий дзвінок. Бере трубку і явно сердиться: — Чому? Як не хоче? Нема таких людей, щоб не хотіли кращого!
Голос Голика з телефонної трубки. Є!.. Стоїть на хаті і хоч ріж! Ганебна картина!
Аристархов. Але ти пояснив йому, що ми його втопимо?
Голос Голика. Так! Не вірить!..
Аристархов. Значить, погано роз’яснив. Не вмієте говорити з людьми. Народ наш розумний! Треба розумно говорити. Ти, очевидно, кричиш там, як дурень. Лякаєш! Га?!
Голос Голика. Не я один. Тут секретар райкому. Ми тут обидва малювали йому ясну картину майбутнього! Слово честі!.. Можете уявити,— чотири години!..
Коло хати Григорія Шияна всі слова вже сказані, картина намальована. Не поступається Шиян. Не поступається і його жінка Домаха.
Шиян. Досить мені хвалитись майбутнім! Я тут щодня належу йому більше, ніж сучасному.
Голик. Яким чином?
Шиян. Та хоч би таким, що одержую менше за вас Білоус. Ну, знаєш, за такі слова… Г о л и к. Слухайте, дядьку! Вас же втопить тут Аристархов!
Шиян. Не лякайте! У Аристархова свої плани й міркування, в мене свої. В мене море піде низом, отак от, навколо, а тут індивідуальний острів. Давно мрію.
Білоус. Не буде острова. Ось тут, де ми стоїмо, буде два з половиною метри води, якщо не три!
Голик. А в бурю підуть величезні хвилі. Це ж море!
Домаха. Нічого. Вже хоч і потопимось, аби дома.
Шиян. Точно. Даємо розписку: в нашій смерті від потопу не винити нікого!
Білоус. Та це ж безглуздя. Це буде комедійна смерть!
Шиян. Тим краще. Помрем хоч весело.
На машині, по дорозі до Криму, в село в’їжджає жінка генерала Федорченка Ангеліна Михайлівна.
Не радують її рідні місця генерала. Степ, жара, ніякого комфорту. Колгоспники звуть її чоловіка Гнатом і навіть на ти, і він сприймає це як належне,— жахливо!
На будівництві нового села хвилювань не менш, ніж на руйнуванні старого. Не думав архітектор Безверхий, що його дар своїм землякам — проект Палацу культури — буде відхилений так одверто і будуть сказані йому такі гіркі слова.
— Я не вдоволений, кажу тобі чесно. Більше того, я ображений. Що мені робити?— старий бригадир теслярів, відомий уже нам батько генерала Федорченка, не приховує свого невдоволення. Срібляста сокира в його руках аж тремтить.— Я культурна людина і бригадир. Чому я повинен терпіти?..
— Дозвольте. Проект мій затвердила президія.
— Яка президія? Я її не бачив. Вона тут не пробігала!
— Не хвилюйтесь. Вам пошкодить хвилювання.
— Мені шкодить ваш спокій. І відсутність фантазії теж мені шкодить.
Безверхий пригнічений до краю і вже не знає, що сказати.
Мені особисто проект Безверхого теж не подобається, але я намагаюсь захистити товариша по мистецтву, правда, безуспішно. Правління колгоспу, теслярі і декілька жінок, почуваю,— не на моєму боці!
— Не заступайтесь!— Сава Андрійович дивиться на мене сумним допитливим поглядом. У нього червоне спітніле обличчя, синій ніс і важке, утруднене дихання.— Ми добре бачимо, як непросто вам сьогодні серед нас. Які роки пройшли…
— Незвичайні!
— Ви приміряєтесь до картини нашого життя. І ми, признайтесь, не зовсім влаштовуємо вас.
— Чому? Навпаки,— пробую я заперечити.
— Облиште! Непрезентабельні, немальовничі. Нема путящої одежі. Житлові гріш ціна, турботи, степ. Ні гір, ні проваллів, ні грому гармат. А душа у вас героїчна. Адже вам хочеться серця людські потрясати.
— Хочеться.
— А для цього треба й самому потрясатися душевно… Правда?.. А чим?!
— Я…
— Минули війни. Погасли пожежі. Голод забуто. Могили заросли в степах. Не видумувати ж.
— Ні, звичайно.
— І становище в світі зобов’язує, і честь. Не можемо ми на догоду любителям кривавих видовищ і темних пристрастей людських удавати те, чого нема.
— Еге! І дощу нема другий рік. Висохло геть-чисто все,—. підхопила літня колгоспниця, сприймаючи розмову на свій лад.
— А чому за трудодень так мало платиш?— загомоніли, загукали жінки, докірливо киваючи головами.
Зарудний згоджується:
— Мало. Ніде правди діти.
— А чому народ розбігається по містах?
— Роботою замучив!..
— Трохи єсть і цього, не заперечую.
— Трохи? Дуже багато!— Жінки спалахнули.— Все зразу хочеш?!
— Винен. І буду дальше мучити років три-чотири, нечистий нас не візьме.— В інтонації Зарудного — такий спокій і добродушність, що всі, і я в тім числі, посміхнулись.
— Дякую. Договорились.
— А чому?.. Ох-х!— Щось хотів спитати Лев Яценко і не спитав, жінки перебили.
— Нічим не проймеш!— апелюють жінки вже до мене, розгнівано тикаючи тремтячими руками на Саву Зарудного.— А сам горілку п’є.
— Приходиться.
— Кварту на день!
— Норма. Все в мені таке,— голос Зарудного спокійний. Він звик до таких сцен. Обличчя здається безстрасним, байдужим.— Синів пам’ятаєте? Теж крупні були. Таке в мені все: турботи, плани, надії і… печаль така.
— А чому се? А чому те? А чому, чому?..
— Почекайте, не всі зразу.— Зарудний звертається, сумний, до мене.— Ми вас художником своїм обрали,— ви й відповідаєте за портрет. Дивіться, добре придивляйтеся. Ми ждем терпляче… Ну, ви, Юрію Григоровичу…— Зарудний важко повертається в бік архітектора і зразу — до членів правління.— Він нам готову продукцію привіз: проект Будинку культури. Зал для глядачів на чотириста місць,— будь ласка.
— Заплюємо в один вечір!— сказав тихо, але рішуче один з членів правління.
— Сміх і гріх… Недокурками закидаємо і лушпинням!
— Не розумію!..— трагічно розводить руками Безверхий. У нього мало не сльози на очах, але нікого вони не проймають.
— Думаєте — погано. Дрібно… Ось море!— Зарудний робить широкий жест в бік “Великого лугу”.— Ось ми на березі біля вашого Дому культури. Ось правління колгоспу: сім офіцерів запасу. Визволяли чотири столиці. Бачили страшне, бачили прекрасне… В який же Дім культури ви нас запрошуєте?
— А чого б ви хотіли? Ви можете конкретно сказати?— запитав ображений Безверхий.
— Півтори тисячі бархатних крісел! Не менше. Кар-‘ тини, щоб кращі, як у храмі… Щоб все в ньому звеселяло душу. Щоб краса мене зобов’язувала і піднімала.
— Я матір хочу посадити в цьому кріслі на старості літ. Всіх матерів!.. Вшанувати їх нелегку, важку працю.
— Ось голос воїнів.— Зарудний повертається до колгоспниць.— Може, жінки скажуть? Ось краща ударниця Христина. Скажи їм, Христе.
— Не треба мені палацу.— Голос Христини сумний-пресумний. Тремтить в ньому приглушена недоля і гнітючий жаль.— Ні крісел м’яких, ні картин…
— Чому?
— Я жінка молода…
— А що тобі треба?
— Не знаєте?.. Можу при всіх сказати…
— Чоловіка!— почувся голос літньої колгоспниці.— Важко спати їй без живого тіла.
— Я сором втрачаю… не треба вже… мовчіть…
Я дивлюсь на Зарудного і бачу, як зразу міниться весь його вигляд. Про щось велике, незабутнє нагадала йому молода вдовиця. Вираз очей його змінився і голос,— трудно вдавати байдужість. І він каже їй сумовито.
— Ну, так судилось. Я чоловіка не поверну тобі. Війна й моїх синів пожерла.
