Підходить Степанида Воронцова з журналом.
— Скажіть мені: стоїть мій Іван з мечем у руці, пригорнувши дитятко до серця?! Люди…
— Стоїть… Заспокойтесь.
— Товариші!..
— Почекайте.— Христя до Безверхого:— Ви хотіли запитати мене…
— Так. Про Палац культури.
— Чим утішусь? Не знаю. Не знаю. Але чимось треба втішатися.
— Гордістю.
— Я горда. Важка втіха.
— Роботою…
— Ще чим?
Зарудний помічає, як від тягаря спогадів наростає хвиля смутку серед жінок. Потрібна інша думка, і міра життя інша — негайно.
— Перестаньте, люди! Для чого цей шум? Всім же ясно, навіть дітям: земля велика. Роботи море. Не вистачає рук. І нема дощу, і води підземні тікають. І тінь водневої бомби над світом. Що робити? Це наше життя. Треба, щоб не тікали сюди. І сонце щоб не ворогувало з землею, і люди з людьми. На це покликані. Невже незрозуміло?
— Несправедливостей багато!
— Чому, якщо все зрозуміло, чому так довго важко і не вистачає всього?— загомоніли жінки.
— Не знаю. Якби я знав, я був би міністром. Але я звичайний голова колгоспу, і коли мені стає важко, я згадую* Леніна. Три рази бачив… На трибуні. В Смольнім стояв на варті. Не пригадую слів уже — народу тисячі,— але образ ясний, як живий, стоїть…
Сава Андрійович раптом замовк і задумався. Стало тихо. Безусі і безбороді, без гордих поз і героїчної зброї, в убогих, гріш ціна, запилених робах, замовкнувши і вгамувавши свої пристрасті перед великим іменем,— задумались трудівники полів над своїм покликанням.
Я дивлюсь на їх обвітрені обличчя, на різкі зморшки і здуті вени на руках. Про що задумались мої брати і сторукі сестри-орлиці, стоячи з дітьми біля самих основ нашого життя? Що видиться їм?
Ніколи й нічого я ще, здається, так не жадав, як тут, на березі в отсю хвилину: щоб став наш світ перед очима народів у величі подвигу життя! І щоб усе, що було в нашому незвичайному житті,— перемоги, труднощі, титанічні злети, многолітні нестатки, самообмеження вільне й невільне, і наслідки холоду й спеки, і крові, пролитої у велетенській війні (немає місця нічому буденному, дріб’язковому в рисах народу) навіть помилки з їх найтяжчими наслідками, які випадають на долю великих первоначинателів,— навіть і вони,— щоб усе з’явилось на екрані в небуденнім світлі, як знаки перемоги!
Повечорів уже день, але видно далеко і чути навколо, ніби зникли непомітно всі кордони.
Тонуть в золоті і теплій синяві принадні простори і закликають усе в степу до спокою і миру.
До генерала в двір заходять четверо немолодих уже колгоспників, одягнених по-різному. їх загорілі розумні обличчя могли б здаватись мужніми і навіть прекрасними, якби не
вбогі безбарвні тісні кепочки, що здатні спотворити хоч якого красуня, принизити будь-якого героя.
І хто їх створив, щоб зробити людей некрасивими?! Дотепний ворог чи простак ретельний з робкопу змайстрував таке по убогості душевній і затвердив для всіх широт від Білого до Чорного моря,— тільки важко і навіть майже неможливо генералу відразу впізнати давніх друзів.
А це вони, друзі дитинства і героїчні соратники, бригадир Макар Корж, Нагнибіда Петро, Петро Бесараб і Яценко Лев, з вусами, як спіле колосся пшениці, і трохи наче напідпитку.
Помітивши рух у дворі, Ангеліна Михайлівна відразу вийшла з сіней.
— Добрий вечір!— ввічливо і весело сказали друзі генерала.
— Здрастуйте. Вам кого?
— Дома Гнат?
— Який Гнат? Не розумію.
— Максимович.
— Генерал армії, ви хочете сказати?
— Точно! (Побачивши в сінях Федорченка.) Здоров, Гнате! З приїздом на батьківщину!
— Здорові… Здоров Корж… О-о! Бесараб?!
— Здравія желаю!
— Яценко?!
— Він самий!
— Ой-ой-ой! Нагнибіда?!
— Так точно!
— Сто років!
— Впізнаєте?
— Ну, як же! Телят же пасли разом і коней.
— Так. І Будапешт брали.
— Ви були в моїй армії?
— Всі як один. Я навіть поранений був…
— Я теж. Нога індустріальна, ось!
— Боже ти мій! Сідайте. Як живете?
— Як ви? Спасибі.
— Ні, ви як?
— Ми?.. З якого боку… Взагалі, звичайно, погано.
— Але є перспектива: море.
— Так. Надія єсть. Хоч дехто, правда, починає впадати в песимізм.
— Чому?
— Зарудний жме. Савка.
— Гнате, скажи нам правду. Як знаменитий генерал… і взагалі…
— Ну-ну-ну-ну…
— Скажи по совісті, ну… Чому ж воно так?
— Що?
— Не скажу…— Лев Яценко поклав бронзовий кулак на серце і, наблизившись до генерала, сказав тихо і ніжно:
— Перебрав на п’ятдесят грамів. Вибачаюсь. Тому я тільки питання задам: чо-му-у?
— Що чому?
— Мовчу… Зрозумів?.. Ух-х!..
— Почекай! Потім! Взагалі, Гнате Максимовичу, ми так вирішили, обговоривши міжнародне і внутрішнє становище: людство порозумнішало,— сказав Корж.— Вже нема у наших ворогів гасла, з яким би можна проти нас вести народи в бій.
— Гасла нема, але є у ворога військова машина,— сказав Федорченко.— І є мрія пустити машину в хід.
— Це гірше. Але!.. Ми сержанти запасу — для миру. Для війни — ми все життя на дійсній службі. Тому… Тільки це таємниця, Гнате.
— Між нами поки… можна?
— Так.
— Іди до нас на голову колгоспу! На страх ворогам. Тут ми з тобою над новим морем таке створимо…
— Землю перевернем!
— Дозвольте! Дуже вдячний! Але ж ви знаєте мій ранг?
— Цілком підходящий.
— Не відповідай нам зразу. Даємо тобі строку три дні. Подумай.
— І хлопчину твого виведемо в люди, їй-право! З дружиною легше стане: вже не генеральша буде — головиха.
Трохи пізніше, коли почне вже темніти, Федорченко, і його четверо друзів дитинства, і ще два колгоспники вийдуть у степ.
Як вони будуть іти по дорозі вздовж берега майбутнього моря, про що говорити, що буде хвилювати їх серця,— автор поки що не сповіщає. І не тому, що в нього виникло раптом бажання щось приховати від читачів. А якщо навіть і так, то це — і ще два-три місця — автор залишає заповідним в першу чергу для самого себе. Хай поки що ці місця залишаться незораними. Це потрібно для підтримки постійної готовності до дії.
Будуть різні запитання, короткі і сильні, як постріли. Коло інтересів — широке, бажання — розумні, плани — високі.
На синє небо виходять зорі.
Я проводжаю Філона Бесараба в його нову хату. Дуже приємний його двір і біла літня піч. Звичайно все літо він спить під відкритим небом.
— Мені б хотілось записати, Філоне, що виніс ти зі складного досвіду свого життя,— кажу я другові.
— Небагато. Я простий робітник землі і розумію, що життя моє само по собі, як щось окреме, не має значення. Великий, звичайно, загальний його смисл.
Голос у Бесараба чистий і глибоко проникливий, як це буває в немолодих людей, яким доводилось більше працювати й думати, ніж говорити.
— Вже не знаю, скільки мені років — шістдесят чи триста. От я лягаю спати після трудового дня — ось моя лежанка, справа Дніпро, зліва степ, над головою всесвіт. І вже, повір, немає значення — прокинусь я вранці на роботу чи помру вночі. Немає в мене ні заздрощів, ні зла, ні страху. Я не політик, звичайно, хоч можна й думати, що я великий політик. Що я знаю? Недобрий хліб породжує, сум, добрий хліб, звичайно, мусив би радість породжувати. Таке. І знаю ще хіба, що поки на землі житиме хоч один голодний старець,— всі старці. Поки бодай одна душа пребуде в неволі — ніхто не свободен.
Якщо не мовчати, на догоду довгій низці редакторів, наставників і повчальників, і не кривити пером в обхід питань, на догоду благополучності, на догоду2уому, що скаже підла старенька княгиня Марія Олексіївна , на догоду квартирі своїй, машині своїй, дачі своїй, місцю в президії своєму,— важко писати про село, де пролетіло безповоротно далеке дитинство.
Задумливі обличчя розумних, стриманих на посмішку людей говорять дечого багато, і турбота на обличчях свідчить мені, як важко часом дістається народу його трудовий героїзм. Як скучно й нелегко ще в багатьох наших селах, які убогі хати, о критики, художники! О процвітаючі, які ж бо небагаті хати!..
— Я поїхав, батьку! — почувся з темноти голос його сина.
— їдь здоровий.
Загув самоскид. Філон Васильович витирає широкою долонею своє античне чоло й лягає на лежанку.
Здалека, з боку Дніпра, доноситься безупинний глухий гуркіт земснаряда.
Я вийшов у степ. Дума думу доганяє. Давно покинув я село. І щось я встиг на фронті культури, а ще більше на фронті боротьби із зрівнялівкою. Міцно зрозумів я чарівне гасло: кожному по потребі,— став дебелий, показний. І ні в кого майже — ні в мене, на жаль, ні в друзів моїх — не вистачило відваги подати народу гідний приклад особистого життя, як це показав нам Ленін.
І раптом представились мені далекими і чужими і мій дім, і суєта, і майже все, чому я належав. Друзі щезли в одну мить кудись в далечінь, супротивники зменшилися до пігмейських розмірів, як пил на дорозі.
Дихаю найдорожчим у світі чистим степовим повітрям, розтаю у просторах, серед нічної тиші, спрямований очима до урочистого неба.
Неописанно чудова літня ніч у степах України. Широкі простори, видимість велика, величава. Небо в мільйонах зірок.
Темно й не темно. Все чаруюче коло землі і Дніпро в сріблястім сяйві, і від усього йде ще тепло. І нема тиші: від Дніпра далеко розноситься благородний гармонічний гул земснарядів. А над далеким гулом чується пісня.
Це Олеся іде і Гуренко. Не курить дорога. Озеро спить. Ось обміліла Конка і старі верби. Далеко за Дніпром на горі біліє Берислав.
Выхожу один я на дорогу,
Сквозь туман кремнистый путь блестит.
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу…
В обох прекрасні голоси і вроджене вміння співати. Олеся вся в полоні чаруючих думок:
…И звезда с звездою говорит… Ночь тиха-а…
— Сьогодні на будівництві, коли я розливала розчин, мене запитує той редактор, чи як його: що б ви хотіли бачити в картині, яких людей — великих чи малих, і чи хотіли б бачити кохання? — Олеся ніжно пригортається до Гуренка.— Я сказала йому: звичайно, кохання, а люди щоб різні, але більше малих, ось як ми з тобою, як я і ти. А він мені каже: ви люди не маленькі. Ви, можливо, сьогодні самі великі люди. Держава наша, каже, тому й велика, що ви в ній великі, звичайні малі люди… “В вышине торжественно и чудно спит земля в сиянье голубом…” Які слова!
— Дуже хороші.
— Потім він запитував мене про особисте життя.
— Ти сказала йому що-небудь про мене?
— Сказала.
— Що ти сказала?
— Ну, ти сам повинен розуміти. Взагалі я сказала, що хотіла б бачити в картинах почуття глибокі і дуже сильні, щоб говорили ніжні слова, і цілували, й плакали щоб, і проклинали.
— Кого? Для чого? Фантазії…
— Не махай рукою… Все щоб було.
— Уявляю…
— Чого ти плачеш?
— Я не плачу. Я радію, що в мене такі думки. Гарно як, дивись. Як прекрасно!
— Це ти така.
— Яка?
— Ну… прекрасна.
— Ти любиш мене?
— Да.
— Кажи: “люблю”.
— Ну я ж сказав.
— Я хочу чути.
— Я відповів тобі,
— Я чути хочу. Слово! Іваночку… А що коли ми дійсно великі люди?
— Не думаю. Не можна сказати — великий водій бульдозера чи велика штукатурниця.
— Чому?
— Тому що нас багато. Це все рівно що сказати — великий колгоспник.
— Він каже: е різна мірка людей… Ти любиш мене?
— Да.
— Господи… Ну, скажи: “люблю”. Ніхто нас… тут тільки ми й зорі, Іваночку! Я так люблю тебе!
— І я.
— Закрий очі. Закрив?
— Так.
— І я закриваю. Чуєш плескіт води? Це море шумить над нами.
Постоявши з закритими очима одне проти одного, вони беруться за руки й тихенько схиляються одне до одного, зливаючись в обіймах, як дві весняні хвилі.
