Їх покриває вода. Безбережне море грає хвилями там, де обнялися діти труда. Тільки-но встигає картина моря захопити нас, як воно зникає, і ми знову бачимо Олесю й Гуренка. Вона лежить в його обіймах, щаслива, і дивиться вгору на зірки.
Чого нам ще побажати в цю ніч?
Послухаєм, як на високім березі Дніпра біля кар’єру на стародавньому сарматському городищі каменярі співають, потрясаючи всю навколо далечінь дивовижною силою молодих голосів. Або поплачемо з Катериною в полі. Чи, може, вийдем на круту могилу скіфського царя і полинемо вдалину на крилах часу.
Полинемо вдалину. Але по дорозі заглянемо на осяяне місяцем старе подвір’я.
За глибоким переконанням Ангеліни Михайлівни, її чоловік, якого, безумовно, нікуди не можна випускати самого, вже трохи тронувся. У всякому разі, коли він розповів їй пропозицію колгоспників і про те, як він перестав після того спати, вона зразу ж безапеляційно заявила:
— Яка нісенітниця! Ти остаточно з’їхав з глузду під старість.
— Я кажу серйозно. Це справило на мене зовсім несподівано надзвичайне враження…
— Нісенітниця!
— Це схвилювало мене, сколихнуло всі мої кращі почуття більше, як орден, звання, як перемога під Будапештом.
— Брехня, брехня, видумуєш сентименти! По-перше, хто тобі дозволить?
— Я знаю: ніхто. Я мушу, очевидно, все життя стояти на сторожі. Але я хочу тобі сказати, що це прекрасно і що я весь так вражений глибокою вдячністю, яка охопила, очистила мою душу. В душі я згодився, ти можеш зрозуміти. І я щасливий, тому що це так багато говорить мені, так багато…
— Нічого не говорить.
— Нічого ти не розумієш.
— Облиш!.. Генерал — голова колгоспу. Дурниці!
— Замовкни, благаю… О, міщанка!..
— Я міщанка?!
Далі, щоб уникнути неприємностей, генерал Федорченко почне мовчки рахувати до ста, і діалог набуде відтінку трохи незвичайного: генеральську лічбу вестиме впівголос сам автор, а поверх лічби поллються потоком слова Ангеліни Михайлівни, з яких стане ясно, що її чоловік — людина у вищій мірі погана, позбавлена елементарного виховання, що він тут зовсім розкис, що він замучив її образами і нерозумінням свого високого поста. Що він талановитий тільки в битвах, в усьому ж іншому він, як був, так і залишився мужиком. Що ця жалюгідна хатинка, з якою він приїхав попрощатися,— дурний сентимент і примха, не більше, і вся ця бідність, неприглядність, відсутність елементарних вигод — безглузді і нестерпні. Невже він зовсім вже осліп?
“…сорок п’ять, сорок шість, сорок сім, сорок вісім, сорок дев’ять, п’ятдесят, проклята паразитка, нікчемне створіння, убити тебе мало, адже ми живемо на їх шиї, шістдесят один, шістдесят два, шістдесят три…”
Ні! Вона не хоче тут залишатися й години, вона вимагає негайного від’їзду в санаторій, в противному разі вона сама поїде з Аліком, і буде скандал.
— Алік! Алік!..
“…сімдесят три, сімдесят чотири, п’ять, шість, сім, вісім, правильно писав Достоєвський: жінка — узаконений ворог свого чоловіка,— чи неправильно? Сімдесят дев’ять, вісімдесят”.
— Алік! Де Алік?
— Милуєтесь природою?
— Так. Божественне повітря.— Ангеліна Михайлівна впевнена, що слова “божественне повітря” роблять її чарівною.— Сідайте… е-е, Антоніно. Алік!
— Добрий вечір!
— Добрий вечір. Алік! Співають як чудово…
— Каменярі на кар’єрі.
— Алік!..
Каменярі справді співають незвичайно. Якщо їм не завжди вистачає гармонійності голосового ходу, сила цього ходу величезна. Стоячи і сидячи, й проходжуючись групами по високому березі над кар’єром, вони, мов зачаровані красою ночі й широчиною видимого світу, потрясають простори силою молодих своїх голосів.
На кургані, в місячному сяйві, зупиняються хлопчики: Алік і Михайлик.
— На цій могилі сумно навіть удень,— каже Михайлик,— а вночі завжди страшно. Тобі не страшно?
— Ні,— байдуже відповідає Алік.
— Тут цар похований,— Михайлик помітно хвилюється.— Дві тисячі, кажуть, і п’ятсот років… Уявляєш, який?
— Хто?
— Цар.
— Ну, який?! Ніякий.
— Як ніякий? Це міг бути такий цар… весь у золоті. І кінь, кажуть, закопаний золотий. В усіх могилах, скрізь його шукають… От закрий очі.
— Для чого?
— Закрий!
— А ти?
— І я.
Хлопчики закривають очі, і тут в гарячу уяву Михайлика зразу вривається картина, яка може виникнути тільки в степу і тільки в чистім дитячім баченні: скіфи ховають свого царя.
Іржуть коні. Дивовижні вершники кружляють зі списами в степу в шаленій тривозі. Горять вогнища. Величезна свіжа яма. Плакальниці потрясають нічний степ. Мертвого царя везуть на колісниці. Коні тремтять. Чотири квадриги коней вже лежать убиті. Убивають воїни п’яту квадригу. Волочать прекрасних рабинь на вогнище. Зграї псів. Бики ревуть від запаху крові. Цариця заколює себе ножем, дивлячись на страшне обличчя царя.
Михайлик відкриває очі,— все зразу зникає.
— Ой!.. Бачив?
— Що?
— Ти нічого не бачив? Алік відкриває очі.
— А що я міг бачити?
Антоніна стурбована відсутністю дітей. Вже ніч, а їх нема.
— Чого ти там плачеш, Михайлику?
— Гарний хлопчик,— каже генерал Федорченко.
— Ой гарний. А талановитий! Ото як поставлю миску борщу, з’їдає в одну мить. І батько такий швидкий та вправний. Все робить походя… Чого ти там плачеш, гуляко?
— Алік б’ється,— крізь сльози відповідає Михайлик, підходячи до баби.
— Ти нащо побив Михайлика?
— Я не бив. Я тільки раз його нокаутіровав.
— Для чого?
— А хай не бреше. Бреше, потім ще лається.
— Я брехав?
— А про царя ти що казав?.. Не брехав?..
— А що він казав? Про якого царя?
— Він казав, що він його бачив.
— Кого?
— Царя.
— Стида в тебе нема. Адже він меншенький…
— Вибив царя з голови,— зауважує старий Федорченко.— Видно, один піде по службовій лінії, а з другого вже, мабуть, письменник або артист вийде. Ну, добре, спати давайте…
Запізнілі машини проходять, навантажені втомленим за день народом. Без пісень і навіть без розмов.
Олеся йде сама дорогою, легка, витончена, прудка. Пишається ходою. Десь і він тут спішить їй назустріч.
Ось він. їй хочеться бути з ним вночі серед степу одній.
Ось вона. Йому хочеться бути з нею одною вночі серед степу.
“Хочу лежати в степу в теплу ніч одна, хочу дивитись на небо. А наді мною щоб тільки зірки й твоє обличчя, мій любий. І ніколи не забути мені цього в житті, ніколи
Машини проходять у темряві, вантажені втомленим людом. Тихо зникають.
Їх руки сплелися, а очі дивляться в очі з такою серйозністю, наче кожне їх слово, кожний відтінок думки має вирішальний для всього їх життя смисл. Так і йдуть вони, тісно пригорнувшись одне до одного і віддаючись розмовам, не призначеним для стороннього вуха.
— Скажи, при комунізмі будуть страждати?
— Аякже! Якщо будуть любити, значить будуть і страждати, тільки про це говорити не прийнято.
— Я теж думаю, будуть. Вчора, коли ти не прийшов, я так страждала, так страждала, така була нещаслива… А ти?
— Я не дуже страждав.
— Як, ти не страждав? Не говори мені так.
— Ні, я страждав, тільки мало.
— Як мало? Чому?
— Машину, розумієш, засмоктало в болоті, години півтори витягували, обмастився, як чорт.
— Іваночку, скажи, що ти мене любиш.
— Да.
— Голосно скажи: “люблю!”
— Да.
— Голосно: “люблю!” Ну!
— Ну, голосно. Ой, ну перестань, чесне слово. Мені се важко вимовити.
— Чому?
— Ну, ти ж знаєш.
— Ні.
— Некрасивий я, не бачиш?
— Неправда. Перестань. Не смій так говорити!
— Що, красивий, скажеш?
— Так. Ти майже абсолютно красивий. Ой Іваночку…— цілує йому руку.
— Що ти!.. Ой! Яка ти… їй-богу, ну що ти робиш?— Вони починають тихо цілувати одне одному руки.
— Яка в тебе рука гарна. Як квітка… Пальчики довгенькі…
— А в тебе яка велика, як лопата, і теж гарна. І обличчя… гарне.
— Ну годі.
— Адже мені особливої краси, Іваночку, не треба. І те, що ти не знаменитий, теж не біда. Адже душа в тебе красива.
— Душа — да… Натягався я з цим краном. Двома тягачами, розумієш, ледве впорались. Та ще трос обірвався, ой! Так я потім уже підійшов до твого віконця,— темно.
— Я спала?
— Да. Тоді я тихенько заспівав і собі пішов спати…
Підійду я чей до віконця,
Гей, будь щаслива, моє сонце,
Гей, будь здорова, моє сонце…
Співають удвох. Степ, місяць, Дніпро.
Чути далекий гармонічний гул. Це звучать земснаряди — геніальні машини епохи.
Минає ніч. Світає. І блідий місяць освітлює зовсім вже іншу картину в степу: іде Катерина і Голик Валерій. Видно, все в них переказано десятки разів і вже не під силу йти далі їм рядом. Навіть краса ночі приймає сумний відтінок і тільки поглиблює муки дівчини. Катерина — молода, через те горе і страждання, які випали на її долю, пригнічують її з величезною силою. Що б не говорили, а для дівчини в розквіті юності любити і бути любимою — основне прагнення всього її єства. Це так само вірно й неминуче, як для похилого віку слабість і прагнення спокою.
Що приніс їй любий в цю ніч? Які квіти, який політ думок і почуттів? У сумній тривозі дивимось ми на нього, подібно до художників, що стоять на самоті перед невдалими своїми творами: на що пішли фарби, полотно і праця?
Важко прочитати на холоднім обличчі Голика, чи судилось йому все життя волочити свої пороки і навіть просуватися з ними вперед і вище, чи ні. Все життя його зайняте однією нескладною справою близького прицілу і швидкого виконання. Все в нього поки що складається, на жаль, таким чином, що всяка наступна хвилина витискає без сліду минулу хвилину і що жодне явище внутрішнього глибинного змісту не потрясає його. Ніякі удари долі не освітлювали раптовим світлом його неясну натуру. Але, можливо, трапиться що-небудь таке, коли, мов обпалений блискавкою, побачить він у правдивому світлі свою неприглядність — та пізно. Вже марні будуть і самокритика, і самоаналіз, і розшуки соціальних причин. Ніщо вже не поверне його душі гармонії, тому що все проходить тільки для смерті, для життя нічого не проходить. Тому не будемо поспішати з вироком: ось біле, ось чорне. Ось людина з сонною совістю, приставлена до великої справи в могутнім і розумнім колективі. І навіть цей кінець їх важливого діалога послухаємо спокійно в чарівну українську ніч.
Катерина. Ти зрадив, обманив мене… Для чого?
Валерій. Без драматизму… Ситий по горло.
Катерина. Слова які… Чи думала я, що буду така нещаслива з тобою!!
Валерій. Ну, мало що. Можеш бути щаслива з другим.
Катерина. З ким? Не муч мене. Валерій. Щастя, щастя… В наш великий вирішальний час є речі більш важливі, ніж особисте щастя. Катерина. Які? Вкажи мені.
Валерій. Обов’язок… Праця на благо Батьківщини… соціалістичної.
Катерина. Ти мені це кажеш… Ти раніш казав…
Валерій. Я казав тобі й кажу: позбав мене від цього психологізму.
Катерина. Для чого ти обманював мене, чому брехав мені щодня й щовечора? 4
Валерій. Це не обман. Я нічого в цьому не бачу, нічого, зрозуміла? Це життя. Все має свій початок і кінець. Невже тобі не ясно, що ми — квити.
Катерина. Я зачала дитя.
Валерій. Не знаю, не знаю… Це… Це даремно.
Катерина. Валерій!
Валерій. Я не можу любити одну. Інші можуть, а я не можу. Я так створений. Я натуральна людина. Я не хочу більше прикидатись. Нема!.. Було ось і нема, зрозуміла? Я всіх вас люблю, всіх бажаю, і всі ви мучите мене.
Катерина. Себе ти любиш, більше нікого. Ти говорив мерзенності про мене. Ти хвалився своїм друзям, що в мене…
Валерій. Ну годі, перестань!
Катерина. Який жах!.. Слухай, це жахливо! Якби був бог… на небі… він покарав би тебе за цей гріх.
Валерій. Ти чого хочеш? Змусити мене одружитись? Але ти ж сама кажеш, тобі ж набрехали, що в мене дві жінки І в кожної по дитині! Чого ти хочеш?
Катерина. Нічого… Останнє питання!..
Валерій. Ну?
Катерина. Поклянись мені…
Валерій. Клянусь… В чому?
Катерина. Не треба…
Вони йдуть уже не в парі. Минув той час, коли все у них було єдине — дихання, ритм ходи, коли вони раділи погодженості всіх дотиків своїх, гармонії всіх рухів.
Катерина відстала. Голик іде один. Хвилина для нього важка. В цю прокляту хвилину Катерина йому неприємна. Нін почуває себе винуватим перед нею і тому майже ненавидить її. Ця ненависть трохи його облегшує і ніби виправдує його. Але полегшення швидко його покидає, і він знову повний пекучої журби: “Ой недобре, недобре… Чорт його знає, звідки на мене лізуть оці… 1 цікаві які, одна другої краща, потім дивишся — ні!.. І Катерина… Вона ж подобається мені більше всіх, але теж… Що в ній? Любов і краса, та майже і все. Оженюсь я на Світлані, тільки на Світлані, тільки на Світлані. Чому? Тому що її батько бог гідромеханізації, а це все. Все! І як воно виходить — зрозуміти не можу, будь я трижди проклятий, убити мене мало, сучого сина, ну, чому я такий, чому? Ой-ой-ой!.. Хоча ні, дозвольте, почекайте, постривайте, адже головне не в цьому. Головне в тому, що комунізм будується, гребля росте, море наближається, і все це прекрасно, все чудово. І я адже росту, я дію в цьому великому могутньому потоці. Да! Частково я, звичайно, аморальний. Але — що моя аморальність?! Ніщо. Крапля в морі… Треба ширше дивитись… Ширше і вище”.
Катерина йде позаду. Відстала. Одна.
Їй не хочеться жити,— так зневажено в ній все. “Не можу. Не хочу жити”,— гірко думає вона серед нічних просторів.
