Двадцять дев’ятого червня тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року о третій годині дня на Україні, в селі Гороб’ївці, новгородсіверський тесля Северин Черняк рубонув німецького окупанта шаблею по шиї. Окупант упав. Черняк рубонув іншого.
І почалось…
Змішалися люди й коні. Сто тридцять орлів налетіло на німецько-гайдамацький загін. Врізалися в самий табір на сільській площі, кололи, стріляли впритул, збивали з коней, різали.
Вороги металися в паніці серед соняшників у городах, у пшениці, кричали, вили, проклинали і вмирали від рук повсталої бідноти.
— Петре, Петре! Бомбу! Бомбою!.. Так!..— закричав Черняк і посміхнувся, дивлячись, як Петро Нещадименко продірявив гранатою німецьку колону.— Другу, Петре!
Горіла хата, підірвана гранатою. Біля хати в розпачі поривалася в огонь чиясь стара мати і плакала гіркими сльозами.
А в огонь кидали вже німецького окупанта і двох гайдамаків.
Пеклися вишні й сливи біля палаючої стріхи.
В диму промайнув гайдамацький старшина на гарячому німецькому жеребці. Так і втік би він від помсти народу, якби не впізнав у ньому Черняк свого пана.
— Хлопці, пан тікає!..— голосно гукнув він і стрілою погнався за паном.
— Не тікай, пане, не втечеш!.. Не втечеш — доля доганяє! Стій! Не муч коня! Коня не муч!..
Заверещав панок. Гаряче дихання повстанського коня вже обпікало йому спину.
— Рубаю!— крикнув повстанець, і покотився пан у пшеницю.
Вискочив його змилений кінь на широкий шлях і заіржав. Вискочив і Нещадименко на високу могилу і, підвівшись на стременах, завмер, вдивляючись у далечінь.
Страшна картина постала перед його очима. Топтали український хліб довгі колони кайзера Вільгельма. А снаряди вже лягали на майдан, на городи, в бідняцькі двори. Задзвонили на сполох.
— Ге-гей, хлопці! Німці в полі! По конях!— крикнув з могили Нещадименко й оглянувся на німецькі цепи.
Проносяться вершники через село. Чути скрізь тупіт тривожний і плач розставань.
— Прощайте, мамо, прощайте! Ідемо до Щорса.
— Прощайте, тату!— Четверо братів вбігають у хату.— Є в Росії Радянська влада… В Росію їдемо, до Леніна.
— Ідете, чортові сипи,— сказав засмучений старий ткач Опанас Чиж.— Скажіть же Леніну, щоб не забував нашу бідну Україну. Чуєте? А я вже буду тут частувати ворога без вас…
— Не забудемо, тату. Житиме Радянська влада, доки світ стоїть, а гетьманові однаково смерть!.. Смерть!
— Ідуть! Німці ідуть!— гукнув одчайдушно у вікно переляканий підліток і зник.
Промчала бідняцька кіннота через село, вискочила за околицю в степ, і понеслася, і понеслася вперед; тільки пухлогубі юнаки оберталися в сідлах, прощаючись з рідним селом.
Німці входили в село великими лавами через городи, вулиці, сади. Люди бігли з села в поле, жінки падали на дорогу, оглядаючись в нестямі на грім гармат і дим пожеж.
Палало село. Шматки розірваних снарядами полум’яних стріх вибухали високо вгору і розліталися червоними птахами в димному небі.
Тисяча сірих гречкосіїв — батьків і матерів майбутніх Кошових, Степаненків, Гнатенків і Ангеліних — стояли перед гетьмансько-німецькими кулеметами.
— На коліна, мужва!— скомандував начальник гетьманського карального загону полковник Борковський.— В триденний строк &дати до контори графині три мільйони за пограбоване майно!
— Та де ж їх узяти?— благали люди, на колінах стоячи.— Не брали ми. Тільки землю орали. Відстрочте…
— Відстрочити? Можна!..
— Змилуйтесь, пане! Що ви робите?!
— Вогонь!— скомандував Борковський. Застрочили кулемети в натовп…
— Де сини?— спитав Борковський, увійшовши в двір до небагатого селянина Чижа.
Два здоровенних синьожупанники держали вже Чижа за шиворот…
— Відповідай!
— Поїхали до Щорса,— сказав Чиж з посмішкою.
— Чого?
— Та в гості, мабуть. Привіт вам передавали. Обіцяли скоро повернутися.
— Ти що, смієшся?!
— А, їй-богу, сміюсь. Щоб ви тут з німцями Україною володіли? Та ніколи в світі!
— Замовч, бандитський батьку!
— Брешете, орли мої сини. Орли!
— Лягай!
— Лягти можна,— сказав з презирством старий Опанас і повільно ліг ниць на землю.
— Запороти нагаями!
Двоє гайдамаків почали шматувати старого нагаями.
— Брешете… брешете… брешете… Орли сини мої, орли!— стогнав старий Чиж.
Довго і страшно били Чижа.
Баварські куркулі розтирали в шкарубких долонях окривавлену українську землю, нюхали, пробували на язик і оглядалися в здивуванні на безкраї далі й один на одного: ось вона, краща з кращих! І грали на мерзенних верескливих губних гармоніях.
Потім стало тихо. Але ось пролунав постріл. Стемніло. Чиж плюнув кров’ю і, притримуючи прострелені груди, майже непритомний поповз у хату вмирати.
Ніч. Синє небо вкрили зорі. Тільки під зорями ніде вже не співали — ні в місті, ні в селі.
Німці обжирались яблуками, грушами, сливами, кавунами, динями, медом, молоком, яйцями, смаженими курми, качками, індиками і спали на дівочих перинах, важко стогнучи уві сні.
А блідий місяць на ту пору
З-за хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі…
Нескінченними поїздами вивозили на захід руду, чавун, вугілля. Вивозили мільйони пудів награбованого цукру, пшениці, ячменю, жита, гречки. Вивозили зідрані шкіри, вирвану шерсть, витоплений жир, тютюн, м’ясо… Спустошували військові склади і пакгаузи. Вивозили зброю, снаряди, динаміт, піроксилін та гримучу ртуть. Везли в Німеччину українських свиней, коней і волів, сповнюючи нічні степи зловісним іржанням і ревом, коли поїзди проходили повз палаючі села й хутори.
Вивозили на шахти в Рур, в Сілезію ув’язнених, побитих чоловіків, і ключі осінніх журавлів курликали вночі, і високо полум’яніли в небі в спалахах пожеж,— немов незрима чиясь рука чи вітер несли кудись у темряві червоні знамена.
В Ніжинській богадільні унтери кайзера Гогенцоллерна з гайдамаками Скоропадського загнали під мури вздовж окопу півтори тисячі селян і розстріляли їх, і коли вся біднота впала трупами в братську могилу, одного кулеметника довго ще трясла страшна лихоманка.
А по київських вулицях день і ніч гупали з заходу підбиті залізом чоботи. Каламутними потоками вступали окупанти на площі, розтікалися по околицях і повзли на Чернігівщину, Полтавщину, Донбас.
П’ятсот тисяч німецько-австрійських солдатів і дві дивізії синьо— і сірожупанників, сформованих кайзером Вільгельмом II з українських військовополонених унтерів царської армії, завалили Україну, мов обвалом.
Однієї такої ночі на Чернігівщині, десь під Унечею, можна було прочитати на стовпі напис на німецькій мові: “Українська держава”. Біля стовпа в бліндажі смердів поганою сигарою німецький вартовий.
А далі, кілометрів за три, коло сірих кущів верболозу, стояв у пікеті червоноармієць Богунського полку Петро Нещадименко, пильно вдивляючись в туман.
— Стій! Гей, хто там?
— Повстанці! З України! Де тут Щорс?— почулося зовсім недалеко.
— Виходь!— наказав Петро.
З туману почали виринати озброєні мокрі люди, з запаленими від безсоння очима, босі, погано вдягнені. Здавалося, смерть ще кружляла над їх головами. Радість досягнутої мети ще не засвітилася ні на одному обличчі. Тільки один з них, наймолодший, оглянувся назад, в бік України, з тим особливим почуттям зреченості, яке переживають раз у житті юнаки, освітлені високою ідеєю визволення. Україна була в імлі.
— Документи!
— Документи у нас, товаришу, різні,— сказав повстанець, літ під сорок і, очевидно, старший.— Є гетьманські, петлюрівські, німецькі. У мене німецький.
— Показуй!
Повстанець відірвав від спини мокру сорочку і повернувся спиною до вартового. Вся спина була сполосована шомполами.
— Читай.
— Проходь…
— Стій!— кричав вартовий на іншому посту. Десь недалеко заторохтів кулемет.
— Хто йде?
— До Щорса на вечерю. Полтавські!
— Проходьте, галушники!
— А ти який?
— Уманський!
— Уманський дурень… Галушки німець доїдає… Здрастуйте!
— Здоров.
Над “прикордонною” річкою Гордіївкою — верби, лози, туман і кулеметний стукіт.
Повстанська кіннота випливала на берег.
Несло за водою вбитого. Кіннота входила в кущі.
Світає. Група повстанців стояла перед невеликим будиночком на станції Унеча. Підбігаючи, хтось подає команду:
— Струнко! Командир Богунського полку товариш Щорс! Повстанці стихли. Багато з них за старою військовою звичкою оглянули своє убоге вбрання. Розчиняються двері будиночка.
— Здрастуйте, товариші!
— Здрастуй, товаришу! Доброго здоров’я!
— Яким вітром принесло? Звідки?
— Вітром з України… вітром та димом.
— Биті?
— Биті і смажені. Ось подивись.
Дехто знов почав було показувати сполосовану спину.
— Красота!.. Сховай…
Щорс стояв біля дерев’яного ґаночка і посміхався, це трохи здивувало повстанців. Темними ночами, туманними болотами та ярами пробиралися вони до Щорса з різних спалених сіл, гнані гайдамаками і окупантами. Не один з них кинув на важкому шляху вбитих і тяжко поранених товаришів і братів або хто плавати не вмів, а мости були зірвані, не один проклинав все на світі, несучи свою пристрасть і гнів. Куди? До Щорса. Йому, командиру більшовиків, показати свої виразки, перечислити біди народу, розповісти про тюрми, розстріли, грабунки, про випалені панами села, про зґвалтованих сестер і замордованих батьків. Розповісти всю правду про придушені повстання кращих синів України, та так розповісти, щоб кров завирувала в нього у скронях, щоб. очі блиснули гнівом, щоб пронизав він шпорами свого гарячого коня і, змахнувши шаблею, загукав на ввесь світ!..
Середнього росту, сухий, навіть трохи тендітний двадцятитрьохлітній юнак, з русою акуратною борідкою, яка на перший погляд трохи навіть старила його, Щорс стояв перед повстанцями без коня і шаблі, з одним лише маленьким браунінгом біля пояса, в шкіряній тужурці і посміхався.
Великі сірі очі іскрилися не гнівом і люттю, а легкою іронією, і в тихому голосі явно відчувалась насмішка.
— Так. Так, кажете, здорово нам’яли вам окупанти і гайдамаки потилиці?
— Та здорово, що й казати…
— Бігли, мабуть, так, що небу жарко стало!
— А ви не смійтесь!
— А ви не плачте.
— Не плакати?!— Нервовий повстанець, виснажений тяжкою долею, очевидно, вже до краю, зірвав сорочку і показав Щорсові сполосовану шомполами спину.
— Бачу. Сховай. Тут всі такі. Тут немає простих людей. Тут всі знамениті. У кожного розписана спина, сліди петлі на шиї, повішений батько, убитий брат чи спалена хата.— Щорс говорив про це тихо і зовсім спокійно і раптом в одну мить зовсім змінився:— На білий терор відповімо червоним терором! — Голос Щорса задзвенів, як метал, очі блиснули гнівом.
Бійці впізнали командира.
— Та коли ж?
— Скоро!
— Веди нас сьогодні, завтра!
— Сьогодні ви спочивайте,— посміхнувся знову Щорс,— а завтра підемо марширувати за всіма правилами військової дисципліни.
Щорс зібрався було йти, але в цей час до нього швидко підійшов здоровий і веселий молодий повстанець з іншої новоприбулої групи.
— За наказом повстанкому прибув у ваше розпорядження з Чернігівщини! В повстанському загоні сто сімдесят сім чоловік! Насилу добрались.
— Ой добре! Ой добре! Та це ж цілий полк,— усміхнувся Щорс.— Народ хороший?
— Нічого. Так, чоловік п’ять хіба…
— Покажіть.
— Повстанці, струнко!
Щорс підійшов до новоприбулого повстанського загону. З ним два командири.
— Здрастуйте, товариші! Я Щорс — командир полку.
— Здрастуй! Здравія желаем! Доброго здоров’я!— загомоніли повстанці.
Щорс на мить завмер, вдивляючись в обличчя. Здоровенний дід, повстанець Прокопенко, раптом зробив таке, що й розповісти незручно. Стояв він струнко, як старий гвардієць, підкреслено, можливо, краще за всіх, але роки й старі звички взяли своє. Раптом Прокопенко почав кивати Щорсу пальцем, підзиваючи його до себе. Щорс підійшов.
— Що скажете?
— Ти дивись мені, командуй як слід!
— Добре, добре,— відповів Щорс.
— Щоб порядок був, чуєш? Коли хто не так — під ніготь!
— Обов’язково!— Щорс засміявся і весело пішов уздовж шеренги.
— Режиму захотів, старий чорт,— не стримався рябий, з недобрим ротом хлопець.
— Без режиму не проживеш! Дурень!— сердито забурчав Прокопенко.
— Хороший дід,— сказав Щорс, поглядаючи здаля на старого.
— Сина і невістку повісили,— пояснив Тищенко.
— Так… горить Україна, горить,— Щорс зупинився, ще раз сумно подививсь на старого.— Синів повісили. В чім же справа? А в тім, що дрібними повстанськими загонами ворога не знищити. Не виходить, товариші.
— Щось треба робити!— голосно зітхнув Прокопенко, відчувши в словах Щорса щось більше, ніж звичайне людське співчуття до свого горя.
— Армію! Червону Армію треба!— сказав Щорс.— Був я в Сибіру на чехословацькому фронті. Там теж партизанили і теж погано йшли справи. А потім об’єднались в армію та робітники з центру Росії підійшли — зовсім по-іншому обернулися справи. Тепер біляки пострибають! Ось таку армію ми разом з вами й починаємо організовувати. Всі, хто вступає в полк, повинні добре володіти зброєю і розуміти політику Комуністичної партії. Тільки за цих умов ми будемо страшні для ворога. Товариш Ленін говорить: “Людство вступило в еру великих громадянських боїв…” Великі слова! Тепер, хто жонатий, забудь про жінку і дітей, хто нежонатий, залиш батька й матір, забудь все на світі… Треба перемогти, товариші, треба перемогти! Виженемо ворога з нашої землі і побудуємо нове життя, таке яскраве і радісне, як мрія… Подумайте й дасте мені відповідь завтра… Розмістити людей! — наказав Щорс ад’ютанту і швидко пішов.
