В темному провулку перешіптувалась група повстанців.
— Я вас питаю, була революція чи не була? Була. А що виходить? Маршировка, кандьор,— розводив демагогію вертлявий розбещений Рогов.
— А чому?
— Спитай соціалістів-революціонерів, дізнаєшся чому. Старий режим заводить. Хто такий Щорс? Царський полковник!
Рогову явно співчували.
— І сам, гад, схожий на кого? Звернули увагу? Борідку завів, геть-чисто як у царя Миколи.
— Ай правда…
— Ну, як же… Сьогодні приходжу в околоток до сестри,— продовжував Рогов,— а він там. Зразу мені градусник і давай мене симуліровать. У тебе, каже, кров нормально пульсирує. Чули? Що, кажу, кров? Кров, кажу, здорова, а хворий я животом та диханням. Вигнав, братці, щоб я провалився!.. Я тоді до нашого командира Недоливка, так і так, кажу, а він мені, братці: тихше, говорить, Рогов, радіо сповіщає, що вчора в Петрограді робітники більшовиків скинули.
— Брешеш!
— Клянусь тобі Христом! Пайок, жалування набавляють, і виборне начальство. А хто його вибирав? Вчора в трибуналі Івашка розстріляли. За що? За якийсь там золотий портсигар!
— Це котрий у артиста забрали?
— Еге.
— Портсигара йому шкода для революції, так-перетак!
— Кажуть, ніби окупанти за його голову сто тисяч дають…
Почувся шепіт.
— Тихше!
Щорс увійшов до штабу в піднесенні. Чоловік п’ятнадцять командирів піднялося назустріч.
— Ну, товариші, тепер держіться!— сказав Щорс, показуючи телеграму.
— Що таке?— спитав комбат Кащеєв.
— Вгадайте.
— Гетьмана вбили?
— Бери вище.
— Петлюру?
— Вище!— радісно посміхнувся Щорс.
— Колчака убили?
— Вище!.. Чому обов’язково вбили?.. Ну?
— Обмундирування надіслали!
— Ні!
— Чоботи?
— Ні!
— Ну, що ж ще можуть надіслати?— задумався вголос один з командирів.
— Ніхто?.. Ех, ви… Революція в Німеччині! Командири мовчали. Ця звістка, здавалося, не доходила
зразу до їх свідомості.
— Повторюю,— сяяв Щорс,— в Німеччині революція! Тепер ми з окупантами поговоримо інакше. Ось читайте: “. Кайзера Вільгельма скинуто з престолу!..”
Всі офіцери жмеринського німецького гарнізону завмерли, коли в приймальню ввійшов головнокомандуючий німецько-австрійськими силами на Україні генерал фон Гофман.
— Офіцери,— сказав головнокомандуючий, і холодний дрож пробіг по офіцерських спинах, до того невпізнанний був голос генерала і вся його гладка пригнічена фігура.— Офіцери… імператора нема. Наша імперія впала під напором революційних сил. Ось поки що все… Катастрофу треба приховати від нижніх чинів… Пам’ятайте, ніколи доля нашої вітчизни не залежала так від України, як зараз. Вітчизна, повинна їсти, панове офіцери. Тому Україну треба тримати за всяку ціну.
Раптом затріщали двері, і в кабінет буквально ввірвалися три солдати.
— Ексцеленц! Ми, делегати…
Генерал обірвав солдатську мову коротким владним рухом руки:
— З моменту появи на цьому порозі ви — арештанти, яких треба розстріляти через п’ять хвилин!
Офіцери вмить оточили солдатів.
— Говоріть перед смертю, що ви мали сказати.
— Ми…
— Хто ми?!
— …ввірені вам збройні сили Німеччини, дізналися…
— Від кого?!
— …від українських більшовиків про революцію в Німеччині. Мусите, ексцеленц, негайно відправити армію на батьківщину.
— Це що, бунт?— звернувся Гофман до офіцерів.
— Це не бунт!— в надзвичайнім хвилюванні гукнув немолодий вже делегат.— На чім тут тримався гетьман? На штиках кайзера!.. Згадаєте, ексцеленц, ми загинемо тут всі!..
— Не ваше діло!
— Ні, наше!— гукнули солдати в один голос.
— Досить!!! Мерзотники… Ви зрадили саме високе, що тільки є на світі,— олтар вітчизни.
— Олтаря вітчизни в нас уже нема. Олтар вітчизни завалений нашими трупами, залитий нашою кров’ю!..
— Рруе!.. Мовчати!.. Взяти їх!
Офіцери відтісняють солдатів у куток. Але один з солдатів раптом скочив на вікно, розбив його кулаком і подав команду: — Вогонь!
В одну мить всі вікна розлетілися від кулеметного вогню. Офіцери були перебиті, а генерал Гофман піднятий на штики своїми нижніми чинами.
Щорс закінчив напутню промову невеликій групі делегатів, яку він посилав на чолі з Михайлюком для переговорів з командуванням німецького гарнізону. Розпорядження командирам частин вже віддані й засвоєні. Щорс схвильований і весь іскриться радістю, пишаючись, що може наказувати і навіть повчати.
— Радянська Україна підіймає прапор визвольної вітчизняної війни! Так, Михайлюк, і передай німцям. Передай також, що вся Росія і Ленін з нами і що гетьманові — однаково смерть.
— Єсть смерть!
— Значить, наступаємо… Так, Михайлюк! Пам’ятай, коли будеш договорюватися з німцями, обминай офіцерів. Проривайсь, де тільки можеш, до солдатських мас і крий до бога! Тільки, будь ласка, якнайменше міцних слів. Пам’ятай, що ти дипломат.
— Командир Богунського полку товариш Щорс?— пролунав раптом непривітний голос з порога.
У дверях на порозі стояв хтось, зовсім не схожий на командирів і політпрацівників полку. В самій його появі і у владній наполегливості питання відчувався приїжджий здалеку, новий, незнайомий і трохи ніби чужий.
— Будь ласка,— відповів Щорс і подав прибулому руку.
— Інспектор штабу армії Вурм.
— Як?
— Вурм. Бертольд Вурм.
— Так,— сказав усміхаючись Щорс, про щось собі думаючи.— Чаю хочете? Тільки без цукру… Ось мої командири.
Вурм чаю не схотів і холодним офіціальним тоном зразу перейшов до справи:
— На якій підставі ви не виконали наказу Наркомвійськ? Я віддам вас під суд…
— Ніякого наказу Наркомвійськ я не одержував,— тихо сказав Щорс, і не можна було зрозуміти, чи він вдає невинуватого, чи справді наказ десь згубився.
— Ах, он як! Розумію. До речі, в штабі це також передбачали, даючи пакет. Ось копія наказу.
Щорс спокійно розірвав конверт. Навколо вже створився гнітючий настрій.
— Дозвольте оголосити.
— Прошу.
Щорс швидко пробіг очима пункти наказу, які не стосувалися безпосередньо його полку, і після короткої паузи почав читати голосно:
— “…командиру Богунського полку негайно повантажитись і направитись на колчаківський фронт. Пункт призначення — місто Самара”.
Щорс склав папірець, передав його начальникові штабу і почав швидко ходити по кімнаті. Командири не зводили з нього збентежених очей.
— Цікаво. Дуже цікаво,— повторював він тихо, вдивляючись у Вурма.— Я мушу подумати!
— Прошу,— підкреслено невдоволено відповів Вурм.— У вас на Україні дуже багато думають.
— Так, так, це дуже важливо,— сказав Щорс і знову заходив по кімнаті.
Командири стояли мовчки, очікуючи розв’язки. Деякі тихо перешіптувались, вороже поглядаючи на Вурма. Вурм це почував, і йому стало ніяково.
— А скажіть, товаришу, як же буде з Україною? Нехай горить?— звернувся до нього комбат Кащеєв.
— Що значить горить? — Вурм звів голову і блиснув окулярами.
— Ви не знаєте, що робите! Народ повстає проти гетьмана і Петлюри. Окупанти грабують. Невже і далі дамо грабувати Україну?!
Командири захвилювались. Вони обурені.
— На Колчака!
— Та ви знаєте, що до Самари половина полку розбіжиться? Адже люди прийшли за допомогою. Україну визволяти треба!
— Чому Україну? А Сибір — це що?— гарячкував Вурм.
— Знаємо, знаємо… Чому?— розсердився молодий політком Тишлер.— Тому що для революції Україна важливіша!
— Це не наше діло.
— Ні, це наше діло!
— Невірно,— сказав Щорс і підійшов до Тишлера. Командири замовкли.— Сибір така ж важлива для революції, як і Україна. “Для революції Україна важливіша!..” Ох і невторопа ти, а ще політком!— Щорс раптом повернувся й підійшов до Вурма.— А наступати все-таки будемо на Україну.
— Чому?
— Тому що віримо в народ і перемогу.
А втім, сьогодні спитаю про це Леніна.
Вурм пополотнів:
— Ах, так?
— Так!
— Запам’ятайте,— сказав Вурм і, круто повернувшись, вибіг з штабу.
Щорс подивився йому вслід і раптом, широко змахнувши руками, весь просяяв:
— Кого я бачу! Батько! Партизанський Ілля Муромець!.. Хлопці, батько Боженко, командир Таращанського полку. Хто не знайомий — знайомтесь.
На порозі стояв Боженко.
Василя Назаровича Боженка любили всі, хто не шкодував власного життя для революції. Але разом з любов’ю до нього ставилися з тим почуттям незлобивої вибачливості і навіть легкої іронії, з якою грубувата молодь ставиться до старих заслужених командирів, які не вміють чи не хотять приховувати свої людські примхи. В п’ятдесят чотири роки починати з хлопчаками революцію та ще командувати полком, не знаючи навіть карти,— це не жарт.
Літа, літа, яких тільки латок не накладаєте ви на людську свитку!.. Одним словом, батько Боженко любив пошану і горілку, а часом міг і нагаєм оперіщити. За що? За боягузтво, за недбайливість в революційній бойовій справі. Батько був дужий, горлатий і безмежно хоробрий. Таращанці його обожнювали.
— Ану, вийдіть з хати!— загримав він на привітання молодих командирів. Командири посміхнулися.— Вийдіть з хати, кажу вам! Що за народ, їй-богу! Куди не повернись, роями літають!
Командири вийшли. Переконавшись, що, крім Щорса, в штабі нікого не лишилось, Боженко сів з Щорсом на диван. Подивившись на Щорса хитрим допитливим поглядом і помовчавши трохи, він спитав тихо, намагаючись надати голосу найніжнішої інтонації:
— Миколо, ти нічого не чув?
Щорс. Ні. А що?
Боженко. Так-таки нічого?
Щорс. Ні.
Боженко. Е, хлопчисько, й більш нічого. В солдатики граєтесь. Революція в Німеччині. Чув? Щорс. Не може бути?!
Боженко. Чого ж не може? Робітників скільки загубили, та не може. Теж командир!..
Щорс не витримав гри й почав весело сміятись.
Боженко (теж усміхаючись). Та ти все знаєш, падлюко! Чого ж ти мене морочиш?
Щорс. Одним словом, батьку, чарочку доведеться забути…
Боженко. Чарочку? При чім тут чарочка? Я тебе про німецьку революцію спрашую.
Щорс. Ось я про це й кажу. Ні краплі! Зрозумів?
Боженко (жахнувшись). Колю, що ти? Боже борони!
Щорс. Вірю, вірю. Зараз же їдь в Погар і чекай наказу уряду в повній бойовій готовності. Підеш наступати на Київ через Бахмач — Ніжин.
Боженко. Давно готові! Там уже вдержати не можна… Ну, бувай… (Зупинившись біля порога, Боженко оглянувся і в замилуванні похитав головою.) Ох і розумний же ти хлопець, Миколо! Тобто, не те що чарочки, крапельки ніхто не побачить! Шкуру здиратиму!!! Бувай… (Грюкнули двері Голос з сіней.) Що за народ, їй-богу! Куди не повернись, тіснота!
Боженко пішов. Щорс сів за стіл і почав працювати. Стемніло. Невідомо з якої причини за вікном почалась метушлива стрілянина. Щорс вийняв наган і поклав на стіл.
Раптом відчиняються двері, і в кімнату вриваються чотири озброєні повстанці з Роговим на чолі.
— Товаришу командир, ваші документи!
— Як ви тут опинились? Адже я вас недавно арештував,— спокійцо сказав Щорс, не підводячи голови.
— Нас випустили, пане полковнику. Ви арештовані,— дуже делікатно сказав один з молодців, тут же схопивши зі стола наган.
— Вийдіть зараз же і сядьте під арешт. Чуєте? Стрілянина на вулиці не вщухала. Хтось постукав прикладом у зачинену віконницю і гукнув знадвору:
— Ну-ну-ну! Ви оточені!
— Добре,— сказав Щорс, підводячись з-за столу.— Ось документи.
Підійшовши до шафи, Щорс відчинив її і, схопивши гранату, враз повернувся до “хороброї” четвірки:
— Геть!
Молодчики втекли.
— Це все кулеметна рота,— говорив на другий день Щорс командирам Зубову, Жихарьову і Гавриченкові.
— Так. Там у них розумники зібрались,— підтвердив Гавриченко.
— Еге. Ось їх гетьманські шпигуни й обробили. Це вам наука. Я попереджав. До речі, Рогова піймали?
— Утік гад,— відповів Зубов.
— Шкода,— сказав Щорс і раптом розсміявся.— Ох і пугнув же я їх! “Геть!”— кажу, а бомба без капсуля.
— Пробач, Миколо. Вже почистили,— доповів Тишлер.— Тридцять чоловік вигнали з полку і десятьох відправили в трибунал.
— Так, але це ще не все. Треба ізолювати наших бійців від нестійких, боягузів, слинтяїв. Зрозумійте — днями виступаємо на велику справу.— Щорс хутко підвівся і заходив по кімнаті.— Ось написав для всіх присягу-клятву на вірність. Прочитайте і обміркуйте. Зберіть увесь полк. Попередьте бійців, що присяга буде не звичайним обрядом, а людською громадянською клятвою бійця революції.
Увесь Богунський полк стояв на колії перед скромним вокзалом Унечі. Командири вишикувались спереду.
