І ось тут, коли вдарили гопака прямо з бою та почали відколювати найдивніші коліна і брязкати шпорами так, що на столах горілка захлюпала, коли з гиком і шаблею один налетів на п’ятьох, відбиваючи всі п’ять шабель, і коли навіть дівчата цього не витримали,— тоді Павло Ткач, перший скептик на селі, сказав своїй дружині:
— От тепер я бачу, що Петлюрі кінець.
— Вітаємо молодих і весь чесний народ! Однак дозвольте спитати, а за яку таку власть ви п’єте на цьому весіллі? Відповідай, молодий!— звернувся після танцю до молодого командир батареї богунець Петро Чиж.
— Ми люди нейтральні,— відповів за молодого дружко Ткач.— Нас, так би мовити, хто завоює, того й будемо.
— Так,— відповів богунець.— Розумію. А чи не брешете ви часом перед лицем революції? Може, ви куркулі?
— Ні,— закричало весілля.— Які ми куркулі, коли в нас німці та гайдамаки півсела спалили!
— Так,— не вгамовувався Чиж.— А чи не є це якесь нахабне весілля? Може, ти силою взяв оцю красиву бідну дівчину?— розсердився Чиж, дивлячись на молодого, який йому явно не подобався.— Може, ти її не любиш зовсім? Га?.. За що воюємо, я тебе питаю? За що кров проливаємо? За любов! За шанування! Товаришу, женитись тепер треба по любові, а не крутити дівчат попом та приданим!.. Товариші, повірте мені, і тоді життя буде прекрасним, от, їй же богу, правда!— Богунець Чиж так палко вірив у те, що говорив, що, забожившись, стукнув себе кулаком у груди.
— Ой, правда, синок!— заголосила раптом Ткачиха напідпитку.— Вийшла я заміж за свого сучиного сина,— баба вдарила в плече Ткача,— загубила все своє життя, висохла вся, і мозок мій висох в роботі, в побоях, у недобрих словах, в темряві. Та все думала, як же краще на світі жити?! Ось так, як він/говорить… А, проклятий!— І Ткачиха ще раз штовхнула свого чоловіка.— Хлопці, розстріляйте його!
— Пізно!— засміялись богунці.
— Так, може, побили б? Хоч один раз! Голубчики мої! І щоб я бачила!.. Або на війну взяли.
Ось які високі розмови довелося почути нареченій, прекрасній дівчині Насті, вже повінчаній і перевезеній до свого нареченого разом зі скринею, наповненою вишитими рушниками, полотном та іншими речами.
— Ось вона, наша правда,— сказав Щорс, увійшовши в хату з трьома командирами.— Вийшли в похід — скільки нас було? Скільки боїв витримали? А дивіться, скільки зараз! Вдесятеро більше. А скільки ще буде друзів попереду!.. Доброго здоров’я!
— Здрастуйте,— відповіли гості.
— Пусти!— сказала Настя своєму нареченому і підвелася з-за столу.
Кинулись до неї мати й дружки:
— Насте, Насте, що з тобою?
— Пустіть, мамо! — крикнула Настя вже другим голосом і підійшла до командира батареї Чижа. Горда і відверта, наче зачарована царівна, що прокинулася від довгого ему, стала вона перед героєм.
— Візьми мене з собою і будь моїм чоловіком. Я полюбила тебе зразу, як тільки побачила біля гармати. Я буду битися поруч з тобою до смерті,— сказала вона, дивлячись йому в очі, і раптом поцілувала.— Як тебе звати?
— Петро,— тихо відповів Чиж.
В хаті настала надзвичайна тиша. Такого ще ніколи не було.
— Це нахабство!— закричав наречений, готовий заплакати.
— Геть, нейтральний! Не жінка я тобі! Ти ніякий, ні холодний, ні гарячий. Ішов би хоч до гетьмана, поганцю!
Чиж, збентежений, подивився на Щорса.
— Бери, хлопче. Гарна дівчина. Пізнаю кров!— сказав Щорс.
— Беріть і нас!— закричав гарний молодий парубок з великим чубом і з квітами в петлиці.
— А ви хто?— спитав Щорс
— Бояри,— ввічливо відповів хлопець, показуючи на п’ятірку таких же ввічливих і приємних хлопців.
— Добре,— погодився Щорс,— але пам’ятайте — битися так битися, до перемоги.
Жалування не платимо, м’яса нема, хліба по півфунта. А за грабунки й горілку — розстріл.
— Згодні,— скромно сказали хлопці. Ви тільки скажіть нам, батьку Щорс…
— Який я тобі батько? Що за батько? Командир Боннського полку товариш Щорс!
Хлопці трошки зніяковіли і не знали, що відповісти.
— Оце мій крутолобий змій стоїть,— звернулася до Щорса стара Ткачиха, показуючи на одного з хлопців.— Так ти його бий прямо моєю рукою!
Щорс посміхнувся.
— Ви, товаришу командир, розкажіть нам ясно, що треба, і тоді ми для вас зробимо все. Тільки матері не слухайте,— сказав молодий “змій” Ткаченко.
— Не для мене, а для революції,— зовсім уже по-іншому сказав Щорс і сів біля печі.— Пам’ятайте, хлопці, фронт великий, і щодня несподіванки. Кожне містечко, яке ми будемо брати, готове перетворитися на оточену фортецю, кожна хата — в засідку, кожне горище — в кулеметне гніздо. Це і є обличчя громадянської війни. Зрозуміли?
— Зрозуміли.
— Але однаково Петлюру і панів ми знищимо. Ми цього хочемо. Розумієте?
— Розуміємо.
— І ми це зробимо. Зрозуміло?
— Так.
— Це я вам кажу. А мені сказав Ленін. Великий наш учитель. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Тому не бійтесь смерті. Наші героїчні імена ніколи не забудуться людством. Зрозуміло?
— Так.
— Але коли ви в поході де-небудь образите бідного, украдете, пограбуєте, якщо ви будете п’яницями, боягузами чи дезертирами,— я знищу вас як зрадників. Чуєте?
— Чуєм.
— Як зрадників і негідників.
— Добре. Згодні.
— Все. Попрощайтеся з батьками. Виступаємо через годину.
Матері! Щорс стоїть на площі! Вже спішать до нього ваші любі діти. І нікому вже і нічому не зупинити їх. Не втримають вже їх ні сльози ваші, ні дівоча ніжність сестер, ні грізні погляди батьків. Одірвуться вони від вас неждано, загубляться в сніжній хуртовині і понесуть знамена історії по всьому світу. І хто впаде, коли, під яким містом, хто буде прославлений, чиє ім’я прогримить у віках,— не скоро почуєте дорогоцінні вісті. І не одній з вас буде приречено, треба думати, стояти біля воріт і, вдивляючись у темряву в осінні, і літні, і зимові ночі, довгі роки питати подорожніх, що йдуть вперед:
— А чи не бачили, а чи не чули?..
— Батько Боженко жене Петлюру з Бахмача на Київ. Ми з Чернігова. Не можна допустити, щоб петлюрівці й гетьманці з’єдналися в Києві в один кулак. Тому нам треба їх негайно догнати, обійти і розгромити по частинах. Чуєте?— говорив Щорс, стоячи на сільській площі перед величезною масою озброєного народу.
— Чуємо!— загриміло навколо.
— По конях і на Семиполки! Весільних рушників не знімати, молода їде з нами, значить, будемо співати. Хай же старі везуть снаряди, а дівчата бійців. Рушай!
Засвистали козаченьки
В похід з полуночі;
Заплакала Марусина
Свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусино,
Не плач, не журися
Та й за свого миленького
Богу помолися.
Сорок кілометрів мчав по сніжних рівнинах цей невиданий обоз і до ночі прибув в село Семиполки, де й зараз ще живе в колгоспі багато хороших богунців, а братську могилу діти вбирають квітами щовесни і слухають думи про славних товаришів, які з боями йшли колись на Київ, та не всі дійшли. Вбили їх слабодухі петлюрівці і самі повтікали чи тут же здались до полону, так що й саме слово “петлюрівець” стало з того часу образливим.
Останній раз засідав Петлюра із своєю Директорією в київському гетьманському палаці. Вісті, одна тривожніша за другу, доносились до нього звідусіль.
Десь здалека чулися вже постріли гармат.
— Де ж радість?!— патетично вигукував Петлюра, йорзаючи з відчаю в кріслі голови Директорії.— Де радість перемоги, я вас питаю? Я! Головний отаман! Я! Я!.. Панове Директорія, треба щось робити! Ви подивіться навколо!
Петлюра скочив і застукав по столу:
— Робітники дивляться вовками. В казармах день і ніч снують більшовики! Треба щось робити конкретно! Конкретно!
— Я пропоную конкретно,— сказав густим басом один з старіших членів Директорії.— Так… Тобто абсолютно конкретно відслужити молебні по всіх київських церквах! І щоб три дні дзвонили в усі дзвони з приводу народження нашої державності. І щоб увесь народ три дні ходив без шапок і радів, радів, радів, а кругом — бов, бов, бов!..
— Дурниці ви говорите, пане професоре! Дурниці!— гаряче заперечив другий, трохи менший і тонший член Директорії й почав голосно і пристрасно доводити протилежну думку про поточні питання виключної державної ваги.— Нам треба…
— Конкретніше, конкретніше! — перебив його Петлюра.
— От-от-от!— перебив Петлюру другий член.— Треба, щоб нас визнала Америка. Розумієте? Тут до нас приїхали звідкись два американські офіцери. Так ось абсолютно і конче потрібно якнайскоріше видати їм з сейфа двадцять мільйонів доларів. Розумієте? От тоді вони хай спробують не визнати нас!— грізно змахнув пальцем державний муж.— Не підмажеш — не поїдеш, як кажуть у нас в кооперації.
— А може, вони шахраї?— сказав третій член Директорії безнадійно сумним, розчарованим голосом.
— Хто шахраї?!— спалахнув кооператор.— Як ви смієте ображати американську націю?
Петлюра зразу ж кинувся гасити опозицію:
— Досить! Тут не кооперація. Тут Директорія! Уряд України!
— Так, але ви розумієте…
— Досить!.. Я говорю, я! Треба зібрати установчі збори, треба декларувати нашу програму. Досить плутанини! Треба, щоб фабрикант знав, нарешті, що фабрика залишається йому, поміщик — теж, заможний селянин — теж!
— Ну й пропадемо,— сказав розчарований член Директорії.— Триматися ми можемо тільки на армії, а не на фабрикантах. Почувши таку декларацію, армія піде до більшовиків.
— Так чого ж ви хочете?!— вигукнув Петлюра і, трагічно склавши губи іжицею, застиг з високо піднятими бровами.
— Я хочу того ж, що й ви, пане Петлюро,— відповів опозиціонер і, спокійно склавши книжечку, яку він увесь час читав, погладив борідку; він навіть трошки відвернувся і став говорити через плече:— Того ж, що й ви, тільки все це треба робити поступово. І потім, зовсім не треба вживати слова “установчі збори”. Краще “трудовий конгрес”. Трудовий, труд, труд… Розумієте? Щоб уже в самому слові було щось трудове. Адже більшовики під Киевом! Щорс!
— Не лякайте мене Щорсом!— розгнівався Петлюра.— Завтра в Семиполках від нього мокрого місця не зостанеться!
Невідомо, що сказав би ще головний отаман, якби не з’явився в дверях театрально вдягнений полковник і не крикнув відчайдушно на всю Директорію:
— Пане отамане, Щорс у Семиполках! Настала мертва тиша. Всі члени немов скам’яніли.
В Семиполках стояла тиша. Бій закінчився. Полонені, склавши зброю, стояли на майдані як неприкаяні. “Що ж тепер буде? Кінець…”
— Військовополонені, струнко! Командир Богунського полку товариш Щорс!— скомандував Кащеєв.
— Струнко! Командир Богунського полку товариш Щорс!— пронеслося по рядах петлюрівців, що стояли довгими рядами перед кулеметами.
— Щорс! Щорс! Щорс!.. Наближалася доля. Смерть чи життя?
Микола Щорс наближався. Стрункий, в сірій кавалерійській шинелі, з нагайкою. Петлюрівці завмерли. Ось він, страшний чоловік, що палить на своєму шляху геть-чисто все живе, безжалісний старорежимник, командир китайців, латишів, “каторжників” і “вбивць”, що називались Богунським полком, при одному імені якого кров застигала в петлюрівських жилах і гаснув розум…
— Здорово, козаки!— сказав Щорс, зупинившись біля кулемета.— Багато…
— Три тисячі двісті п’ятдесят рядових і двісті офіцерів!— доповів Данилюк,
— Так.— Щорс оглянув лави полонених суворим, гнівним поглядом.— Звідки? Хто такі будете?.. Хто ви, я вас питаю?!
Полонені мовчали.
— А йди-но сюди!— Щорс покликав пальцем одного полоненого, який не зводив з нього переляканих круглих очей.
Блідий простакуватий петлюрівець вийшов з рядів і зупинився перед Щорсом.
— Ти хто такий? Петлюрівець повісив голову.
— Ти хто такий? Князь? Граф? Дворянин? Поміщик? Купець?
— Я… мужик, селянин,— ледве чутно пробурмотів полонений, бліднучи й німіючи.
— Так. А я робітник,— сказав Щорс,— а не царський генерал, як бреше ваш барбос Петлюра. І бійці мої теж ось робітники й селяни. І командири. А хто твій командир?
— Та він з панів.
— Так. Значить, панам отаманам самостійну Україну здобуваєш? А батько твій окупантам і Петлюрі останню сорочку віддає!
Полонений упав і гірко заридав. Його життя здалось йому загубленим навіки — ганьба, ганьба…
— Козаки!— звернувся Щорс до маси полонених голосом, повним жалю, сарказму й гніву.— Яке прекрасне слово: ко-за-ки! Українські козаки, що віками боролися за волю українського обездоленого народу, що пролили моря крові в боротьбі з своїми та польськими панами! Козаки!.. Ось козаки!— Щорс показав на богунців.— Ось вірні сини народу, революціонери, більшовики. А ви, як сказав колись наш великий поет Шевченко, “славних прадідів великих правнуки погані”. Проти кого б’єтеся? Проти своїх братів. За кого б’єтеся?! За панів, за отаманів — ось вони!— Щорс кивнув нагайкою в бік офіцерів.— За поміщиків, за рабство. За польсько-німецьке рабство! Ось за що ви б’єтесь. Тільки ми, богунці-більшовики, сини українського народу, України до польсько-німецького ярма не допустимо. Ми знищимо панство, як нищив його славний Богун, на те і звемося богунцями. А вас. що ви думаєте? Розстріляємо? Ні. Ми вас прощаємо. Ідіть собі!
— А куди йти?— пролунав несміливий голос з натовпу.
— А куди хочете. Ідіть до німців, до поляків, до Петлюри, додому.
— Дозвольте зостатися у вас,— почулись голоси.
— Не треба. Ідіть собі. Вертайтесь, хто хоче, до Петлюри і, якщо є у вас хоч крапля совісті перед Україною, розкажіть там всю правду, хто ми і за що б’ємося. Ідіть! — сказав Щорс і, різко повернувшись, пішов до полонених офіцерів.
— Панове полковники, вперед!
Вісім полковників вийшли з офіцерського натовпу і зупинилися перед Щорсом. Щорс оглянув їх з неприхованим почуттям подиву.
— Вісім полковників!.. Хлопці,— звернувся він до своїх командирів,— та це ж можна, я гадаю, світ завоювати!
— Будь ласка…— улесливо обізвавсь один з полковників. Промінь надії раптом засвітився в полковничих очах, але тут же згас.
— Мерсі,— сухо відповів Щорс, суворо вдивляючись в полковничі обличчя.
Полковники були сірі. Вони загубили зброю й закон і стали ніякими. Навіть гордість, злість і жорстокість начебто зникли в цю хвилину в їх спустошених серцях.
Коли б їм скомандував хто “кроком руш”, вони б почали спотикатись.
— Погано воювали, дуже погано,— сказав Щорс.— А чому? Хто скаже? Чому полк робітників і селян під керівництвом прапорщика розбив певну військову одиницю, очолювану сотнями офіцерів і десятками полковників та генералів з вищою військовою освітою?
— Ваш удар був надто несподіваним.
— Ні. Не тому. Не обманюйте.
— Абсолютно вірно,— сказав полонений полковник Федоров.— Армія нікуди не годиться.
— А чому?..
Ніхто не міг відповісти. Створилась тяжка пауза.
— Дайте рядового!— наказав Щорс. Привели рядового, середніх літ селянина.
— Здрастуйте,— звернувся полонений до Щорса таким домашнім тоном, яким говорять звичайно сусід з сусідом або з добрим знайомим.
— Здоров!— відповів Щорс— Скажи своїм полковникам, чому проти нас погано воював.
— Та, бачите, кажуть, ніби більшовики землю будуть давати. А Петлюра, чорт його знає, чи даватиме, чи ні. Мабуть, що ні. Обдурює, сучий син!
— Так,— сказав Щорс і подивився на офіцерів.— Смерті боїтеся, панове, ось чому. А боїтеся смерті тому, що нема за що вмирати. Те, за що ви могли вмирати, вмерло. А коли вмирати нема за що, для чого тоді жити?
Офіцери мовчали.
— Абсолютно вірно,— тихо промовив полковник Федоров і стримано зітхнув.
— А все ж таки чому ви воювали проти нас?
— Дозвольте доповісти…— Один з офіцерів виступив наперед.— Дозвольте доповісти, товаришу командир… .
— Громадянине командир!— суворо поправив Щорс
— Слухаю. Дозвольте доповісти, громадянине командир, що ми, як ви справедливо зауважили, люди військові.
— Бачу.
— Я хочу сказати, що ми військові в професіональному, так би мовити, розумінні цього слова.
— Ну?
— Ми, офіцери… цебто, так би мовити, професіонали війни. Ми служили царю. Потім нас… е-е… найняв гетьман… Служили чесно гетьманові.
— Воно й видно.
— Після гетьмана нас запросив Петлюра… Ну… служили в певній мірі… Дозвольте ж чесно від імені всіх попросити вас послужити на користь, так би мовити, Червоній Армії.
— Он як!— відповів Щорс— Добре. Уявіть собі, пане, не більше, звичайно, як на одну хвилину, що від радості перемоги я втрачаю, так би мовити, рівновагу, прощаю вам і беру до себе в армію. Ви мене продаєте…— Щорс гірко посміхнувся.— Добре! Я не беру вас в армію. Я відправляю вас у тил. Ви тікаєте до Краснова, до Колчака, служите йому, як ви зволили заявити, чесно і продовжуєте знищувати народ. Що ж ви будете думати про мене — більшовика, командира, борця?
— Абсолютно вірно,— повторив полковник Федоров, відчувши всю мізерність своїх сподівань і пропозицій.
— Те, що можна пробачити деяким вашим козакам, того не можна пробачити вам. Більше вам не доведеться служити нікому… В трибунал!— наказав Щорс, звертаючись до групи своїх командирів. Потім несподівано спитав полковника Федорова:— Ваше прізвище?
— Федоров.
— Чин?
— Колишній полковник.
— Що закінчили?
— Академію генерального штабу.
— Будете вчити молодь військової справи!
— Слухаю!
Після Семиполок Щорс розбив Петлюру в Димерці і Броварах. Петлюрівський уряд втік у Вінницю. За ним спішно тікали пошарпані дивізії й курені. В Києві залишились провокатори, шпигуни та спеціальні частини, що займались вивозом народного майна.
