Підпільний більшовицький комітет спішно прибув до Броварів, і Щорс, незважаючи на стомленість дивізії, зразу ж рушив на Київ, щоб не дати грабіжникам довершити свою ганебну справу.
На Слобідці, перед мостом, богунців зустріли київські робітники. Дивізія входила в Київ з народом. Матері давали богунцям своїх дітей, і вони несли їх на руках, наче квіти. Все, що було чесного в місті, вийшло назустріч богунцям 5 лютого 1919 року.
Решта сховалася в будинках. Що творилося в багатих квартирах, нікому не відомо. Штори були спущені, і перелякана ненависть зорила на тріумфуючі вулиці тільки через вузесенькі, ледве помітні щілинки.
Дивізія рухалась з гучними піснями по Олександрівській вулиці. Щорс і Боженко їхали поруч на добрих конях і поглядали з цікавістю на вікна. Боженко добродушно посміхався.
— Щось ми, батьку, давно не платили жалування нашим бійцям,— сказав Щорс і подивився на Боженка.— Збери-но буржуазію та поговори з нею відносно обмундирування, жалування бійцям, фуражу. Тільки, боже борони…
— Ну, що ти, Миколо, боже борони! Ніжно і обходительно, бо тут же буржуазії злізлося, як черви, з усієї України… Но-о, сатана!— раптом розсердився Боженко і, огрівши жеребця нагайкою, помчав по Левашовській вулиці.
Частина вершників відокремилась від бригади і рушила за ним.
— Простеж за батьком,— звернувся Щорс до політкома Тишлера.— Боюсь, щоб часом не розніжився. Давай, Данилюк, “Розпрягайте, хлопці, коні” .
Довго гриміли народні пісні на красивих вулицях української столиці. Ось вони лунають на Володимирській вулиці, і окремі звуки її доносяться до партеру оперного театру, переповненого буржуазією різних мастей.
Піднімається пишна завіса, і бачить буржуазія на сцені за маленьким столиком політкома Тишлера і двох робітників київського “Арсеналу”.
— Громадяни!— сказав Тишлер дзвінким, веселим голосом.— Цього, так би мовити, числа наше червоне військо визволило столицю України Київ від зрадників народу, петлюрівських білобандитів. Ми зібрали вас, представників, так би мовити, багатих класів, для обговорення деяких потомних моментів… так би мовити, до питання… Слово для пропозиції має командир Таращанського полку товариш Боженко.
Ніхто не аплодував. У всіх немовби віднялися руки. Якийсь холод пройшов по партеру, коли у відповідь на слова Тишлера на сцену вийшов Боженко в кожусі, шапці і з кулеметом “максим”, який тихо котився за ним, наче дитяча колясочка. Зупинившись там, де звичайно спиняються оперні співаки, Боженко відкашлявся і, надавши своєму голосу й обличчю найніжнішого виразу, почав промову:
— Граждани буржуазія, суб’єкти! Пробачте великодушно, що змушені були дати бій під містом. Інакше як же вас, негідників, проймеш?! (Прохання до товариша артиста обов’язково зберігати в голосі максимальну делікатність і благодушшя.) Коля Щорс, наш дорогий командир, наказав мені спитати вас,— тут голос Боженка наблизився до крайньої м’якості,— чи не знаєте ви, що це таке?— І Боженко ніжно показав на колясочку, начебто бажаючи спитати, чия це прекрасна дитина.
Жодна буржуазна душа не могла відповісти на це питання. Настала така тиша, якої не створював ні один артист від самого початку заснування театру. Весь партер і ложі бенуара буквально затаїли подих. Навіть хто мав бронхіт чи астму, навіть ті вирішили загинути, не подаючи ні кашлю, ні чихання.
— Не знаєте,— засмутився Боженко.— Ай-ай-ай!.. Ето, граждани буржуазія, кулемет. А хто його видумав? Ви! А хто цим кулеметом знищив десять мільйонів трудящих у братовбивчій війні? Хто, я вас питаю?!
Тут Боженко ненароком загнув таку міцну лайку, яку не міг би пом’якшити ні оперний оркестр, ні навіть найбільший письменник, спробуй він викласти її на папері в нетверезому стані.
— Ніжніше, ніжніше,— прошепотів політком Тишлер.
Почувши шепіт, Боженко відразу пом’якшав, і голос його наблизивсь до фальцету:
— Так ось, в розумінні цього кулемета, я й кажу,— чи не можна позичити у вас мільйонів п’ятдесят-шістдесят грошима, продуктами, фуражем? Не шкодуйте, громадяни буржуазія, бо все одно вам приходить кінець.
— Василю Назаровичу, ніжніше!— відчайдушно прошипів з президії Тишлер.
— Та йди ти к чортовій матері!— не витримав нарешті Боженко і крутонув колясочку.— Що я тобі — артист? Гроші! Білу армію, не бійсь, утримували!— з люттю закричав він в партер, але, спохватившись, відразу ж перейшов на пристойний своєму віку і стану спокійний тон:— Решту вам скаже мій політичний комісар.
Пролунав дружний сміх. Сміялися за великим, добре обставленим столом в їдальні гетьманського палацу Щорс, Іванов, Данилюк, Кащеєв, Гавриченко, Тишлер — увесь цвіт дивізії.
— Я йому шепочу: “Василю Назаровичу, ніжніше, ніжніше!” А батько: “Не жалійте, граждани капіталісти, все одно вам кінець…”
Всі засміялися ще раз. У Щорса від сміху виступили сльози.
— Чого заіржали, мальчишки?!— образився Боженко й одвернувся.
Раптом почувся сильний гуркіт.
Промчавши галопом по мармурових сходах на другий поверх, в їдальню влетів на прекрасному жеребці таращанець Савка Троян.
— Батьку!— сказав він хриплим голосом, осадивши жеребця перед столом.— Що робити з буржуазією в театрі? Гроші вже зібрали. Зараз буржуазія води хоче.
Всі покотилися од реготу. Боженко потемнів.
— Так що ж робити, батьку?— прохрипів Савка, стримуючи коня.
— Пустити!— наказав Боженко.
— Слухаюсь,— таращанець вирівнявсь .у сідлі, збираючись летіти з наказом.
— Стій! Куди пустити?— спитав Щорс, витираючи сльози.
— В розход, товаришу начдив!— Савка козирнув для форми і засміявся височенним, ніжним від простуди сміхом.
— Не маєте права,— сказав Щорс.— Треба випустити, з’ясувавши й допитавши кожного індивідуально.
— Миколо, а може, хай їх господь на тім світі індивідуально допитує?— спитав Боженко.
— Ні, батьку,— відповів Щорс,— бог богом, а анархії на радянській землі, де ми тепер господарі, допускати не можна.
— Анархії?— Боженко спохмурнів.— Якої анархії? А хто на мітингах говорив: товариші, знищимо буржуазію і офіцерів-зрадників? Ти! А тепер он як. Де я? Куди ж це я попав?
— Попав ти, батьку, в добру компанію,— сказав Черняк,—— тільки думати треба.
— Треба думати, треба й слухати, що хлопці говорять,— Боженко глянув на Черняка з неприхованим презирством.— Буржуя не чіпай, офіцера не смій, наче вони, прости господи, ангели або діти. Ані тобі бомбою, нічим. Полковників в штаби приймають. Пропав робочий клас — ось що говорять!
— Не всі ж офіцери зрадники,— сказав серйозно і спокійно Щорс.— Інша справа, не можна віддавати їм командування, але не слід же доходити й до абсурду. Учитись, батьку, у них треба, вчитися перемагати!
— Так як же я буду у них вчитися перемагати, коли я їх сам перемагаю?— майже заплакав від обурення Боженко.
— Карту!— наказав Щорс. Подали розгорнуту карту.— Ну, батьку, про це в інший раз. А зараз ось рушай з бригадою на Вінницю перемагати Петлюру. До речі, покажи, де Вінниця?
Боженко навіть не глянув на карту і відвернувся, почуваючи, що всі лукаві погляди звернені до нього.
Образився старий: засміявся хлопчисько. Глянувши замість Щорса на Савку Трояна, що сидів на коні, почуваючи себе в своїй компанії, він сказав Щорсу з невдоволенням:
— Яв Вінниці і без карти був десятки разів. А по карті хай тобі офіцери показують.
— Тарас Бульба,— іронічно сказав помначштабу, колишній офіцер.
— Помовчи ти, гусак исдорізаний!— грізно забурчав Боженко.
— Так, так. Тобі б не бригадою командувати, а банно-пральним загоном.— Помначштабу явно образився.— “Геть офіцерів”, а сам навіть Вінницю на карті не знайдеш.
— Знайду!
— Знайди.
— Знайду, як схочу. Савочко, покажи йому Вінницю, хай не чіпляється,— звернувся Боженко до таращанця.
— Буду я собі очі псувати,— відповів Савка, нагнувшись з сідла.— Бердичів заберемо, а там… раз-два стукнуть — і Вінниця!
— Ну от!— хвилювався помначштабу серед загального сміху.— Ні, Миколо Олександровичу! Хай сам покаже Вінницю.
— Чудово покаже,— сказав Щорс, тактовно беручи під захист Боженка.— Будьте певні, покаже все, що завгодно. Знає він карту не гірше вас, якщо не краще. Але в кожного своя манера карту читати. У батька своя. Йому мало знати карту. Він завжди перевіряє, наскільки його командири знають її і почувають. Так-то, батьку, вірно!— Щорс повернувся до Боженка з глибокою симпатією.— Ось проженемо Петлюру за Бердичів і організуємо для хлопців свою школу червоних командирів. А поки що використовуй офіцерів.
Боженко був переможений. Він дивився на Щорса з ніжністю, як на дорогого свого розумного сина. Він любувався ним.
— Ну, будь вони неладні, Миколо. Дай вже й мені офіцерика, тільки не більш як одного.
— Так що ж мені з буржуазією робити, батьку?— почувся раптом голос з коня. Боженко оглянувся і, наче вперше побачивши Савку в сідлі, мовчки встав, надів шапку, взяв Савчиного коня за повід і повів геть. Савка оглядався на командирів, почуваючи щось недобре. Скоро вони зупинилися в другій, не менш пишній кімнаті з прекрасними картинами на стіні.
Переконавшись, що тут їх ніхто не чує, Боженко глянув на Савку так грізно, що той зразу ж зблід.
— Ти чого, сучий сину, соромиш мене перед робочим класом? Хто тебе вчив по гетьманських покоях їздити верхи? Злізай!
— Батьку, може, дома побили б,— тихо й сором’язливо порадив Савка.
— Злізай, кажу тобі, селюк!
Савка зскочив з коня і, підставивши Боженкові широченну спину, почав удавати, що він начебто чистить ногу коня рукавом дубленого свого кожуха. Йому хотілося як-небудь замаскувати екзекуцію перед конем, бо кінь же бачить все, і тому після того, як Боженко тричі огрів його нагайкою по спині, він наполовину прикинувся, що не помічає цієї прикрої обставини.
Коли Боженко перестав “частувати” його нагайкою, він делікатно спитав, не перестаючи гладити коня:
— Вже?
— Вже,— відповів Боженко з ноткою якогось навіть піклування в голосі і, вийнявши з бокової кишені пляшку коньяку, налив чарку.
— На, запий, мурляка.
Савка миттю випив і тут же, з нагоди славної перемоги над ворогами трудящих, пустився в приємні спогади:
— А пам’ятаєте, батьку, як я в Ніжині з оцього коника дванадцятьох петлюрівців шарахнув?— І Савка засміявся з таким тонесеньким хрипом, з такими півниками і найніжнішими дудочками в застудженій горлянці, так йому було весело і приємно стояти в компанії з батьком і коником в теплі гетьманського палацу з чарочкою, що він готовий був за одну таку мить кинутись не тільки в любий огонь, а самому чортові в зуби.
— Як же, пам’ятаю,— ніби трохи нехотя сказав Боженко і налив Савці другу чарку.
— А в Городні, пам’ятаєте? Тих офіцериків… Ох і шарахнули ж!..
— Пам’ятаю й Городню,— зітхнув Боженко, наливаючи третю чарку.
— А в Броварах, пам’ятаєте? Ххх-х-х-х!— Дудочки заграли в Савчиних грудях на крайніх нотах.
— Ну, годі, годі,— Боженко нахмурився.— Всіх згадувати, коньяку не вистачить.
Савка миттю скочив на коня, а Боженко тим часом сам перекинув чарку коньяку і, як на гріх, невдало.
— Василю Назаровичу! Що це ви?
В розчинених дверях стояли командири, весело сміючись.
— Розстріляю!!!— крикнув Боженко на Савку і, вдаючи гнівного начальника, люто гупнув ногою.
Савка миттю вилетів з залу.
Приймальна коменданта міста переповнена. Юрмилися купки офіцерів різних білих армій.
У офіцерів були згаслі очі і непевні рухи людей, що згубили позу і характер. Приховуючи страх і смуток, вони мовчали. Старі генерали дивилися з кутків здивовано в ніщо, наче в паноптикумі. Деякі були дуже невміло переодягнені і видавали себе жахливою неправдоподібністю.
Біля кабінету Щорса стояв вартовий. Тихо, як у льоху.
— Ви б, громадяни, краще розмовляли. А то мовчите і думаєте, як би обдурити Щорса. Боже вас борони!— повчально говорить богунець.— Він всяку особу наскрізь бачить.
— Полковник Богданкевич!— почувся голос з-за дверей кабінету.
Гладкий полковник скочив як опечений і непомітно перехрестився малесеньким швидким хрестиком, ідучи беззвучно до дверей.
Щорс гнівно ходив по кабінету.
Богданкевич увійшов і зупинився біля дверей, увесь білий.
— Я вас викликав чотири рази. Ви чому не з’являлись?
— Я був хворий.
— Чим?
— Сердечним припадком.
— Роздягайтесь.
— Дозвольте прийняти смерть… одягненим.
— Роздягайтесь!
Полковник блискавично скинув бекешу, френч і сорочку.
— Три кроки вперед!
Полковник підійшов до Щорса і застиг.
— Кругом!
Полковник повернувся кругом і швиденько знов перехрестився.
— Дихайте,— сказав Щорс, приставивши лікарську трубку до широкої полковничої спини.
— Ще, ще. Дихайте глибше. Кругом… Не дихайте… Так. Дихайте… Досить. Дякую. Ви брешете, негіднику. Припадку у вас не було. Ви здорові; як віл. Ким ви були у гетьмана?
— Корпусним інтендантом.
— Падлюка!
— Пробачте, я інтелігентна людина і прошу…
— Я теж інтелігент!— ледве стримуючи лють, роздільно і тихо сказав Щорс.— Ми обоє вчились на народні гроші, скотина. Я не розстріляю вас тільки тому, що мені потрібен інтендант. Я призначаю вас помічником начальника постачання бригади. Чуєте? Марш!
Біля дверей на дивані сиділи Боженко з Савкою.
— Гей!— Боженко покивав пальцем Богданкевичу.
— Ти знаєш, хто з тобою говорив?— спитав він Богданкевича, коли той квапливо підійшов ближче.— Сам Щорс! Фельдшер медицини. Понімать надо, дурак… Ну, іди собі, дурнику.
Полковник Богданкевич зник. Боженко встав і підійшов до Щорса:
— Ну, Миколо, благослови на Вінницю!
Прийшла весна тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року. Прилетіла, як щаслива доля, припливла веселими, бурними потоками і розлилася по всій Україні.
Розбила щука лід у ріках, і крига пливла в море, а по берегах річок ніжні верби і лози над водою і в воді радували людську душу. Все, куди тільки не гляне око, рухалось, пливло, летіло. Рухалась і хвилювалась вся природа.
У весняних вирах крутилася риба, і заводі стали каламутними від незліченної ікри. А в небі летіли гуси з далекого краю, а ще вище довгими ключами пливли журавлі з журавлицями, а нижче летіли і крутились чорногузи, качки і багато різного дрібного птаства без кінця й краю.
Обстріляна земля була вологою і пахла перегноєм. На сонці грілись золоті корови, а лошата у кобил були ще мокрі, з кучерявими хвостиками, вони ще хиталися біля матерів на розчепірених непевних ніжках, а на воротах і тинах сиділо дітей видимо-невидимо, і нікому в голову не спадало зимою,’ що їх така сила.
Дітвора була в казна-що вдягнута — в дідівські важкі шапки, мокрі валянці, але раділа весні, теплу і звільненню від хатнього ув’язнення, і гукала, й бігала боса по нерозталому снігу, не слухаючи звичних материнських погроз і проклять.
— Дивна річ, дядьку,— сказав молодий богунець Ілля Зборовський, звертаючись до старого Прокопенка.— Де я тільки не бував, такої гарної весни, як у нашім селі, ніде не бачив.
— Весняна краса, вона, мабуть, від дитинства,— сказав Прокопенко.— Отам з нашої гори як подивишся на світ, здається, дивився б сто літ і очей би не зводив. Недаром старі люди, та не тільки люди, а й собаки навіть, годинами там сидять і все дивляться, дитинство згадують, молоді літа.
Старий Прокопенко і чотири молоді богунці стали підніматися на гору. Ще трохи — і вони в рідному селі. Згадували Щорса і дякували — відпустив-таки на побивку. Хлопці хвилювалися і раділи. Минула втома від довгого шляху, і вони піднімалися по знайомій стежці весело і бадьоро. Ось ще кілька кроків, гірка пройдена, і бійці зупинились наче вкопані.
Від самого спуску і до церкви — третини села як не було: вигоріло дотла. Тільки обмиті лихою годиною напівзруйновані димарі стояли як німі свідки нещастя, а між димарями ходила одинока жінка, і зовсім близько перед бійцями, на горбі біля колишньої хати Зборовського, виднілись могили.
Богунці не рухались. Тихо було на землі, і тільки високо в небі дзвеніло пташиним дзвоном і далеким тривожним клекотом, неначе перелітні птахи не бачили собі пристановища внизу.
Сорок дві могили налічив Прокопенко, сорок дві…
— Ось так, царство небесне, як стояли рядочком, так їх окупанти з гайдамаками і розстріляли,— сказала, підійшовши, Прокопенчиха.— Більшовицьке, мов, гніздо… Ну, а дітки по світу розлізлись, і не зібрати тепер.
Стара Прокопенчиха сумно зітхнула і подивилась на чоловіка:
— Вдень страшно, а вночі смутно. Вийдеш у двір,— ніде тобі ні пісні, ні голосу, тільки собаки виють.
— Ну, а хто ж виказав?— глухо спитав Прокопенко.
— Хто виказав? Батюшка виказав, список подав. Розсердився на Опанаса, начебто Опанас нагайкою вдарив, коли відходив. Дорогу переходив батюшка, так Опанас, кажуть, нагайкою. Може, і правда, не знаю.
— Так… Ну, ходімо до батюшки,— глухо промовив Прокопенко, звертаючись до молодого товариства.
— В церкві службу кінчає,— сказала Прокопенчиха.
— Так…
Першим священнослужителем, що помітив незвичний рух в церкві, був дяк Кирило Якимович, відомий на всю єпархію своєю надзвичайною скупістю і плодовитістю. Його чотирнадцять синів і не менше п’ятдесяти онуків теж були дяками. Дяками були його батько Іван Якимович, і дід Іван Якимович, і прадід, і прапрадід. Якщо вірити, то прадід прапрадіда, перший з династії Якимовичів, був теж дяком, возведеним в цей священнослужительський чин ще в шістнадцятому столітті.
