Вулиці Бердичева. Все здригнулося від гуркоту, тупоту копит і людського крику. Билися в заулках врукопашну, вручну.
— Ура! Дайош Петлюру!— гримів Другий Богунський батальйон, який вів Щорс у тил ворога.
— Товаришу начдив!.. Спасіть…— простогнав поранений Павлик Радецький і впав непритомний в обійми Щорса.
— Передай Калініну: зайняти Лису гору, що б там не було…— наказував Щорс ад’ютантові, тримаючи Радецького в руках.— Передай Черняку: відбити вокзал!..
Вокзал був завалений трупами. Броньовик стрясав повітря гарматним ревом, просуваючись прямо.
— Куди, куди?— закричав Щорс і під самим носом у броньовика перевів стрілку.
— Товаришу командир, людей немає. Задавила артилерія.
— Поранені є? Став поранених!
Біг, озброєний ручним кулеметом, вздовж лави. Лава вся припала до землі. Один боєць схопив його за ногу й повалив на землю.
— Ви чого тут ходите?
— А що?
— А те, що вб’ють, тоді що ми будемо робити?
— Пробач, не буду.
Вечір. Тиша. Штаб.
Входить Щорс, чорний, як земля, мокрий. Входить, хитаючись, в крихітну кімнатку й оглядається навколо, не впізнаючи вже ніби ні кімнати, нічого.
Випав з рук кулемет.
Не почув гуркоту. Скинув шкіряну тужурку. Відкрив кран і з стогоном підставив голову під холодний струмінь. Ллється вода: “Так, так, так—що ж мені треба було?..” Згадав:
— Данилюк!
— Що?— пролунав голос з другої кімнати.
— Пиши.
— Єсть!
— “Дорога дружино. Пишу тобі з Бердичева. Я дуже сумую за тобою. І ось маю нагоду тобі написати. Тут відбулася заминка… словом, для спасіння Києва всі погляди були звернені на нас. Я взявся за справу. Петлюра…” Написав Петлюра?…
— Написав, хай йому добра не буде,— відповів Данилюк. Кінець листа він диктував, сидячи на вузенькій похідній койці. Притулившись до стіни і широко розкривши очі, він ніби вдивлявсь у грізну картину кривавих подій.
— Так… “Петлюра на броньовиках підвіз переважаючі в багато разів сили і зігнув наше ліве крило. Наші полки не витримали і кинулись тікати. Приїхавши, я зразу зрозумів, чим це може скінчитися. З великими труднощами зупиняю втікачів, веду їх у наступ, вибиваю його і дуже сумую за тобою. У нього було п’ять броньовиків і тридцять дві гармати різного калібру. Місто переходило з рук у руки кілька разів. Є вбиті й поранені.
Я, дорога, ти знаєш, не люблю писати. Але коли вже я пишу тобі, то… уяви, що тут було. Крапка. Я назвав це “Бердичівським жахом”. Тут все змішалося докупи — і наші, й вороги. Петлюра кинув на мене все. Бій продовжувався дев’ять днів. До кінця бою у мене залишилося живими сто сімдесят п’ять чоловік і три гармати. Але я був глибоко переконаний в перемозі і переміг його…”
Останнє слово Щорс уже не вимовив, а якось ніби видихнув і замовк. Він заснув сидячи.
Затихла друкарська машинка. Данилюк довго дивився на свого командира.
Зараз почнеться сцена, перед написанням якої хочеться звернутись до художників, операторів, асистентів, освітлювачів,— до всіх, хто повинен розділити зі мною складний труд створення картини.
Приготуйте найчистіші фарби, художники мої. Ми будемо писати відшумілу юність свою.
Перегляньте всіх артистів і приведіть до мене артистів красивих і серйозних. Я хочу відчути в їх очах благородний розум і високі почуття..
Декоратори, розташуйте їх у народній школі на підлозі, на лавах, на столах на фоні земних півкуль. Поранених перев’яжіть свіжими бинтами, покладіть їх у ряд, і шаблі покладіть поруч. Хай відпочинуть вони після довгих кривавих трудів. Вдягніть їх відповідно дорогим спогадам про початок нашої епохи.
Освітіть їх, оператори, чистим світлом, щоб усе прекрасне, що пронесли вони по полях України, відобразилось на їх обличчях повністю і передалося глядачам, і хвилювало серця нащадків високим хвилюванням.
Хай це буде світ вечірній, тихий, як перед святом після довгих трудів.
Хай вони мріють. Не треба їм ні їсти в цей час, ні пити, ні курити, ні зашивати поношений одяг. Не треба звичайних слів, побутових рухів, правдоподібних подробиць. Приберіть геть всі п’ятаки мідних правд. Залиште тільки чисте золото правди. Не опускайте їх в побут. Є війна. Є перемога і відпочинок поміж битвами. Товариші артисти, є перемога, і ви її героїчні виконавці. Я горджуся й захоплююся вами.
Вдивіться в себе,— як невпізнанно змінилися ви всі! Так недавно відірвала вас доля від мирної праці, весіль, вечорниць і так багато повідала вам на історичних шляхах України. Як піднялися ваші наміри над побутовими латками, їжею та іншою грою з речами! Які виразні ви самі по собі! Ви — цвіт народу, його благородна юність на гірському привалі. Тихше! Хай ніщо не відвертає вашої уваги. Зараз ми будемо вкладати в уста артистів слова, які навіть не приснились би на чернігівських лугах ні їм, ні їхнім нащадкам цілі, можливо, століття, не поклич їх до подвигу грім пролетарської революції.
— Ну, добре,— тихо почав немолодий уже кулеметник Василь Титаренко і подивився на товаришів.— Говорять, приміром, бога немає… Природа. Ну, а природу, її ж хтось та створив. Значить, воно щось, очевидно, є.
— Можливо,— зауважив Радецький, що лежав біля стіни на фоні східної півкулі.
Щорс тихо увійшов до кімнати разом з Петром Чижем. На ньому була чиста біла сорочка і шинель наопашки.
Присівши на шкільну лаву, він зразу ж опинився в центрі рідного кола. Всі, крім поранених, підвелись і присунулись до нього.
— От поясніть мені, товариші,— сказав один з командирів, прислухаючись до внутрішнього свого голосу.— Іду, приміром, в бій. На двісті кроків б’ю петлюрівців з нагана. Побажаю: падай, падай, падай! Падає. Завжди. Майже не цілюсь.
— Окомір точний.
— Ні, не те,— сказав Черняк і присунув свій табурет до Щорса.— Ось у мене, Миколо, те ж саме. Розстрілюю кулеметну стрічку, останню. Навколо пекло, у скронях стукає. Вже треба бомбу, та швидше. Одну, другу, третю! Ух!.. І раптом побажаю: журавлі, пролітайте в небі! Дивлюсь угору…
— Летять!— підхопили богунці і підвели голови.
— Летять! От їй же богу, над самісіньким боєм!— Черняк розкрив руки і закинув голову вгору, немов побачивши у височині журавлиний ключ.
— І в мене те ж саме, товаришу начдив,— сказав Петро Чиж здивованим напівшепотом.— Іду в розвідку, так. Річка. Луг. Туман. Тихо… Побажаю: прокричи, деркач! Кричить — дер-дер, дер-дер… Я на небо: зоре, падай!
— Падає?— захоплено прошепотів Павло Радецький.
— Падає! Згадую Настю: Насте, приснись! Сниться.
— А мені сниться, що я літаю,— сказав Павло.
— Ну! Льотчик обізвався…
— А раз приснилось,— признався далі Павло, широко розкривши здивовані дитячі очі,— начебто я особисто звільнив увесь світ від ярма капіталізму.
Ніхто не посміхнувся, почувши сон Павла. Навпаки.
— І мені, і мені, і мені,— тихо дивувались богунці, поглядаючи один на одного.
— А мене, товаришу начдив, куля не бере.— Молодий чернігівський “змій” Ткаченко сидів на підлозі перед Щорсом в білій сорочці і не зводив із свого начдива гордого схвильованого погляду.— Наступаємо на окопи.
Іду. Кулі свистять, свистять, аж лоскочуть! А я, товаришу начдив, так хочу перемогти, так хочу, так хочу!— Голос Ткаченка затремтів від грізних бажань, і сам він увесь здригнувся і випростався.— Кажу: куле, не чіпай, не чіпай, не чіпай! Не чіпає. Лоскоче, але не чіпає. Скажіть мені, що це? Правда?
— Правда,— сказав Щорс і повільно обвів очима всіх.— Раз у тисячу років куля не повинна брати людину Це безсмертя.
Всі затамували подих і не зводили очей з командира. Всіх обняло одне почуття.
— Історія заворожила нас, хлопці,— мрійно і сердечно продовжував Щорс, дивлячись кудись в далечінь, у майбутнє.— От я теж часто думаю,— прошумлять роки, завершиться революція, і заживуть люди-брати на землі. Скільки ж казок про нас перекажуть, скільки пісень проспівають про нас! Тихими вечорами та зоряними ночами, де-небудь під Черніговом, над чарівною нашою Десною, будуть співати інтернаціональні хлопці з дівчатами. Проспівають і замовкнуть. Пролетять журавлі з теплого краю…
— Тоді всі краї будуть теплі.
— Будуть. Ніжно обніме тоді яка-небудь кароока дівчинонька свого чубатого генія і скаже: “А тепер заспіваймо старовинних народних пісень про велику революцію”. І почнуть вони, хлопці, співати про нас.
— Що ж саме?— прошепотіли богунці.
— І воскреснемо ми,— сказав Щорс, переносячись думкою в далекі грядущі століття.— І повстанемо з сивини століть, і пройдемо перед ними могутнім строєм, повним урочистого ритму й краси, тверезі, хоробрі, без лайки, без підлабузництва і зрадництва. Пройдемо за Леніним такими достойними, простими товаришами, що якби можна було все це уявити собі зовсім-зовсім ясно, ох, багато хто заплакав би сьогодні в тузі, що не так проніс через життя свої рани і голову свою ніс не зовсім так!.. То будуть народні пісні.
Поранені лежали з забинтованими руками на грудях і, широко розкривши очі, думали свої потаємні думи.
— Як же треба дорожити життям, хлопці!— Щорс зітхнув і, посміхнувшись, подивився на тих, що сиділи спереду на шкільній лаві.—”О мій любий, яка велика була епоха і які казкові люди”,— зітхне дівчинонька і, мрійно дивлячись вперед, побачить когось, скажімо, ну…
— Чижа,— підказав Радецький. Всі мрійно посміхнулись.
— Так. “Скажи мені, сіроокий, які ви були?”— начебто спитає тихенько вона,— сказав Щорс і раптом повернувся до Чижа.— Що ти їй скажеш?
— Та що ж говорити…— зніяковів Чиж. Поранена рука його була сповита великим бинтом, і він тримав її на грудях, наче сонне дитя. І лоб також був забинтований,— Не знаю я, що говорити.
— А ти скажи, не викручуйся,— наполягав Черняк.
— Ну, скажу що-небудь. Скажу — були всякі,— подумавши трохи, відповів Чиж.— Були п’янички і ці… ледарі та всякий недисциплінований елемент. Були й інші сучі сини, скажу. Але більшість, скажу, була хороша.— Рухом плеча Чиж поправив шаблю і теж по-своєму суворо подивився в далечінь, поринаючи духовним поглядом у віки до ніжної красуні своєї.— Більшість, скажу, була така, що не тільки в газетах вичитувала, хто вона сьогодні і куди піде завтра, а в згасаючих зіницях ворога, та на кулеметних стрічках, та на лезах шабель читала ленінську програму життя й смерті в кожному місті, в кожному селі!— Чиж блиснув очима і грізно поправив кеслухняну шаблю здоровою рукою.
— Ух ти!— здивувався Черняк, не пізнаючи Чижа.
— Так-так, скажу! І все, скажу, во ім’я вас. І нерідко, скажу, сини одержували батьківську кулю в голову і самі стріляли в батьків з парабелумів і наганів, і не вважалося це, скажу, ні синовбивством, пробачте за грубий вираз, ні, як би сказати по-нашому, по-тодішньому, батьковбивством, а звалося просто: син проти батька, батько проти сина, треба, так треба,— час такий. Такий, скажу, був час, що революція вибухала з народних грудей, як кашель або вогонь з вогнедишачих гір! Так що співайте, скажу, про нас на здоров’я і вибачайте, що були не дуже красиві.
Прекрасний був Чиж у цю хвилину, прекрасна була кожна його риса і кожний рух.
— Бідні були, скажу, і дуже сердиті, бо зла назбиралося на нашу голову сила-силенна за сотні літ… Один Петлюра, гад, чого вартий! А тут ще різні ці… гетьман та інші дрібні банди… Ух, гади!.. Товаришу начдив, ну що я їм, їй-богу, скажу?— прийшов раптом в себе Петро Чиж, зовсім засмутившись.— Я не оратор для таких розмов.
— Товаришу начдив,— почувся голос Титаренка,— а чи правда, що після війни ви хочете всю землю засадити садами?
— Правда,— сказав Щорс і замислився. Запала тиша.— Взагалі, я гадаю, буде зовсім інше життя, зовсім інше. А чому всю земну кулю, справді, не перетворити в сад? Це так просто..
Бійці сиділи немов зачаровані, і вся земля перед ними зацвіла яблуневим цвітом.
Тоді Титаренко розпочав високим дзвінким голосом:
Світи, світи, місяцю, гей, гей!
Ще й ясна зоря, та гей, гей, гей!
Хор бійців підхопив пісню, і раптом здалося усім, що розсунулися шкільні стіни і вони в’їжджають з широких просторів у рідні села свої, і люди радіють їм під рідним небом.
Просвіщай доріженьку ж на край села…
Раптом розчинилися двері. На порозі політком:
— Депеша! Під Царицином наші б’ють білих!..
Серед полів село Високе над водою потонуло в зелених садах та тихих гаях. Праворуч — молочна ярина з пасіками, ліворуч — золоті хліба. А над селом гримить пісня — вступають богунці.
Аж до того дворика,
Де живе вдова…
Загорілі молоді обличчя припорошені золотим пилом степових шляхів. У хлопців біліють зуби і марлеві свіжі бинти на головах і руках. Дехто кульгає, спираючись на товаришів. А поранених важче везуть на навантажених снопами й сіном возах.
Навколо богунців роями носиться дітвора. Увесь народ вийшов їм назустріч.
Жінки розставляють на майдані столи з білими мережаними скатертями, ставлять борщ, хліб, картоплю, молоко — кисле й солодке. Ставлять сметану, сир, вареники, й товченики, і мед прямо мисками — гречаний, темний у сотах і просто мед, і яблука, й сливи. А одна бабуся поставила мисочку вареної нечищеної картоплі, і ніхто потім в селі не докорив їй і не посміявся з неї. Не була вона ні скупою, ні єхидною, а була доброю і чутливою, та велика бідність як упала на неї сто літ тому, так і протримала до приходу богунців.
Цікаві дівчата вибігали з-за хат і дворів у святкових спідницях і намисті, старі діди, баби і чоловіки — всі поспішали назустріч богунцям.
А по селу розливалися пісні, і бійці з народом сідали за столи.
— Спасибі вам, товаришу командуючий, і всьому червоному війську,— сказав старий Трохим Лобода, підійшовши до столу, біля якого зупинився Щорс— Щоб же жила вона, наша Радянська Україна, доки світ стоїть. А вам, синку, нехай господь щастить і благословить.
У Лободи тремтів голос і на очах були сльози. Тремтячою рукою він налив чарку горілки і підніс її Щорсу.
— Спасибі, батьку, за ласку Горілки не п’ю і бійцям не дозволяю.
Не п’єте? А як же воювати без горілки?— здивувався жилавий, з надзвичайно задирливими очима дідок, на прізвище Вернигора, відомий на всю округу своїми жартами. Нічого особливого в ньому начебто й не було, але без сміху ніхто чомусь не міг дивитись на нього.
— Пробачте,— сказав Лобода, передаючи Вернигорі пляшку.— І добре робите. А що вже петлюрівці тут її випили! Просто як гуси воду. Казали, без горілки воювати страшно.
— Нічого,— Щорс посміхнувся.— Ми їх і без горілки знищимо.
— Рятуйте! Рятуйте!— пролунав раптом здалека жіночий крик.
— В чім справа?
— Ой боже мій, грабують!— кричала стара Олена, пробираючись крізь натовп до Щорса.
— Хто?
— Ваші… рушника і черевики потяг, щоб йому добра не було!
Командири помітили, що за старою чотири червоноармійці вели вже й злодія.
— Пізнаєте?— спитав Щорс, показуючи на злочинця.
— Він!
— Ах ти злодюга!— гукнула стара і кинулась до злодія.— А я йому, шибенику, ще молока дала… Ось і рушник…
— Розстріляти!— гнівно наказав Щорс
Юрба бабів, дівчат і дітей шарахнулась з переляку вбік.
— Розстріляти?— Олена розгубилась.— Кого?
— Падлюку і негідника, що ганьбить ряди Червоної Армії.
— За що? За рушник?— перелякалась Олена.— Та що ви, з глузду з’їхали, господи прости! Та я йому ще два таких дам, хай витирається на здоров’я, ледащо!
— По зраднику і грабіжнику!— пролунала команда.
— Ой, рятуйте!— заголосила Олена і кинулася рятувати свого злодія.
— Рятуйте, люди добрі! Вбивають! Вбивають! Ой, не стріляйте, розбійники! Ой, щоб же мені, окаянній, та язик відсох! О-ой!
— Одставить!
Щорс стояв біля столу. Гнів уже минув, поступившись місцем жалю й симпатії до старої Олени.
Коли грізні судді опустили гвинтівки, Олена радісно заплакала і, схопивши своєю слабкою рукою злодія за чуба, почала бити його, наче винуватого нерозумного онука. Тут уже всі зареготали, навіть покараний.
— А ми до вас, товаришу Щорс, з делегацією,— промовив Лобода.
Група селян стояла перед Щорсом. Це були великі сіроокі літні чоловіки. Багато страшного і вже забутого могли б розповісти вони про свою молодість, розвіяну по петербурзьких казармах, по Сибіру, по сопках Маньчжурії, по океанах. Та й не тільки про молодість. Про бідність і нужду, про пана й жандарма, і про карпатські могили синів, і про могили синів, закопаних окупантами та гайдамаками живими в землю тут же, в рідному селі. Темної ночі припадали вони до синовніх могил, і ні одна сльоза не була пролита в цю ніч. Тільки кров закипала в благородних бідняцьких жилах.
— Приймайте разом з хлопцями в дивізію нас,— сказав Лобода, рекомендуючи Щорсу своє товариство.— Ось Максим Сірко, вахмістр лейб-гусарського її імператорської величності полку. Старший унтер-офіцер кінногвардійського його імператорського височества світлійшого князя Михайла Олександровича полку Платон Шерстюк. Микита Шерстюк — унтер-офіцер уланського її імператорської величності государині імператриці Марії Федорівни полку. Терешко Шерстюк — вахмістр кірасирського кінногвардійського полку. Петро Шраменко, Гордій Горлиця — кірасири його…
— Кавалерія. Добре!— посміхнувся Щорс.— Ну, а де ж ваші коні?
— Коней немає. Пробачте, безкінні ми, так би мовити, біднуваті люди. Там є конячки, але щоб справжніх коней… нема і в заводі.
— Дисциплінарного батальйону його величності молодший каторжник Омелян Вернигора! Бажаю битися з Петлюрою!— Вернигора став струнко перед Щорсом і промовив ще кілька слів, не зовсім придатних до написання.
Всі засміялися.
— Куди ти, стара собако?— раптом заволала Олена і знову кинулася до Щорса.— Синочку мій, не бери його. Він же у мене такий п’яничка! Все військо тобі перепсує. А брехун!..
— Геть, донощиця!— закричав Вернигора.— Пожалілась на солдата, тепер хочеш мене зганьбити! Товаришу командуючий, це моя жінка, прошу її не слухати.
— Пасіка гниє…— молила Олена Щорса.
— Не треба мені пасіки! Мені потрібна війна, а не твоя пасіка!
— Дядьку, візьміть і нас на війну,— звернулись до Щорса хлопчаки.
