Подобались Щорсу ці прудкі хлоп’ята. Здавалося, це було так недавно…
— А що, будете Петлюру бити?
— Будемо, дядьку, будемо!— закричали хлопчаки хором. Щорс посадив собі на коліна найменшого, голубоокого хлопчака в німецькій офіцерській касці.
— А де ти таку гарну каску дістав?
— Це окупант зимою батька вбив, а дід розсердився та вбив окупанта, а каску мені подарував.
В цей час підійшов один з командирів і щось сказав Щорсу на вухо.
Щорс зразу підвівся і швидко пішов, так і не доторкнувшись до страви.
— Що таке?— спитав він в тривозі, увійшовши в штабну хату.
— З Боженком нещастя,— сповістив начальник штабу.
— Вбитий?
— Ні. Жінку вбили провокатори під Києвом.
— Ай-ай-ай!— Щорс захвилювався і швидко заходив по хаті.— Приготуватись до від’їзду, живо!
Ад’ютант вибіг виконувати наказ.
— Ох ти ж, бідолаха. Уявляю, що там робиться. Старий плаче, бригада мітингує. Підозрілі агітатори… Та не кури ти, будь ласка!
— Та я не курю,— розгубився Тишлер,— ну що ти, їй-богу!
— Та як же не куриш, коли куриш!— Щорс швидко підняв кинуту цигарку.— Це що?
— Бідний Боженко… Бідний Боженко…— Тишлер розгубився і кинувся гасити цигарку.
— Та ну, досить вже… досить… ой, не дай боже!— Щорс вибіг у сіни. Назустріч Черняк.
— Швидше, швидше, Черняк. Загине бригада — поспішаймо.
Грізно хвилювалась Таращанська бригада. Містечкова площа шуміла, наче морський прибій.
— Хлопці, матку вбили! У Києві матку розстріляли, братці!— гукали таращанці, трясучи зброєю.
— Ой матко, матко!— ридав Боженко, роздираючи на собі сорочку і кидаючись в тузі на голі стіни класної кімнати. Ніхто не відважувався увійти до Боженка.
— Геть з хати! Геть!— заревів він на Савку Трояна, який спробував було втішати свого командира.
— На Київ, хлопці, на Київ!— доносились з вулиці грізні вигуки розлютованих ораторів.— Кривава річка потече з Києва!!!
Покритий пилом і наче висхлий від довгої дороги, Щорс промчав крізь натовп на змиленому коні. За ним слідом Черняк і невелика група командирів. Пролунали крики вслід, тривожні, недобрі. Ринула боса неголена Січ до будинку Боженка.
— Батьку! Батьку!— Щорс вбіг у кімнату і кинувся до ридаючого Боженка.— Ну, заспокойся, батьку, ну, не треба. Ну, батьку, батьку!..
— Василю Назаровичу, не плачте,— утішав старого Черняк.— Не треба плакати. На, випий води.
Боженко відштовхнув кухлик з водою і, закривши голову чорною буркою, упав на вбогу клейончату кушетку. Моторошний плач струснув кімнату. В цьому плачі потонули і голоси Щорса, і Черняка, і брязкіт зброї, і грізний шум за вікнами.
Щорс і Черняк, ці мужні бородаті юнаки, утішали Боженка, як діти, гладили по плечах і по голові, дарували йому бінокль, поправляли зборки на бурці.
— Миколо,— простогнав Боженко,— матку вбили… Чуєш, Миколо, і ти, Черняк, ви чуєте? Поїла таращанців чаєм, ходила за пораненими, прала бійцям сорочки… Хто мою матку вбив?— закричав раптом старий Боженко і лютим ударом нагайки розбив шкільний глобус.
Він знов упав на кушетку, закрився буркою і заревів, як поранений лев. Потім виглянув з-під бурки одним розлютованим оком, очевидно, щось вирішивши:
— Як ти думаєш, Миколо, якщо я зніму з позиції таращанців і піду почищу Київ, твої богунці не заважатимуть?
Це було те, чого так боявся Щорс, що змусило його кинути дивізію і поспішати чвалом до Боженка, не гаючи ні хвилини.
— Я люблю тебе, батьку,— відповів Щорс, підійшовши до старого і витримуючи його погляд, повний відчаю і гніву.— Та коли вже так, мої богунці знищать твою бригаду, а я вб’ю тебе тут же на місці! І сам загину! І хай тоді гине до чортової матері все і провалюється увесь світ! Ти мене знаєш, батьку.
Почувши таку відповідь, Боженко знову закрився буркою і, відвернувшись до стіни, важко застогнав. Гіркі думки гнітили душу старого: “Миколо, Миколо!.. І де в нього схована сила такої неймовірної вдачі? Худий, хворий, безсонний і безстрашний, без хвилини спокою, без жінки, непитущий, хлопчик з бородою для широких буйних мас Уб’є, звичайно, вб’є і бригаду знищить, а себе знищить бомбою. Будь вони прокляті, ці провокатори… Ох, не вийде, мабуть, з Києвом, пропала матка ні за що…”
Аж ось відчинилися двері, і в кімнату тихо ввійшов Нещадименко. Сповістивши щось —пошепки, він передав Щорсу старовинну шаблю в багатій золотій оправі.
Взявши шаблю в обидві руки, як беруть у врочистих випадках хліб-сіль на блюді, Щорс підійшов до Боженка і виструнчився:
— Славний боєць революції, командир знаменитої Таращанської бригади, батьку Боженко!— сказав він голосно і урочисто.— Робочий клас України і Росії разом з урядом і партією висловлює тобі глибоке співчуття в твоєму особистому горі. Робочий клас вірить, що революційні цілі в тебе завжди будуть перемагати особисті, і гордиться тобою.
Боженко виглянув з-під бурки і, вражений до краю такою несподіванкою, швидко сів. Широко розкритими заплаканими очима дивився він на Щорса. Немов животворящий дощ на сухе поле, лилися на нього горді слова молодого друга:
— Трудящі бідні селяни і робітники чекають від тебе перемог і тільки перемог. Пам’ятай, батьку, що наші імена вже вписані в історію людства золотими літерами. Прийми ж від робітників усього світу в подарунок на пам’ять ось цей золотий меч з написом.
— Ох і сучий же ти син, Миколо,— схлипнув Боженко, взявши меч з якоюсь дитячою радістю.— І за що я тебе так люблю, я й сам не знаю.
Всі посміхнулись, і стало всім легко. Щорс і Черняк обняли старого і вийшли на ґанок.
Таращанці стояли на майдані мовчки. Ніхто не вигукнув звичайного “ура”, і ні одна шапка не злетіла вгору, як завжди.
Боженко почав свою промову дуже голосно. Але навіть у цьому трубному голосі звучали нотки ніжності, жалю і тепла:
— Синочки!!! Матку вбили! Нікому вже нас ні чаєм частувати, ні варенням балувати, ні сорочки прати, ні дірки латати!.. Що ж будемо робити, хлопці, сироти ви мої, сіромахи? Петлюру добивати, ось що!— гукнув раптом батько так, що площа затремтіла від цього гуку. Потім, розсердившись, вдарив шаблею по ґанку:— Командири, до мене!
Підлетіло до ґанку дванадцять кінних командирів.
— Лександре! Скільки кілометрів до Здолбунова? Сімдесят п’ять? Щоб завтра з артилерією був там!
— Єсть!
Загарцювали перед ґанком коні, завертілися на всі боки. Заблискали іскри під копитами.
І коли серед шуму, дзвону зброї і кінського тупоту були віддані останні розпорядження, Боженко, як і завжди, закінчив свою промову напутнім словом:
— Коли візьмете Здолбунів, братці, і знищите Петлюру, не забудьте сказати тамошнім мешканцям: громадяни, великодушно пробачте, що змушені були дати бій. Чуєте?
— Чуємо, батьку, чуємо!
— А коли Петлюра втече в Польщу, так ви не дуже там вагайтесь, а прямо…
Боженко змахнув шаблею, але, відчувши легкий дотик Щорса до правого ліктя, закінчив свою промову більш дипломатично:
— …Прямо на кордоні станьте, і щоб птиця не пролетіла! Чуєте?
— Чуємо!
— А коли пролітатиме птиця, так бийте й птицю!.. Марш!
Немов підхоплені гарячим вітром, звелись дибки командирські коні, гвинтами повернулися в повітрі і поринули в далечінь. Промчали безусі ординарці. Задзвеніла зброя. Пил пішов хмарами. Таращанці рушили в похід:
Ой на горі та женці жнуть,
Ой на горі та женці жнуть,
А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть.
Гей, долиною, гей, широкою
Козаки йдуть…
Скоро пил піднявся до неба і все зникло. Тільки окремі вершники неслися в ньому дивними силуетами навздогін бригаді повсталого народу.
Погуляймо тепер у просторах свого серця і, минаючи багато міст і сіл, старих багатостолітніх курганів, перенесімося в Дубно на Волині. Складні справи відбувались біля міста.
На вокзалі, за кілометр від старовинного бойовища,, звідки грандіозна душа Гоголя піднесла колись окривавлену душу запорожця Кукубенка до самого божого престолу4, на лубенському напівзруйнованому вокзалі, в салон-вагоні біля вікна сидів Боженко.
У вагон не пускали якихось людей. Хтось поспішав. Чийсь крик доносився, і брязкіт буферів, і неспокійний гомін натовпу.
Важко на душі у Боженка. Не так все склалося, як жадалось.
— Одержав депешу з Житомира від Щорса. Плохі діла..— Боженко подивився на Савку, потім у вікно і журно похитав головою.— Людей мало. Вибито… Поповнень немає. Босі… Ах! Казав я йому,— давай, кажу, бить одним кулаком прямо на Венгрію! Ні!.. Ось тепер докрутились…
Савка Троян слухав батька, шанобливо згоджуючись. “Звичайно, хоч до Венгрії, очевидно, і далеченько, але чому, справді, і не вдарити, коли вже така маса народу загинула, а війні кінця й краю не видно”.
— На Київ Денікін суне…— Боженко глянув на карту,— там десь з Бахмача. А тут Петлюра. Стягнув усю шатію і лізе разом з польськими панами, графами, князями. Чи ти бачив таке?.. Покажи мені, Савко, де ми?— Боженко зітхнув і знову перевів очі на ненависну оцю карту.
Не довго думаючи, Савка простяг руку до карти і зробив над нею такий викрутас пальцями, що можна було б і не примислювати Дубно до якогось одного кружечка, можна було б, так би мовити, зовсім вільно відчувати себе на карті під широкою Савчиною долонею.
— Так,— сказав Боженко.— А пани де?
Савка показав і панів, зробив при цьому над картою ще складніший віраж пальцями і навіть гучно стукнув кулаком по уявлюваному панському місцю.
— Так. Ну, а як би ти наступав на панів на випадок, коли б я тебе на їх послав?— спитав Боженко і хитро примружився.
Савка зробив середнім пальцем розчепіреної руки щось на зразок вісімки або великого скрипичного ключа і, швидко пронизавши накреслену фігуру прямою лінією, блискавично вдарив по карті кулаком, який він встиг зібрати у повітрі.
— Так,— сказав Боженко.— А ще як?
Савка показав ще більш хитрий маневр. Накресливши тим же середнім пальцем розмашисту дугу в обхід противника, він раптом опустився блискавкою вниз і, зробивши п’ятірнею хапаючий рух, пром’яв добре-таки карту в районі розташування ворога.
— А ще як?— спитав Боженко, нахмурившись з явним невдоволенням.
Савка почав виконувати нове бойове завдання в тому ж стилі і невпевнено подивився на батька.
— “Подай нагайку.
— Батьку, ну для чого вам ця нагайка?
— А для того, сучий ти сину, щоб не показував на картах трьох доріг, а одну, та саму кращу. Ґудзик застебни, невіглас!
Боженко кинув нагайку і, не вдивляючись, де воно там і що, провів по карті всією долонею.
— Ось так будеш наступати. Прямо. Зрозумів?
— Так точно, зрозумів,— відповів Троян.
— А на поповнення, Савочко, не надійся.— Боженко не любив довго сердитись на Савку, тому, трохи посердившись, він зразу пом’якшав і перейшов на лагідний батьківський тон.— Так що прояви там побільше хоробрості, класової ненависті, чув? Ну от… Нема людей,— зітхнув Боженко,— а люди ж були! Як орли! Таращанці! Проторохтіли по всій Україні…
Увійшов черговий.
— Тобі чого?
— Інспекція з штабу армії!— доповів черговий.
— Жени їх до чортової матері!— розсердився Боженко.— Мені не інспекція потрібна, а люди!
Але інспекція була вже у вагоні. Боженко помітив її краєм ока і відвернувся.
Вісім військових спеціалістів явно офіцерського вигляду на чолі з якимось, очевидно, колишнім полковником чи генералом стояли в дверях і в проході.
— Мандат!— сказав Боженко і, одержавши у одного з них мандат, не дивлячись, передав його ад’ютанту.
— Даю вам десять хвилин.
— Слухаю,— відповів інспектор Борковський.
— Що вам потрібно?
— Нам потрібно зробити огляд вашої Таращанської бригади. І, крім того, з’ясувати кількість трофеїв, які ви…
— Ага, трофеїв захотілось…
— Але перед цим дозвольте кілька запитань,— сказав один інспектор.
— Питайте.
— Рік народження?
— Забув.
— Ваша освіта?
— У дяка в університеті.
— Ні, ви скажіть.
— Я ж вам сказав — у дяка.
— Ваша військова освіта?
— Неосвічений,— сказав Боженко таким глухим голосом, що Савка тут же відійшов від батька на чотири кроки.
— Пробачте,— сказав Борковський,— але як же ви, не маючи освіти і військової підготовки, можете працювати в чині командира бригади?
— Служу для революції, а не для чину… Скажіть мені,— Боженко раптом круто повернувся до Борковського,— серед вас комуністи є?
— На жаль, зараз немає,— відповів трохи збентежено Борковський.— Один комуніст при нас був, але я його послав до Щорса.
— Так, був, кажете? І зараз немає? Ну, тоді сідайте,— Боженко посміхнувся і відразу пожвавішав.— Сідайте, прошу вас, сідайте.— Боженко люб’язно подав інспекторові стілець і, коли той сів, присунувся до нього і поплескав легенько по плечу.— Сучий ти син, стерво! Мало я вас розстрілював, коли ви були у гетьмана! Ти думаєш, я тебе не пам’ятаю? Пам’ятаю!— Боженко взяв зі столу велику лупу і, примруживши одне око, почав уважно розглядати Борковського, наче малесеньку плямку на військовій карті.— Пам’ятаю, як же. В Ніжині… Забув? Коли ж ти встиг в інспектори пролізти? Чи це не ти?
— Дозвольте!—ображено сказав Борковський і підвівся.
— Не дозволю!— Боженко стукнув кулаком по стільцю, теж встав.— Зараз іду в бій. А вас забираю з собою рядовими на два тижні. Там ви побачите мою освіту, загальну і військову. Залишитесь живими — поговоримо. Не залишитесь — рапорт напишу в штаб армії…
— Не маєте права— закричав Борковський.
— …загинули геройською смертю за революцію!— Боженко підняв чарку коньяку і хотів уже випити її за поминання душі убієнних, як раптом відчинились двері і в вагон увійшов Щорс, а за ним Вурм.
Чарка Боженка непомітно полетіла у відчинене вікно вагона. Щорс був надзвичайно схвильований і, очевидно, дуже поспішав:
— Здорово, комбриг! Як справи? Все в порядку?
— Спасибі. Поправляються. Прибула допомога.— Боженко показав на інспектуру.— Марш за зброєю!
— Це знущання!— обурився Борковський, звертаючись до Вурма.
— Залиш дурниці,— сказав Щорс Боженкові.
— Не залишу!
— Комбриг Боженко, я вам наказую!— гукнув Щорс з надзвичайною люттю.
— Слухаю, Коля… Я зараз… все, що хочеш… слухаю,— відповів найтихшим голосом Боженко і швидко вийшов з вагона.
На пероні до нього підлетів на змиленому коні Лобода.
— Василю Назаровичу! В Хомутівцях уланський полк білополяків. Що робити?
— Вирізати!— закричав Боженко.
— Це ганебна партизанщина! Ви будете за це відповідати!— гарячивсь у вагоні Борковський.
Щорс дивився повз Борковського на Вурма. Вурм зрозумів погляд і попросив інспекцію залишити його з Щорсом для партійної розмови. Щорс і Вурм залишились у вагоні самі.
— Ну що? Я мав рацію, коли кинув свій штаб і примчав сюди? А в мене там теж справи.
— Отак вам і треба,— єхидно відповів Вурм.— Не хочете брати культурних командирів, хоч би того ж Борковського, в начальники штабу до Боженка…
— Ви знову…
— Так! І не тільки я. В штабі і в Реввійськраді вже добре всім відомо, що вся ваша дивізія пройнята партизанським духом.
— Так,— сказав Щорс, підходячи до Вурма.— Значить, дивізія в сорок тисяч бійців, що пройшла з боями всю Україну від Унечі до австрійського кордону, що побила окупантів, гетьмана, Петлюру, дивізія, яка на своєму шляху створила органи Радянської влади,— це партизанщина?! Добре. Я напишу про це Леніну.
— Пробачте, але ви підлягаєте Троцькому , а не Леніну.
— Так, але, крім начдива, я ще член партії.
— Я теж член партії!
Раптом на пероні почався гамір. Щорс і Вурм кинулись до вікна.
