Біля сусіднього ешелону великий натовп червоноармійців оточив інспекторів.
Літній червоноармієць Ніжинського полку Данило Шерстюк тримав за груди Борковського і голосно гукав:
— Стій, стій! Не втечеш, гад!.. Ага, ось він! Щорс кинувся з вагона прямо в натовп.
— Товаришу начдив! Товаришу начдив!— пролунали тривожні крики з натовпу.
— Пусти!— наказав Щорс Данилові Шерстюку.
— Товаришу начдив, гідру піймали!— Шерстюк був блідий і схвильований надзвичайно.
— Що? Яку?
— Поміщик наш! Гетьманський каратель!..
— Може, ти помилився? Пусти!
— Не пущу. Я його ось таким ще знаю!— хвилювався Шерстюк, показуючи рукою на метр від землі.
— Товариші, мас продають!— пролунали крики з теплушок.
— Нас продають!
— Товариші, нас продають!
— Та не продадуть, цілі будете. Хто вас купить, таких голодранців?— почувся з тамбура класного вагона веселий голос Боженка.— Сідай по вагонах, одправляємося на фронт!
— По вагонах!— пронеслася вздовж ешелону команда. Пролунав гудок паровоза. Таращанці посипали в теплушки, ешелон заляскав буферами і рушив вперед.
— Бувай здоров, Миколо!— кричав Боженко з вагона.
— Будь здоров, старина. Бережи хлопців!— крикнув Щорс.
— Слухаю!
Довго дивився Щорс услід поїзду, наче передчуваючи, що вже не бачитись йому з Боженком ніколи. Потім засмучений підійшов до групи інспекторів:
— Прошу, товаришу Вурм, до вагона. Пане Борковський, прошу вас.
Через кілька годин поїзд Щорса зупинився на станції Житомир.
— Щоб я не бачив вас більше в розташуванні моєї дивізії, чуєте?
Щорс залишив інспекцію і вийшов з вагона. На пероні його зустрів начальник штабу.
— Як справи?
— Погані,— сказав стурбовано Теплицький і подав Щорсу велику депешу.
Щорс швидко пробіг її очима.
— Негідники! Ох, негідники! Говорив я — менше набирайте в полки полонених, женіть їх в тил! Ось і догралися. Покликати сюди Вурма! Вернути його до мене!
Через три хвилини Вурм стояв знову перед Щорсом.
— Ось,— сказав Щорс, показуючи йому депешу.— Перший випадок повстання полку. Ніжинський! Той самий, куди ви все-таки всунули десяток оцих Борковських.
— Не може бути…— Вурм зразу весь пополотнів.
— Полк зірвався з позиції і пре на Житомир. Розклався в дим. Ви уявляєте, що тут буде через годину?
Кинувши Вурма, Щорс хутко вернувся до Теплицького:
— Вантажте на платформи тридцять кулеметників з школи командирів.
— Єсть!
— Дайте машину.
— Єсть машину!
Паровоз з двома платформами мчав назустріч повстанцям. На одній платформі стояла гармата. На другій тридцять замаскованих курсантів-кулеметників.
Ніжинці показалися через півгодини. Паровоз загудів, загрожуючи, тривожно і довго. Назустріч, повільно пихкаючи, з скрипом повзла довга гусениця. По боках гусениці сунулись лави ніжинців. Тривога наростала. Все ближче й ближче лави. Зупинились. Зловісним ревом заревли гудки і раптом затихли.
Щорс зіскочив з паровоза і швидко пішов назустріч гусениці. За ним двоє курсантів — Карпович і Ковалюк. Підійшовши до лави, Щорс підняв руку, наказуючи зупинитись. Висипали з теплушок ніжинці. Оточують. Оточили. Кулеметник Павло Здота навіть ручний кулемет наставив Щорс> до грудей.
— Що, Павле, вбивати збираєшся? Підожди, встигнеш,— сказав Щорс і раптом перекрив гвалт голосним:— Тихо!!!
Натовп зразу притих. Тиша була несподіваною, короткою і страшною. В тиші клацали затвори. Здавалося, ще мить — і вчиниться така ганьба зрадництва й мерзоти, що її не змити вже нічим повік. Але ця мить не настала.
Щорс почав говорити. Неголосно, але в кожному його слові було стільки сили, ясності і стриманого гніву, стільки гордості й глибокої любові до великого історичного діла, що натовц, вражений в саме серце, застиг: командир дивізії врятував полк.
— Зрадники революції, запроданці і боягузи! Притихли? Думаєте, я з вами буду розмовляти і щось вам пояснювати? Ні. Говорити з дезертирами, боягузами і зрадниками я не хочу. Я буду говорити тільки з деякими з вас. Я поговорю перед смертю з тими, хто пам’ятає славні бої Клинців, Городні, Седнева, Козельця, Чернігова, Семиполок! Перед ким тремтіли вороги трудящих в історичних наших боях під Броварами, у Вінниці…
— В Жмеринці!— крикнув боєць з натовпу.
— Під Бердичевом!
— Під Козятином!— підхопили голоси.
— Хто проливав свою кров під Новоград-Волинським…— продовжував Щорс.
— Під Житомиром! На Ірпені! На Тетереві! Під Фастовом!
Гул наростав. Гул просвітлення, гордості й надії. Ганебний натовп умирав, на очах оживав революційний полк. Зараз бурна ненависть до зачинщиків ганьби рознесе мерзенні залишки натовпу, розірве його, як бомбу. Зараз солдати революції почнуть мститись за знеславлену честь тут же, на місці, вбачаючи один в одному призвідника зради. Вже по-іншому забрязкала зброя.
І Щорс врятував полк ще раз:
— Струнко! Стали струнко.
— Рівняйсь! Вирівнялись.
— Струнко!
А курсанти з кулеметами вже оточували ніжинців.
— Іменем Реввійськради республіки наказую скласти зброю. Кладіть на землю!
Хтось з другої шеренги спробував було запротестувати.
— Лічитиму до трьох: раз… два… Впала на землю зброя.
— Кругом! Три кроки вперед!— Щорс підходить ззаду до одного горлопана і витягає у нього з мішка жіночий ридикюль.— Ось!.. У кого ще є?
Бійці самі виштовхнули з рядів кількох мародерів.
— Ну що, ніжинці? Ясно, звідки вітер дме? Що ж нам робити з петлюрівськими вовками, що примазались, мародерами, плетунами-ораторами?
Загримів народний грім:
— Розстріляти!
— Що, Миколо, важко було?— спитав політком, коли Щорс повернувся до штабу.
— Так. Найтяжча влада — влада над собою. Мені сьогодні, здається, минуло двадцять чотири роки… Чи важко було? Ні, не важко.
Дивізія переживала важкі дні. Петлюра зібрав усе що міг: всі гайдамацькі недобитки, величезну дивізію, що прибула з Румунії, куди її відкинули робітники та селяни з українського півдня, два корпуси січових стрільців, темних галицьких селян під керівництвом купки австро-угорських політиканів і галицьких офіцерів, що боролися ще вчора з своїми одвічними ворогами — польськими панами. В ім’я знищення Радянської України були забуті одвічні чвари. Вся наддніпрянська й наддністрянська контрреволюція наступала на Щорса пліч-о-пліч з білополяками. Щорс відступав. Сунулись ешелони, бронепоїзди. Виснажені безперервними походами, дні і ночі відходили на схід змучені богунці.
— Житомир… Житомир… Говорить штаб Щорса. Житомир… Житомир…
Телеграфіст з начальником штабу вибігли з вагона.
— Миколо Олександровичу, лінія Новоград-Волинський — Житомир порвана. Нас оточено…
— Спокійно,— відповів Щорс, підтримуючи пораненого командира.— Скільки разів казав — не втрачайте влади над собою.
— Але люди…
— Нічого. Саме головне — не втратити спокою перед бійцями.
Раптом почулось у віддаленні “ура”.
— Що це?
— Таращанці прорвалися!— закричав раптом Щорс. Голосне “ура” перекрило кулеметний дріб і гарматний
гуркіт. Петлюрівці і білополяки в паніці очищали залізничну колію. З темряви показалися таращанські ешелони і цепи.
Богунці обіймалися з таращанцями.
Щорс обіймався з Калініним — командиром таращанців. Батька Боженка не було.
— Ну, Калінін,— сказав Щорс,— як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Пробиваємось на Житомир, Коростень.
— Слухаю. Тільки що ж тут хорошого?
— А те, що сили будуть разом. Гра розладналась, розумієш? Невигідно мені тримати на одному вогні десять сковорідок. А тепер ми їм покажемо.
Щорс говорив весело і голосно, ураховуючи значення кожного слова для бійців, що оточили тісним колом своїх командирів.
— Бійці!— звернувся Щорс до бійців.— Не пробитись, мабуть, нам до Житомира. Втомились ми, а ворог сильний. На кожного з нас припадає, відверто кажучи, ворогів півтораста. Що робити? Умирати під Новоградом? Не хочеться, чорт його бери! Скільки ми тут їх понищили, сучих синів!.
— Прорвемось!— закричали бійці.
— Ведіть нас в огонь! Вперед!..
— Товаришу командир,— підбіг до Щорса боєць з перев’язаною головою,— не дивіться, що нас мало. Клянемось вам — пробитись, куди ви захочете!.. Хай їх буде тисяча на одного! Клянемось перед прапором! До бою! Товариство, перев’язуй рани!.
Нічого іншого не чекав Щорс почути від своїх прекрасних бійців. У них завжди черпав він свою силу й віру в перемогу. Скільки труда було покладено на виховання цих полум’яних юнаків, скільки пролито крові, скільки кращих з кращих чернігівців, киян, полтавців поховано з піснями або й просто кинуто мертвими на полях цієї трагічної Волині! Вже загинув у Ровно безстрашний Черняк, більшовик і комбриг новгород-сіверський. Під Шепетівкою впав навіки командир шостого полку Передерій. Комбат Петров, донський козак і весельчак, і його комісар шістнадцятилітня розумниця Маруся Базарова загинули в самій гущавині бою, так і не виголосивши свого богунського “ура”. І заворожений від смерті Кащеєв, старий друг Щорса ще з Унечі і товариш у всіх рішучих боях, плювався кров’ю з кулею під серцем.
— Пробиваємось!— сказав Щорс схвильовано.— Ходімо, хлопці, так, щоб ворогу було страшно. І доб’ємо його під Коростенем. Пам’ятайте — ставка на перемогу! Командири, по місцях!
Наближалось до кінця незабутнє літо тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року. Увесь український південний захід білів швидко, мов від прокази. Втрачені були вже Вінниця, Бердичів, Рудня. А з півночі, з Бахмача, на Київ навалювався генерал Драгомиров з офіцерськими полками. Щорс метався в цьому зловісному колі, мов тигр.
По широких волинських просторах таращанці несуть свого батька Боженка. За носилками ведуть чорного коня, накритого чорною буркою. Праворуч і ліворуч вибухають ворожі снаряди в пшениці.
Осаджують змилених коней засмучені вершники, оглядаючись, і знову вперед.
Навколо — хліба і простори, а на горизонті горить село. Ревуть важкі гармати.
Звівся на носилках Боженко, подивився навколо:
— Прощай, Росія і Україна… Прощавайте… Великодушно пробачте, що помираю не на полі брані, а на плечах у хлопців. Миколай! Миколай!
Заметався старий батько в передсмертній судорозі.
Гуркотіли гармати. Горів хутір. В пусте небо звився дим і прах пожежі. Шарахались коні від вибухів і розлітались по поліо віщими птицями, озиралися вершники в тривозі й скорботі. Все виросло до велетенських розмірів своїх.
В безбережному просторі ланів, в огні і громі, в драматичному цьому відкаті могутньої людської хвилі народна епопея постала перед очима її творців і виконавців в незабутній своїй величі і силі.
Боженко вмирав.
Хлопці несли його обережно, мов дорогоцінний сосуд, боячись потривожити умираючого командира. Рука Боженка лежала на голові найближчого бійця.
— Як умру, то поховайте мене коло Пушкіна… Кажуть, великий поет був…— просить хлопців Боженко.— Коло його пам’ятника в Житомирі на бульварі. Чуєте?
— Чуємо!— відгукнулися хлопці.
— Заспівайте над могилою “Заповіт” Шевченка. Теж великий поет був. А бригадою нехай командує Сашко… Слухайте Миколу Щорса. Він згуртує вас, і тоді ви вдарите по ворогу страшним ударом на всю Європу. А мене білі вириють з могили і кинуть моє тіло собакам. А народ все буде бачити і ще дужче їх ненавидіти. Я їм буду мстити з могили, хлопці!— гукнув Боженко на весь голос. Потім, раптом підвівшись, оглянув в останній раз простори України й упав мертвий.
В цьому останньому вигуку відбилася вся натура старого, благородного і невичерпно щедрого в своїй любові й ненависті.
Останній його крик пролунав як заклик до перемоги.
Коли Боженко впав на носилки, щоб уже не піднятись, і вибухи снарядів ще раз розігнали коней навколо, і дим палаючих хуторів укрив, здавалось, півнеба, таращанці заспівали “Заповіт”.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій…
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий…
Чи було воно так? Чи палали отак хутори? Чи такі були носилки, чи така бурка на чорному коні? І золота шабля біля спустілого сідла? Чи так низько були схилені голови тих, що несли? Чи вмер київський столяр Боженко де-небудь в глухому волинському шпиталі під ножем безсилого хірурга? Загинув, не ириходячи до свідомості і не проронивши, отже, ні одного високого слова і навіть не подумавши нічого особливого в останню хвилину свого незвичайного життя?
Хай буде так, як написано!
Ось вони несуть старого свого командира “серед степу широкого на Вкраїні милій”, ось “Дніпро, і кручі”, і пам’ятник Пушкіну в Житомирі на бульварі, і коні, і музика, і подих життя, й смерті, і безсмертя. Ось його могила.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Коли закінчився урочистий спів і стихла музика, була вже ніч. Прибув Щорс з групою вершників. Швидко зіскочив з коня і, знявши шапку, підійшов у скорботі до труни Боженка.
— Прощай, комбриг. Прощай, батьку! Прийми нашу любов і дружбу на віки вічні. Прощаємо і ми тобі нагайку-дротянку і міцне слово. Погано ти читав карту, але чув і бив ворога революції як треба. Прощай, товаришу, ми поспішаємо. Згадаємо про тебе через двадцять років. Пробач великодушно, що відміняю салют. Ми його пустимо в голову Петлюрі… По конях, сідайай!
Риссю відходили бійці вздовж міських вулиць і, обертаючись в сідлах, посилали останній привіт старому командиру.
На другий день прибула інспекція з штабу армії.
— Ви чому відступаєте на Коростень?— зразу ж спитав Щорса представник штабу Вурм.
— Чому відступаю? Чому відступаю? Ах, відступаю чому, ви питаєте?— Щорс ходив по штабу увесь ще в полоні великого смутку. Він не спав усю ніч і навіть не поснідав ранком.— Чому відступаю?
— Так.
— Я вже по прямому проводу відповів командуючому.
— Дозвольте, ось наказ командування відступати на Київ через Коростишів по шосе.
— Наказ не догма. Обставини міняються, змінюються й рішення,— відповів Щорс.
— Я не розумію цих рішень,— сказав інспектор.
— Не розумієте, так мовчіть,— з неприхованим обуренням втрутився Тишлер.— Відступати на Київ? Ви хочете, щоб Денікін з Бахмача, а Петлюра з Коростеня стисли нашу армію і знищили?
— Це ще не доведено.
— От ми й не хочемо, щоб це було доведено! Ми відступаємо на Коростень і знищуємо Петлюру,— відповів Тишлер.
— А якщо не вдасться,— додав Щорс,— що теж можливо,— на війні все можливо! Особливо при стомленості бійців і небажанні Троцького рахуватися з міжнародною важливістю нашого фронту. Адже підкріплень не надіслано! Тоді в нас лишається єдиний шлях тимчасового відступу в Росію через Мозир або одержання допомоги з Росії.
— Але це пряме непідкорення розпорядженню уряду і партії!— Інспектор дивився на Щорса вже з неприхованою ненавистю.
— Не вам мені про це говорити. Уряду і партії я підкоряюсь. Але я не бажаю підкорятися генералам, які встигли вже з чийогось наказу обліпити штаб армії. Чорт візьми!.. Телеграфую,— звернувся Щорс до своїх командирів:— “Військо босе, виснажене. Тільки свіжі сили можуть врятувати становище…” Відповідають: “У вас є резерви. Пошліть у бій школу червоних командирів”. Ви розумієте?
— А чому не послати?
— Замовкніть, ви… військовослужбовець. Школи червоних командирів я в бій не пошлю. Я загублю дивізію, але збережу командирів, і в мене буде дивізія! Корпус!.. Армія!
В цей час школа червоних командирів проходила повз штаб з піснями, в повному похідному порядку. Щорс підійшов до вікна і, різко повернувшись до представників інспекції, гордо випрямився:
— Ось вони, кращі з кращих! Робітничо-селянські командири! Краса!
Курсанти побачили Щорса у вікні і послали йому громове “ура”.
— Передайте спецам і Троцькому, що ви бачили моїх командирів,— сказав Щорс.
Очі його блищали, і голос був дзвінкий і чистий.— Ось вони йдуть вам на зміну! Ви хочете їх загубити, я розумію. Ви хочете, щоб вони завтра загинули прекрасною смертю хоробрих. Не діждете! Це — моє!— Щорс поклав руку на серце.— Цього у мене ніхто не відніме. Все!
Щорс повернувся до вікна, і всі кращі богунці востаннє почули свого начдива:
— Товариші командири Робітничо-селянської Червоної Армії! Ненавидьте рабство, як смерть, любіть революцію, як життя. Це я вам кажу. А мені сказав Ленін!..
З громовим “ура” приходили перед Щорсом молоді його командири двадцять восьмого серпня тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року. Грізна музика кликала до перемоги, і стрункий ритм кроків, і довга нестихаюча пісня:
— Звідки ж ви, хлопці, зброя в вас ясна, В лузі гудуть батареї?..
— Києва, з Ніжина, з краю-розмаю, ще й з України всієї!
— Скільки ж вас, хлопці, славні богунці, Вийшло од рідної хати?
— Нас не багато, нас і не мало,— Вистачить пана рубати.
— Звідки ж ви, хлопці, зброя в вас ясна, Громом гудуть батареї?..
— З Києва, з Ніжина, з краю-розмаю, Ще й з України всієї!
Щорс стояв біля вікна. Він був прекрасний… Більше ми його не бачили.
