Один раз Тарас показав синам на маленьку цятку, що чорніла далеко, й промовив:
— Гляньте, дітки, он скаче татарин. Ач, собака, тікає… Татарський вершник тікає.
Серед степу блищав Дніпро. Клекотіли пороги. Бульба зупинився. До нього під’їхали сини.
— Синочки, Січ-мати, — сказав схвильовано Тарас, показавши рукою вперед.
Перед ними була Запорозька Січ.
Подорожні в’їхали у передмістя Запорозької Січі. При в’їзді їх оглушили п’ятдесят ковальських молотів, що гриміли в двадцяти п’яти кузнях, напіввикопаних у землі і вкритих дерниною.
Здоровенні, напівголі, спітнілі, бронзові ковалі гатили своїми, тільки їм під силу, молотами по ковадлах, виблискуючи прекрасними зубами. Іскри розліталися на всі сторони. Запорозькі вулкани працювали, як годиться справжнім металістам,— твердо і весело.
Дужі кожум’яки сиділи під дашками ґанків на вулицях і м’яли своїми міцними руками волові шкури.
Теслярі пнулися з своїх могутніх шкір, спускаючи в Дніпро нову чайку. Один з них спіткнувся і, на загальну радість, упав у воду.
Чубаті художники тут-таки щедро вмочали свої “пензлі” в мазниці з дьогтем або смолою і мазали чайку для красоти, здорового приємного запаху і водонепроникливості.
Цю смолу тут-таки варили в казанах два запорожці, яких сміливо можна було вважати за чортів, коли б не срібні натільні хрестики, що миготіли на їх чорних голих грудях.
Поруч молоді запорожці витягли на берег волок, цовен величезної риби. Риба билася й підстрибувала, як скажена, не справляючи, проте, на двох старих запорожців, що тут-таки сиділи, належного враження.
— І… Хіба це риба! Казна-що, не риба… От колись була риба…— сказав зажурено старий запорожець Касян Бовдюг і плюнув.
Дрібний бакалійний крамар Янкель Горелік, наточивши з бочки ківш горілки, простяг його вперед і, витягши довгу шию, протяжливо й лагідно гукав:
— Горілка, горілка, добрая горілка-а-а!
Татарин повертав на котках баранячі котки з тістом. Тут-таки на сковорідках смажили те, що тепер називають шашликами, биточками по-козацьки, розбратами з цибулею та іншим.
Біля кузні кували підкови степовим жеребцям. Огирі тремтіли від гніву та іржали в самі небеса, згадуючи своїх подруг.
Але перший, хто трапився назустріч нашим подорожнім, був запорожець, що спав посеред самої дороги, розкинувши руки й ноги.
Запорожець, як лев, розлігся на дорозі. Шаровари з дорогого червоного сукна були вимазані дьогтем, як вияв цілковитої зневаги до них.
Намилувавшись сплячим, Бульба пробирався далі тісною вулицею, що була захаращена майстрами, які тут-таки ремествували, і людьми всіх націй, які наповнювали передмістя Січі, що скидалося на ярмарок.
Минули передмістя. Показалися запорозькі січові курені, вкриті дерниною або повстю. Ніде ніякої сторожі.
Бульбенки були схвильовані і вражені баченим. Дійсність перевершила всі їх сподіванки й бурсацькі мрії. Уся Січ являла незвичайне явище: це було якесь нескінченне бенкетування, бал, що почався бучно і згубив свій кінець. Загальне бенкетування мало в собі щось чарівниче. Юнаки оглядалися на всі боки, забувши про все на світі.
Подорожні в’їхали на широкий майдан, де звичайно збиралася рада. Ціла юрба музикантів заступила їм дорогу. Серед музикантів танцював молодий запорожець, загнувши шапку хвацько набакир і розмахуючи руками.
Він кричав:
— Жвавіше грайте, музики!
І Хома, пропивши цілий світ, з підбитим в сотий раз оком, яке сміється над цим світом, наливав кожному по здоровенному кухлю.
Біля молодого запорожця вже четверо старих вибивали дрібненько ногами, кидались, як вихор, убік… мало не на голову музикантам.
І раптом, спустившись, неслися навприсядки та били круто й міцно своїми срібними підковами туго втоптану землю.
Грали музиканти.
Хома міряв горілку без ліку.
Танцював уже добрий десяток січовиків.
Милувалися Бульбенки. Земля глухо гуділа на всю округу, і в повітрі далеко розносилися гопаки та тропаки, що вибивалися дзвінкими підковами чобіт.
Танцювали гуляки, що не мали ні рідні, ні кутка, ні родини, нічого, крім вільного неба і вічного бенкетування душі своєї.
— Ех, коли б не кінь! — вигукнув Тарас.— Пішов би, їй-право, пішов би сам у танець.
— А, це ти, Печерице! Здоров був, Козолупе!
— Звідки бог несе, Тарасе? Тарас зупинився.
— Здоров, Кирдяго! Здоров, Густий! Тарас зліз з коня.
— Здоров, Ремінь!
Лицарі поцілувалися взаємно.
— А як Касян? Як Бородавка? Як Колопер? Підситок?
І почув тільки Тарас, що Бородавку повісили, що з Колопера зідрали шкуру під Кизи-Керменом, а Підситкову голову відіслали в бочці до самого Царгорода. Похилив голову Бульба і замислено промовив:
— Добрі були козаки! Хай царствують!
Кошовий отаман Запорозької Січі сидів у сінях і кришив тютюн на низенькому пеньку, що правив, очевидно, за стіл. Біля нього сидів писар і підчиняв гусяче перо. За ним стояли дужі загорілі люди, що прийшли, очевидно, здалека. Це новаки. Тут їх приймали в Січ.
— Здорові були, пане кошовий!
— Здоров був!
— Прийміть до товариства.
— Ага… У Христа віруєш?
— Вірую.
— І в святу тройцю?
— Вірую.
— До церкви ходиш?
— Ходжу.
— Ану, перехрестись. Прибулий хреститься.
— Добре. Ну, йди до куреня, куди сам хочеш.
— Здорові були! — сказав другий приходець. Повторення цієї нескладної церемонії прийняття до Січі перебив прихід Бульби. Судячи з усього, Бульба і кошовий були не тільки одного приблизно віку, але й довго один одного знали.
— Здоров був, пане кошовий!
— Здоров, Тарасе… І в святу тройцю віруєш?
— Вірую,— відповів козак.
— Сідай… І до церкви ходиш?
— Ходжу.
— Еге-е. Що я бачу? Пан кошовий тютюнець готує.
— Ану перехрестись… Так… Іди вибирай курінь. Козак пішов, пішов і писар. Тарас і кошовий лишилися вдвох.
Бульба сів проти кошового і помацав тютюн.
— Добрий тютюн.
— Еге,— протяг тоненьким тенорком кошовий.
— З таким тютюном, та з доброю люлькою, та з добрим товариством… А?.. Слухай, Демиде, ти знаєш, що я думаю?
— Знаю.
— Як знаєш? — здивувався Бульба.
— Ти хочеш погуляти з запорожцями.
— Ну, скажи на милість. Як це ти дізнався?
— А так дізнався, що гуляти ніде,— сказав кошовий, вийнявши з рота маленьку люльку й чвиркнувши набік.
— Як-то ніде? Можна піти на Туреччину або на татарву!
— Не можна.
— Як не можна?
— Так.
Ми обіцяли султанові мир.
— Так він же бусурман: і бог, і святе письмо велять бити бусурманів.
— Не можна. Присягали нашою вірою. Не маємо права.
— Як ти кажеш — не маємо права? От у мене двоє синів, обидва молоді. Ще ні разу не були на війні, а ти кажеш — не маємо права, кажеш — не треба.
— Ну, вже не годиться так.
— Так. То, виходить, годиться, щоб пропадала марно козацька сила без доброго діла, щоб не було з неї вітчизні ніякої користі? То для чого ж ми живемо? На якого дідька ми живемо? Ти чоловік розумний, тебе недурно вибрали на кошового. Розтлумач мені, для чого ми живемо?
— А війні все-таки не бувати, ось поглянь…— відповів кошовий, показавши на листа.
Тарас узяв лист, читає півголосом:
— “Я, султан турецький, син Магомета, брат Сонця і Місяця, володар царства Македонського, Малого і Великого Єгипту, цар над царями… м-м… наказую вам…”
— То не бувати війні? — спитав знову Тарас.
— Ні.
— То вже й думати про це годі?
— Годі й думати.
— Ну, добре,— сказав Бульба і пішов.
Зібравши чималий гурт найодчайдушнішого вояцтва, що не раз шарпало Анатолійські береги, тонуло в Чорнім морі, бряжчало кайданами на турецьких галерах, прикуте до важких опачин, запалювало люльки на кафських, козловських і сінопських пожежах і все ж таки поверталося порубцьоване, і покарбоване, і невичерпно веселе до Січі-матері,— зібравши, отже, гурт отакого вояцтва навколо горілчаної бочки і посадивши серед них хитрого пройдисвіта рибалку — поета-писаря, Тарас склав султанові таку відповідь на його грізне послання:
— “Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і самого люципера секретар! Вавілонський ти кухар, македонський броварник, олександрійський козолуп, великого і малого Єгипту свинопас і байстрюк і нашого бога дурень, свиняча морда, різницька собака, кобиляча… Не годен ти синів християнських мати. Війська твого не боїмося… Землею і водою битимемось з тобою, проклятий сину, чорт би побрав твою матір. Так тобі козаки отвічають. Місяць на небі, год у книзі, числа не знаєм, бо календаря не маєм. День такий, як і у вас, поцілуйте ж ось куди нас…”
Що вже реготу було!.. П’ятеро з них, так ті прямо підійшли, обнявшись, до литавр і… давай чим попало вистукувати.
— А хто там сміє бити в литаври? — спитав довбиш, прокинувшись, і знову заснув.
Всі запорожці, вся Січ зібралася в круг. Ударили ще раз у литаври.
У січовий круг увійшли кошовий, писар і суддя з усіма клейнодами.
Кошовий і старшина скинули шапки і низько вклонилися запорожцям… На всі сторони. Козаки мовчали.
— Що означають ці збори? Чого хочете, панове? — спитав кошовий.
Тарас дав знак п’яній п’ятірці запорожців. Лайка й крики не дали кошовому далі говорити.
— Клади булаву! Клади, чортів сину, зараз же булаву!
— Не хочемо тебе більше! — кричали запорожці. Розлючена в одну мить юрба кинулася до кошового. Бачачи, що кошовому загрожує велика небезпека, група тверезих кинулась навперейми п’яним. Почався кулачний бій.
Кошовий зрозумів, що розмови тут зайві, вклонився низенько, поклав булаву і пішов.
Булава кошового лежала на землі. Вслід кошовому лунали крики.
— Накажете, панове, й нам покласти свої клейноди? — сказали суддя, писар і осавул, готуючись покласти каламар, печатку і жезл.
— Зоставайтесь!..— кричали їм з юрби.
— Ми прогнали кошового, бо він баба, а нам треба чоловіка на кошового,— закричав підпилий Попович, стоячи біля задоволеного Тараса.
Булава на землі. Чути крики:
— Кого ж тепер оберете на кошового?
— Хто ж, панове молодці, підніме булаву? — питає суддя.
— Кукубенка обрати! — крикнув Попович, стоячи біля Тараса.
— Кукубенка! — підхопили братчики.
— Не хочемо Кукубенка. Рано йому ще!
— Молоко ще на губах не висохло, трясця його матері! — кричав старий Бовдюг, явно незадоволений цією недостойною кандидатурою.
— Шила в отамани! Шила! — кричали збоку.
— Шила в кошові! — закричав Голокопитенко.
— Шила! Шила! — підхопила юрба.
— А в гузно тобі шила не хочеш? — заперечив старий козак Карпо Тихий.
Юрба зареготала.
— Який же він козак? Він же прокрався, як татарин! А стонадцять чортів йому, п’яниці…
Очевидно, Тихий далі вкинув якесь дотепне слівце, але через гучний сміх його вже не було чути.
— Бородатого! Бородатого! — почулися крики поза кадром.
— Не хочемо Бородатого! — кричав Тихий з товариством у бік прихильників Бородатого.
— К нечистому Бородатого! — крикнув Устим Гуска.
— Дідько йому в бороду!
— Кричіть Кирдягу! — шепнув Тарас декому.
— Кирдягу! Кирдягу! — кричала юрба.
— Бородатого, Бородатого! — кричали одні.
— Кирдягу! Кирдягу!.. Шила!! — кричали другі. Два запорожці рішуче розійшлися в поглядах.
— Кирдягу! Кирдягу! — кричав один.
— Шила! — кричав другий.
— У гузно тобі шило!
— Кому шило в гузно?
— Тобі!
І тоді один запорожець так затопив у вухо другому, що тому нічого іншого не лишилося, як відповісти тим самим.
— Кирдягу!
— Шила!
— Кирдягу!
— Шила!
Щось подібне відбувалось і в інших групах з тією тільки різницею, що конкурентом Кирдяги називався не Шило, а Кукубенко або Гаркавий.
Козак Мусій Половець збив свого супротивника з ніг, повалив на землю і почав душити.
— Бородатого?
П’яний супротивник, упертий козак Тит Затуливітер, стверджувально закивав головою, за що й дістав од Мусія по удару за кивок.
Билося вже багато. Але гарне ім’я Кирдяги заглушило всі інші імена.
— Ідіть по Кирдягу! — наказав Бульба, і з десяток козаків кинулись через бурхливу юрбу по Кирдягу. Деякі з них ледве трималися на ногах, так вони встигли набратися.
Кирдяга, старий розумний козак, сидів у курені, немовби й не знаючи про те, що відбувається. Раптом відчинилися двері і до нього вдерлися підпилі посланці.
— Що, панове? Чого вам треба? — спитав Кирдяга.
— Іди, тебе обрали на кошового!
— Змилуйтеся, панове,— сказав Кирдяга,— який з мене кошовий.
— Ступай, кажуть тобі! — кричали запорожці. Двоє з них схопили його під руки і потягли. Кирдяга, проте, уперся і зупинився.
— Та в мене і розуму не стане на таке діло,— відступив трохи Кирдяга. Один з козаків схопив ззаду Кирдягу за комір і штовхнув.
— Не опинайся, чортів сину!
— Та хіба ж не знайшли нікого кращого?
— Ну, йди, ідоле. Приймай честь, собако, коли тобі дають її!
Останні слова козаки промовили вже поза куренем, підштовхуючи Кирдягу ззаду кулаками, стусанами і усовіщаннями.
