Коли Кирдягу привели в круг і поставили перед радою, старшина в останній раз запитала:
— Ну, як, панове, чи всі згодні, щоб Кирдяга був кошовим?
— Згодні! — закричала юрба.
Один із старшин узяв булаву і підніс її Кирдязі. Задзвонили дзвони. Кирдяга прийняв булаву. Радісний крик розлігся по всій юрбі:
— Слава!
З відчиненої брами січової Покровської церкви виходив столітній батюшка, з причтом, півчими, корогвами і святою водою.
Кошовий Кирдяга вклонився на всі чотири сторони. А в цей час з народу вийшло четверо найстаріших сивоусих і сивочупринних запорожців. Підійшовши до Кирдяги, кожний взяв повну жменю грязюки… і поклали Кирдязі на саму чуприну. Мокра земля стекла з його голови.
Потекла по вусах і по щоках і замазала йому болотом все лице.
— Земля єси,— співав церковний запорозький хор. Кирдяга стояв, не рухаючись з місця, і дивився вперед.
— І отидеші в землю,— чув Кирдяга суворі слова. На останні слова пісні два церковні півчі козаки,
Мартин Стукало і Купріян Рева, викотили з своїх страшних горлянок, немов винні бочки з кам’яного льоху:
— І отидеші в землю.
Земля здригалася від цих голосів і від гучних пострілів на честь нового кошового.
— Пу-гу! Пу-гу! — кричав запорожець невідомим подорожнім, що підпливали на пороні.
— Козаки з лугу!..— почулося здалека у відповідь.
— З чим пливете? — спитав запорожець.
— З бідою! — кричав з порона присадкуватий плечистий козак Опанас Рубан, років п’ятдесяти.
Ті, що пливли, були в обідраних свитках, їх вигляд свідчив, що вони уникнули якоїсь біди. Дехто був майже зовсім голий.
— З якою? — долітав запорозький крик.
— З гіркою та лихою! — відповів Рубан, що любив, очевидно, говорити до ладу.
— Якими вітрами?
— Вітрами та ярами, очеретами та болотами, дурний тебе піп хрестив, що все питаєш. Не бачиш, що з гетьманщини?— сказав Рубан, підходячи до запорожця й товаришів, що вже наспіли, та показуючи їм на своїх обірваних, поранених, страшних супутників.— Здорові були!
— Здорові! А що там на гетьманщині?
— А ви не чули?
— А що?
— Еге, що? Видно, вам татарин клейтухом вуха позатикав.
— Та кажи вже, що там коїться?
— А таке коїться, що й родились, і хрестились, а такого ще не бачили.
— Та кажи вже, сучий сину, чого крутиш? — не витримав нарешті один з козаків.
— Та я думаю…
— Що ти там думаєш? — зовсім уже розсердився козак.
— Думаю, що б тобі, дурневі, сказати, поки збереться рада.
Бурхливі крики обурення і гніву потрясали запорозьку раду.
— Бреше він, пани-брати, не може бути, щоб так страшно оскверняли святу паску…
— Бреше! Не може!.. А чому не може? — кричали і хвилювалися навколо козаки.
— Слухайте! Ще не те скажуї — говорить тихо і зовні спокійно Рубан, стоячи біля кошового перед запорожцями.
— По всій Україні ксьондзи їздять. Знаєте в чому? У таратайках! Та не те біда, що в таратайках, а що запрягають уже не коней, а православних християн.
— Слухайте, ще не те скажу. Вже нехристи-крамарі шиють своїм жінкам спідниці з церковних риз! От які діла. А ви тут сидите та гуляєте, та й не чуєте, що коїться на світі… Тьху…
— А що ж ви, чорт би вашого батька побив, що ж ви робили самі? Шабель у вас не було?..— спитав грізно кошовий Кирдяга.
— Е, пробували. Та що вдієш, коли самих ляхів було п’ятдесят тисяч, та були, ніде правди діти, і наші собаки поміж ними…
— А гетьман, а полковники?
— Та що гетьман?—сказав Рубан.—Гетьмана спекли в мідному бику в Варшаві, а полковників, царство їм небесне, порубано начетверо і розвезено шматками по ярмарках.
Бульба стоїть вражений почутим. Всі веселі витівки походу на Туреччину були вмить забуті. Страшна дійсність постала перед його духовним поглядом у всій своїй суворій неминучості… Похід на Україну… Важка війна з панством польським… Було тихо. Та от почали долітати крики:
— Як? Щоб шинкарі тримали в оренді християнські церкви? Щоб ксьондзи запрягали православних християн у голоблі?
Стояв кошовий і дивився на своє військо, як на розбурхане море.
І здавалося, що він виростав на очах.
— Щоб попустити такі муки на Руській землі від проклятих недовірків! — кричав козак Лаврін Швачка, звертаючись до товаришів. Тут уже не було хвилювання легковажних. Хвилювались характери важкі, міцні.
Захвилювалась, загомоніла Січ. Підбурені десятком розпалених голів, задні ряди запорожців кинулись в бік передмістя…
Не встигли крамарі розбігтися і поховатися, як до містечка вдерлася розлючена юрба запорожців.
Янкеля Гореліка піймали двоє козаків, але йому пощастило вирватися з капкана і втекти за ріг вулиці.
Тарас стояв у таборі коло свого воза і щось наказував слугам. Раптом до нього підбіг Янкель, переслідуваний купкою п’яних козаків.
— Великий пане, ясновельможний добродію! Слухайте! Таких добрих і хороших панів ще на світі не було! — белькотав переляканий Янкель, припавши до Бульби.— Ай! Боже мій, послухайте, ті, що орендарюють на Україні, зовсім не наші! їй-богу, не наші! Вони навіть зовсім не жиди, і начхати я на них хотів. А католиків я й знати не хочу…
П’яна юрба засміялася. Один козарлюга, однак, вихопив шаблю і кинувся було на Янкеля, та Бульба, вчасно схопив його за руку:
— Стій!
— Я знав вашого покійного брата Дороша. Ах, який був лицар! Картиночка! Я дав йому вісімсот цехинів, щоб викупитись з турецького полону,— говорив пополотнілий Янкель.
— Ти знав мого брата? — спитав Тарас.
— Авжеж! Ой, який великодушний був пан!
— А як тебе звуть?
— Янкель.
— Ідіть собі, панове-молодці. І ти йди,— тихо й спокійно сказав Бульба козакові з вийнятою шаблею.— Іди, не доводь мене до гріха.
Кошовий увійшов у круг з суддею та писарем і став на підвищенні. Юрба гомоніла тисячами голосів.
— Поклали ми на раді старшин іти прямо на Польщу. Відплатити панам за все лихо, за сльози, і за смерть, і за зневагу віри нашої. Яка буде воля Запорозького низового війська?
— Згода! — грізно прогриміла Січ. Кошовий надів шапку.
Всі запорожці скинули шапки і шанобливо схилили голови. Кошовий говорив тихо: він давав накази, як вельми досвідчений в ділі козак:
— Обдивіться, все обдивіться гарненько. Полагодьте вози й мазниці, випробуйте зброю.
Здавалося, кошовий виріс на цілий аршин. Це вже був не той несміливий, стриманий виконавець нерозважних бажань вільного народу. Це був деспот, що вмів тільки наказувати. Давав накази він тихо, не вигукуючи, не поспішаючи, виразно, як старий, досвідчений у ділі козак.
— Одежі з собою не брати. Сорочка, двоє шароварів — та й усе. На кожного козака пара коней, горщик саламахи й товченого проса. Додержуйте порядку. Беріть тільки зброю. Та от, панове, кажу наперед: хто в поході нап’ється — без усякого суду, як собаку, за шияку. Хто б він не був, хоч і найхоробріший козак… як собаку, звелю застрелити на місці та кинути хижій птиці на поталу. П’яниця в поході не годен християнського похорону. Молоді, слухайтеся у всьому старших. Про лікування ран слухайте старого Бовдюга.
— Еге ж,— сказав Бовдюг повчально,— якщо черкне куля чи там хтось дряпне шаблею по голові чи по чомусь іншому, не дуже зважайте на таке діло. Розмішайте пороху в чарці горілки, духом випийте, і все минеться. А на рану, якщо вона, приміром, не дуже велика, прикладіть просто землі, замісивши. її слиною. То вона присохне. А якщо рана дуже велика… так тоді прочитайте “Отче наш”.
У дерев’яній великій церкві повно запорожців. Запорожці стоять навколішках і щиро моляться. Молільник.
Священик перед царськими вратами кропив свяченою водою. Усі цілували хрест. Співав хор, і дзвонили дзвони.
Далеко потягся у степ козацький обоз.
Вилітали з Січі в степ молоді запорожці, а за ними і вся Січ з литаврами, бунчуками, знаменами.
На одному з обозних возів сидів Янкель. Проїжджаючи мимо, Тарас спинив коня:
— Ти чого тут сидиш? Чи хочеш, щоб застрелили, як горобця?
Янкель на відповідь зробив знак обома руками, немов бажаючи повідомити якусь таємницю. Повідомив:
— Хай пан тільки мовчить та нікому не каже. Між козацькими возами є один мій віз… Я везу всякий запас і провіант по такій ціні, по якій ще ні один жид не продавав. Далібуг, пане, далібуг.
Проїхала група кінних запорожців з піснею. Зупинились запорожці, злізли з коней і повернулися до Січі:
— Прощай, наша Січ-мати, — сказали вони майже в одне слово.— Хай же бог тебе боронить від усякого нещастя!
НЕЗАБАРОМ ВЕСЬ ПОЛЬСЬКИЙ ПІВДЕННИЙ ЗАХІД ЗАТРЕМТІВ ВІД ЖАХУ: “ЗАПОРОЖЦІ!” ВСЕ, ЩО МОГЛО РЯТУВАТИСЯ, РЯТУВАЛОСЯ… ВСЕ СХОПЛЮВАЛОСЯ й РОЗБІГАЛОСЯ ЗА ЗВИЧАЄМ ЦЬОГО НЕРОЗВАЖНОГО ВІКУ.
Ніч. Удалині бурхає заграва пожежі. Чути тривожний дзвін і далекі крики. Степовим шляхом тікають пани, чоловіки, жінки, старі, обозні, кінні, піші. З жахом озираються назад.
Далекі нічні пожежі. Тікають на смерть перелякані вороги народу.
Величне абатство охоплене нищівним полум’ям. Тріск вогню, й плач дзвону, і втеча.
Величезні готичні вікна суворо дивилися крізь вогонь пожежі. Горять костьольні статуї Христа та божої матері.
На сухому дереві гойдаються повішені домініканці, капуцини та босі кармеліти на фоні бурхливого полум’я. Тікають жінки, падаючи й простягаючи до неба руки, мов крила.
Маленький майдан якогось містечка переповнений біженцями. Переповнені вулиці. Вулицями, відступаючи, мчать польські комонники, топчучи й давлячи народ. Горить навколо. Палають будинки. Усе виносять, що можна винести.
Ранок. Плаче покинута синами мати. Тільки що відірвалися від неї сини і, схвильовані й радісні, кидаються назустріч запорожцям.
Ось ратай кинув свій плуг і, сівши на коня, вирушає вдаль.
Ось вони, десятки до нього подібних гречкосіїв, що плюнули на все на світі, поспішають, хто як може, піші й кінні, вдаль, захоплені невідступною силою, назустріч безмежним полям.
Грає кобзар. Слухають його люди.
Плачуть біля своїх злиденних, нашвидкуруч поставлених хат покинуті матері, сестри.
Упала жінка на курний шлях. Зникає вдалині озброєний вершник — її чоловік.
Суне Запорозька Січ. Майорять знамена й бунчуки. Суне день і ніч.
Тікають юрби ченців, євреїв, панів.
Озираючись на пожежі, метається в розпачі панночка, підхоплена потоком утікачів на захід.
Мчить Андрій, мов п’яний, у посвисті куль, у шабельному блиску.
Співають запорожці. Б’ють у литаври.
ВІЙСЬКО ПОРІШИЛО ЙТИ ПРЯМО НА МІСТО ДУБНО.
…Запорожці на чолі з Андрієм.
Остап з великим загоном, спішившись, кинувся на [ворога].
На голови запорожцям полетіло каміння, бочки, гаряча смола і, нарешті, мішки з піском, що сліпив їм очі.
Кошовий Кирдяга стежив за перебігом бою з явним незадоволенням.
До кошового підбіг запорожець, облитий окропом, з запорошеними очима.
— Ну його з такою війною! Поливають гарячими помиями та піском, начебто не козаки ми, а шершні, прости господи!
— Нічого, пани-браття, ми відступимо… Але нехай я буду поганець-татарин, коли ми випустимо з міста хоч одну душу. Хай дохнуть з голоду, собаки.
Горить хліб на корні.
Пасуться в хлібах запорозькі коні.
Горять скирти.
З жахом дивляться обложені, разом з ними і панночка на пожежі.
Лежали запорожці коло возів і, попихкуючи люльками, з убивчим спокоєм дивилися на місто. Деякі грали у шахи. Деякі грали у довгу лозу.
— До якого ж часу, батьку, будемо отак сидіти? — питався Андрій, якому таке життя було явно не до вподоби.
— А… терпи, козаче, отаманом будеш! — сказав Бульба.— Не той воїн, хто не підупав духом у важливому ділі, а той добрий воїн, хто все витерпить, і хоч би йому що, а він все-таки доскочить свого…
Бульба заснув.
КОШОВИЙ ЗВЕЛІВ ПОДВОЇТИ ПОРЦІЮ ВИНА, ЩО ІНОДІ ВОДИЛОСЯ У ВІЙСЬКУ, КОЛИ НЕ БУЛО ВАЖКИХ ПОДВИГІВ І ПЕРЕХОДІВ.
Поле було вкрите розкиданими по ньому возами з висячими мазницями; біля возів, під возами й подалі — скрізь було видно запорожців, що порозлягалися на траві.
Спали запорожці в мальовничих позах зі зброєю напохваті.
Дебелі воли лежали, підгорнувши під’себе ноги, великими білястими масами і здавалися здалека сірим камінням, розкиданим по схилу поля.
Стриножені жеребці дзвінко іржали біля кобили, обурюючись на свої спутані ноги.
Бульба спав.
Андрій підійшов до одного з возів, виліз на нього і ліг горілиць.
Спали воли. Андрій лежав з заплющеними очима. Раптом з-за воза піднялася й схилилася над ним чудна якась жіноча постать.
— Хто тут? — придушеним голосом промовив Андрій, схопившись одразу за зброю.
У відповідь на це примара приклала палець до вуст і, здавалося, благала мовчати.
— Чш…
— Хто ти?.. Я, здається, тебе знав…
— У Києві, торік…
— Ти татарка? Служниця панночки?! — скрикнув Андрій.
— Чш…— тремтячи, озиралася татарка на всі боки.
— Чого ти тут? Де панночка? Вона жива? — питав Андрій, задихаючись, шепотом.
— Вона тут, у місті.
— У місті?
— Старий пан теж. Він уже воєводою у Дубно.
— Вона вийшла заміж? Ну?
— Вона другий день нічого не їла. У місті голод. Землю їмо…
Андрій остовпів.
— Панночка побачила тебе з міського валу серед запорожців. Сказала—йди скажи лицареві, якщо пам’ятає мене, щоб прийшов до мене, а не пам’ятає, щоб дав мені шматочок хліба для матері. У нього теж є стара мати…
— Але як же ти прийшла?
— Потайником.
— Де він?
— Лицарю!..
— Присягаюся хрестом!.. Ходімо зараз…
— Ради Христа, шматочок хліба…
— Лягай. Я зараз.
Андрій пішов до возів, де зберігалися запаси його куреня.
Підійшовши до возів, він немов забув, чого прийшов. Потім він кинувся до воза і взяв мішок з хлібинами. Потім підійшов до Остапового воза і смикнув з-під голови сплячого мішок так, що Остап схопився з криком:
— Держіть ляха! Ловіть коня, ловіть!!
— Замовкни, уб’ю! — крикнув зляканий Андрій, замахнувшись мішком. Потім вони впали майже разом.
Остап зразу дав богатирського хропака.
