Багато запорожців помчало за ними.
— Відходь, відходь, пани-браття, від мурів. Не годиться близько,— кричав курінний Остап.
Почувся випал з кріпосних гармат.
— Ага! Попало! — посміхнувся Остап, бачачи, як декому попало від картечі.
— От і новий отаман, а веде курінь, як старий,— сказав кошовий Кирдяга, під’їхавши до Остапа.
Оглянувся Бульба: Остап!
— Спасибі, товариство, за честь, що виявили ви моєму синові Остапу.
— Ну що, перев’язали, чортового батька! Сміялись запорожці. Побиті поляки щось кричали здаля.
Вечоріло. По степах гасали скажені коні з прив’язаними до хвостів трупами і розтинали повітря тривожним іржанням.
Запорожці сіли кружка вечеряти.
Мчить степом козак Голодуха Максим на татарському коні, два коні на поводу.
Мчить Голодуха на парі коней.
Мчить Голодуха на одному коні.
Мчить Голодуха стомлений, розпухлий, спалений сонцем і вітрами. Влетів Голодуха в курінь. Обступили його запорожці.
— Товариші,— промовив Голодуха смертельно стомленим голосом.— Слава богу… думав, не знайду… П’ятий день з коня не злізаю…
— Скажи-но, що… І звідки ти?
— Татари… Січ-матір спалили…. Всіх вирізано! Забрано в полон… один я втік…
— Та що ж ви? П’яні були там чи спали? — почулися голоси запорожців.
Але Голодуха не відповів. Очі йому склепилися, він упав з коня і заснув твердим сном.
— Давай раду, кошовий…
— Хай старі наперед скажуть.
— Кошовий… Давай раду, отамане.
Загомоніли запорожці тихо й схвильовано. Звістка про загибель Січі вразила всіх у самісіньке серце. Було тихо, як біля домовини найближчого. Кошовий зняв шапку і вже не як начальник, а як товариш подякував козакам за честь і сказав:
— Спасибі, товариші, за честь.
Кошовий говорив тихо, не так, як на мітингу. Він говорив тихо, і вдумливо, і дуже проникливо. І був він схожий в цей час не на грізного запорозького отамана, а на доброго лагідного дядька.
— Та коли вже мене вшанували, то моя рада: не гаяти, товариші, часу і гнатися за татарином. Може, ще наздоженемо. Моя рада: рушати. Ми тут уже показали ляхам, що таке козаки; за кривду, скільки було сили, помстилися.
— Отже, моя рада — рушати,— закінчив свою промову кошовий.
— Рушати! — розляглося голосно по запорозьких куренях.
— Ні, неправдива твоя рада, кошовий! — промовив Бульба, що стояв попереду свого куреня. — Ти забув, мабуть, що в полоні зостаються наші, захоплені ляхами?
Тарас вийшов наперед:
— Ти хочеш, мабуть, щоб ми не поважали першого святого закону товариства, покинули б братів своїх на те, щоб з них живцем зідрали шкуру, щоб четвертували козацьке тіло і розвозили по містах і селах? Який же козак з того, хто кинув у біді товариша? Кинув його, як собаку, пропадати на чужині? — гукнув Тарас, звертаючись до запорожців.— Коли вже на те пішло,— повернувся він до кошового, — що всякий нехтує козацькою честю, то не дорікне вже ніхто мені. Сам-один зостаюся!
Завагалися запорожці.
— А хіба ти забув, полковнику,— промовив тоді кошовий,— що в руках у татар теж наші товариші, що коли ми тепер їх не визволимо, то життя їх буде продане у вічну неволю поганську, а це гірше від усякої лютої смерті. Страшна неволя, а не смерть.
— Істинна правда,— задеренчав у запорозьких рядах голос старезного козака Касяна Бовдюга. Було Бовдюгові років сто. Це був найповажніший козак, носій запорозької правди і традицій.
— Скажіть нам, діду, що робити, порадьте,— загомоніли запорожці і притихли.
— Послухайте ж, дітки, мене, старого,— почав свою промову Бовдюг, напівлежачи в задку воза.
Козаки обступили його.
— Мудро сказав кошовий як голова козацького війська. Ну, велику правду сказав і полковник Тарас. Дай, боже, йому віку довгого. Перша честь козака є шанувати товариство. От, скільки живу я на світі, не чув я, панибраття, щоб козак покинув де чи продав як-небудь свого товариша. І ті, і другі — нам товариші. Так от яка моя мова: ті, кому милі захоплені татарвою, нехай женуться за татарами, а кому любі полонені ляхами, нехай зостаються. Оце й буде по-нашому. Кошовий піде з одною половиною за татарами, а друга половина хай обере собі наказного отамана, от хоч, приміром, полковника Бульбу Тараса, дай йому, боже, здоров’я. Отаке-то.
Висловлена Бовдюгом премудрість припала до серця всім запорожцям. Всі дітки зраділи.
— Ну, спасибі вам, діду. Довго мовчали, та нарешті й сказали,— заговорили запорожці, ніжно дивлячись на Бовдюга.
— Що, всі згодні на це? — спитав кошовий.
— Всі! Згодні! — загукали козаки.
— А може, все-таки… Чи вже нехай, як то кажуть… Ну добре, так тому й бути… Значить, раді кінець? — спитав кошовий.
— Кінець! — загукали козаки.
— Слухайте ж тепер військового наказу, — сказав кошовий і, виступивши трохи наперед, надів шапку. Всі запорожці за цим знаком поскидали свої шапки, потупивши очі в землю, як завжди велося між козаками, коли мав промовляти старший.
— Хто хоче рушати, ставай на правий бік. Хто зостається — відходь на лівий. Куди більша частина куреня, туди й решта.
І от почали переходити, хто на правий, хто на лівий бік.
— А що, панове-братове? Чи вдоволені одна сторона другою? — спитав кошовий.
— Всі вдоволені, батьку, — відповідали запорожці, що стояли двома лавами одна проти другої.
— Ну, то попрощайтеся один з одним, бо господь знає, чи доведеться на цім світі побачитись.
Слухайте свого отамана, а робіть те, що самі знаєте, що велить козацька честь.
І всі козаки перецілувалися між собою. Почали прощатися отамани, вклоняючись один одному.
— Прости мені, брате.
— Бог простить.
— Вдруге.
— Бог простить.
— Втретє.
— Бог простить. Прости й ти мені.
— Бог простить.
— Ще раз.
— Бог простить.
— Втретє.
— Бог простить.
Поцілувалися навхрест. Подивилися один одному в вічі, та так і не сказали нічого, немов прочитали в очах вічну розлуку. Замовкли і задумались обидві сиві голови.
Так прощалися запорожці товариш з товаришем, побратим з побратимом. Смеркало. Упала ніч на табір. Братчики відходили тихо, пошапкувавшися ще раз з товаришами. Остання пара прощалася, ще помітна на фоні нічного неба. Попрощалися і розлучились. Глухо віддавався кінський тупіт та скрип якогось колеса. Довго стояв товариш і махав услід рукою, хоч нічого вже не було видно.
— Не такі мої літа, щоб ганятися за татарами,— говорив старий Бовдюг купці зажурених козаків.— Давно вже я молю бога, що коли доведеться помирати, то щоб на війні, за праведне діло. Так воно й сталося. Славнішої смерті вже й не буде в нічному місці для старого козака.
Сум, що не личить хоробрим, став тихо огортати козацькі голови, і це бачив Бульба.
Старий запорожець Іван Закрутигуба стояв за возом навколішках і молився. Пройшов Бульба.
Бульба підійшов до возів: біля найбільшого воза сиділо троє слуг.
— Розпакуйте, хлопці, вино. Всі баклаги й барила! Слуги кинулися до воза, палашами перерізували міцні мотузи, стягали товсті попони і знімали баклаги й барила.
— Беріть усі, — звернувся Бульба в бік запорожців,— що в кого є: ковші, черпаки або чарки. Я частую вас, пани-браття.
Тарас витримав паузу, чекаючи на козаків, що підходили до нього з усіх боків. Узяв він це благородне старе вино, щоб коли випаде велика хвилина, то щоб кожному козакові дісталося випити, щоб у велику хвилину велике б почуття огорнуло людину. Тарас почував, ідо ця хвилина настала. Треба було відновити бадьорість у кожній душі.
— Не з нагоди того, що ви зробили мене своїм отаманом, не з нагоди навіть прощання з нашими товаришами— ні! Перед нами діло великого козацького поту, великої козацької відваги! Отже, вип’ємо, товариші, за Січ, щоб довго вона стояла на погибель бусурманам, щоб кожного року виходили з неї молодці, один від одного кращий. Та вже заразом вип’ємо і за нашу власну славу, щоб не забув нас мир, щоб згадали онуки й сини тих онуків, що були колись такі, що не посоромили товариства і не покинули своїх. Отож за віру, панове-братове, за віру.
— За віру! — загомоніли найближчі густими голосами.
— За віру! — підхопили дальні.
— За Січ! — промовив Тарас, високо піднісши над головою свій келех.
— За Січ! — озвалися густо в передніх рядах.
— За Січ! — промовили тихо старі, моргнувши сивим вусом.
— За Січ! — стрепенувшись, як молоді соколи, повторили молодці.
— Тепер останній ковток,— мовив Бульба.— За славу всіх християн, які живуть на світі!
І всі козаки до одного піднесли й випили вино за славу.
Заграли бандуристи й заспівали урочистої і старої, навіть на той час, пісні.
Думали запорожці. Черпаки були вже порожні. Не про користь думали вони. Не про те, кому пощастить набрати червінців або коней. Вони поглядали, як орли на верхів’ях гір. Як орли, озирали вони все поле та долю свою, що чорніла вдалині. Буде все поле засіяне їх білими кістками… і піде дибом про них слава по всьому світу, і все, що тільки народиться потім, буде згадувати про них.
Стояв Бульба і думав. Тихо грали бандуристи.
Розвиднялось. На магістратській башті — вартові і французький інженер-фортифікатор Боплан. Боплан дивився в підзорну трубу в бік лісу, куди подалися запорожці. Залунали бойові сигнали.
Перед возами поле, повтикане гострим кіллям, уламками списів. Тарас дивився на замок, стоячи на возі.
— Готуйтеся, панове, зараз вирушать ляхи.
Відчиняється кріпосна брама. З міста виступає вороже військо. Виїздили пани, оточені незчисленними слугами.
Тарас бачив цей виїзд. І хоч він почував, що вже тверді духом його козаки, йому захотілося цієї урочистої в житті хвилини сказати своїм лицарям усе, що було в нього на серці.
— Хочеться мені перед боєм сказати вам, панове, що таке є наше товариство. Ви чули від батьків і дідів, у якій пошані була наша земля — і грекам давалася взнаки, і Царгороду. І міста були пишні, і храми, і князі руського роду, свої князі, а не католицькі недовірки.
Усе забрали бусурмани, все пропало,— мовив далі Тарас.— Зосталися тільки ми, сироти, та як удовиця-сиротина — земля наша!..
Польські улани вилітали з кріпосної брами, мов хижі птахи з клітки, лопочучи крилами.
На кріпосному мурі стояв ксьондз і кропив уланів кропилом.
— Ось у який час подали ми, товариші, руку на братство, на товариство. Нема зв’язку, святішого над товариство. Батько любить дитину свою, мати любить дитину свою, та все це не те, братці. Любить і звір свою дитину. Але поріднитися душею, а не кревно може тільки людина.
Запорожці Демид Затуливітер і Лаврін Жереб стискали свої чорні брови, і від гордого хвилювання сльози набігали їм на очі.
— Бували і в інших землях,— чувся голос Тараса,— товариші, але таких, як у руській землі, не було таких товаришів! Ні!
Запорожці Софрон Подобайло і Павло Трамана стояли горді й пишні, як архістратиги або орли. На очах у них теж були сльози, але вони їх не помічали.
— Слухайте і розкажіть про цю дружбу, хто живий зостанеться, дітям і онукам,— долітали слова Тараса.— Хай перейде її слава з роду в рід… Знаю, падло завелося тепер на землі нашій. Думають тільки про мед у своїх льохах. Переймають чорзна-які звичаї. Гидують своєю мовою. Свій свого продає. Ласка чужого короля і магната, що жовтим чоботом своїм б’є їх по морді, дорожча їм над усяке братство… Хай же знають вони, що таке важить у руській землі товариство. А вже як на те пішло, щоб умирати, то нікому з них не доведеться так умирати! Нікому! Не стане у них на те їх мишачої натури. Вогонь!
Останні слова Бульба вже мовив під тупіт і гуркітню поляків, які щільно підступили до табору.
Ударили запорожці з семип’ядних пищалів, коли ляхи наблизились на рушничний постріл. Димом затягло весь табір.
Запорожці палили, не зводячи духу. Задні заряджали рушниці переднім.
Бачать ляхи, що непереливки. Відступили назад, залишивши на місці купи вбитих і поранених.
Вражений запорозькою тактикою, французький інженер Боплан верещав, як недорізаний, намагаючись налагодити артилерійський вогонь. Тяжко ревнули широкими горлами чавунні гармати. Димом затягло все поле. Наче й не було половини Незамайківського куреня.
Побачивши, що біда буде всьому Незамайківському і Стебликівському куреням, Тарас гукнув на весь голос:
— Вибирайся швидше з-за возів! На коней! Закипів курінний отаман Кукубенко, побачивши, що
кращої половини куреня його нема! Врізався він з рештою своїх незамайківців у середину поляків, багатьох комонників збив з коней і пробився до гармати.
Довго й запекло билися козаки з панами.
Билися біля самих скованих возів Вовтузенко, Вертихвіст, Попович.
Звалив один міцний лях на землю Дегтяренка і, замахнувшись на нього шаблею, кричав:
— Нема між вами, собаками, ні одного, хто посмів би…
— А бреше-еш! — вигукнув, раптом з’явившись, козак Мусій Шило.— Є такі, що б’ють вас, собак!
І Шило кинувся на пана.
Довго рубалися вони! І наплічники, і нагрудники погнулися в обох від ударів. Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку. Зачервоніла сорочка. Та не подивився на те Шило, а замахнувся всією жилавою рукою й оглушив пана по голові. Гепнувся лях, а Шило став рубати оглушеного. Та підбіг ззаду підлий панський хлоп і загнав Шилові ножа в спину. Упав Шило на вбитого ляха і вмер.
А з-за возів уже виїздив Задорожний, Вертихвіст та Балабан.
— А що, панове,— гукнув їм Бульба,— чи єсть іще порох у порохівницях? Чи не ослабла козацька сила? Чи не гнуться козаки?
— Єсть іще, батьку, порох у порохівницях. Не ослабла ще козацька сила. Ще не гнуться козаки.
— Гайда!
І Тарас з козаками кинувся вперед.
На невеличкому горбку пани сурмили збір. Підлетів дебелий полковник і звелів викинути вісім мальованих корогов для збору. Кинулися поляки під корогви, та не встигли вишикуватись, як налетів на них Кукубенко з незамайківцями всередину і напав прямо на товстопузого полковника. Пустився товстопузий навскач.
Та Кукубенко погнався за ним через поле.
Побачивши це з бокового куреня, пустився навперейми панові Степан Гуска. От би накинув панові на •шию аркан і зірвав його з коня. Підлетів Гуска до товстопузого і простромив його списом. Та не минув лиха і Гуска. Підлетіли до нього четверо ляхів і підняли його на списи.
Б’ється коло возів Закрутигуба.
Б’ється Метелиця. Писаренко б’ється вже на самих возах.
Мимо промчав Тарас з шаблею.
— Що, панове, чи єсть іще порох у порохівницях? Чи міцна ще козацька сила? Чи не гнуться ще козаки?
— Єсть іще, батьку, порох у порохівницях. Ще міцна козацька сила.
— Ще не гнуться козаки,— гукнув з воза старий. Бовдюг і впав, уражений кулею в самісіньке серце.
— Дай, боже, усякому такої смерті! Хай же славиться вовіки руська земля.
І полинула в небеса Бовдюгова душа розповісти, як уміють битися на руській землі.
Падає отаман Балабан, діставши три смертельні рани від трьох панів. Почувши близьку смерть, тихо промовив:
— Здається мені, пани-браття, помираю славною смертю. Множество ляхів побідив. Хай же квітне вічно руська земля!
Відлетіла в небо добра Балабанова душа. Обсіли Кукубенка вороги.
Сам Тарас з криком кинувся на виручку Кукубенкові. Та було вже пізно.
Стікаючи кров’ю, страшний, відбивався від панів лицар Кукубенко. Але перше ніж наспіли до нього козаки, спис пробив йому груди, і Кукубенко схилився на руки товаришів. Ринула з Кукубенкових грудей молода кров, немов дорогоцінне вино.
— Дякую богові, що довелося мені вмерти при ваших очах, товариші. Хай же після нас живуть краще, як ми, і красується вічно руська земля!
Упав Кукубенко. Вилетіла його молода душа. Підняли її два молодих ангели й понесли на небо.
У небесах, між хмарами, летить скривавлена Кукубенкова душа. Руки душі міцно затисли страшну рану, немов боячись, щоб з неї не витекла остання кров.
За нею, трохи нижче й далі, летить багато інших душ козацьких.
