На небі сидить старий боготець. За ним — ангели і святі, серед яких було чимало запорожців. Старий Бовдюг був теж серед святих. Знизу лине до бога Кукубенкова душа і зупиняється перед господом.
— Це ти, Кукубенко? —запитав бог.
— Я, господи,— відповів Кукубенко.
— Ти не зрадив товариства?
— Ні, господи…
— Не кидав у біді чоловіка?
— Ні, господи…
— Беріг свою совість, бачу.
— Воістину…
— Ну, сідай, Кукубенку, одесную мене. Кахи!
І бог легенько кашлянув, як добрий старий пасічник, що не любить порохового диму, яким була просякнута вся Кукубенкова душа. Бог подивився вниз на грішну землю і прислухався. Крізь гамір і гуркіт, що долітав з землі, яку він сам створив, почувся голос Тараса.
— А що, панове? Чи є ще порох у порохівницях? Чи не пощербилися шаблі? Чи не втомилася козацька сила? — перегукнувся Тарас з невеличкою купкою кіннотників.
— Годяться ще, батьку, шаблі! Не зігнулися ще козаки!
І рвонулися знов козаки так, немовби і втрат ніяких не зазнали.
Подивився Тарас на страшне поле бою. Глянув на небо, на ключ кречетів і махнув хусткою.
Зрозумів той знак Остап, що весь час стояв у засідці.
— Панове-браття, батько кличе!
І помчав із засідки з своїм загоном.
Не витримали дужого натиску пани-ляхи.
А Остап гнав їх і рубав. Завертілись польські голови, закліпали переляканими очима і з страшним криком падали на землю.
Напоролися ляхи на вбите в землю кілля та уламки списів.
Ударили на них корсунці з-за возів.
— Перемога! Перемога! —загукали запорожці з возів.
— Перемога! — гукали запорожці, заграли в сурми і викинули переможну корогву. Тарас дивився вдалину. Він чув радісні вигуки своїх братів, але не радість, а тривога палала в його погляді.
— Ой, ні, ще не зовсім перемога! — промовив він, дивлячись на міську браму.
З кріпосної брами вилетів гусарський полк, краса всіх кінних полків. Під усіма вершниками були всі, як один, бурі коні. Попереду всіх мчав Андрій.
Сторопів Тарас, пізнавши здалека Андрія.
А тим часом Андрій, розпалений жаром бою, помчав, як молодий хорт, найгарніший і найпрудкіший з усієї зграї, рубаючи направо й наліво.
Не витерпів Тарас.
— Як? Своїх? Чортів сине, своїх б’єш? — гукнув він щосили. — Хлоп’ята! — звернувся Бульба до козаків.— Ану, заманіть його до лісу! Заманіть мені його!
І Тарас помчав до лісу.
Зразу ж тридцять найпрудкіших козаків кинулися на конях навперейми гусарам. Ударили збоку на гусарів.
А Голокопитенко оперезав плазом по спині Андрія і пустився бігти до лісу.
Як осатанів Андрій! Ударивши гострими острогами коня, щодуху полетів він за козаками. Ось він уже в лісі. Ось він уже наздоганяє Голокопитенка. Коли враз чиясь дужа рука схопила за повід його коня.
— Стій! — крикнув Тарас.
Затремтів Андрій усім тілом, став блідий, як школяр. Він побачив перед собою… самого тільки страшного батька.
— Ну, що ж ми тепер будемо робити? — промовив Тарас, дивлячись йому прямо в вічі.
Та нічого не міг сказати Андрій і стояв, потупивши очі в землю.
— Що, синку, помогли тобі твої ляхи? Андрій мовчав.
— Так продати? Продати віру? Продати своїх? Злазь з коня!
Покірно, як дитина, зліз Андрій з коня і став ні живий ні мертвий перед Тарасом.
— Стій і не ворушись, — промовив Тарас. — Я тебе породив, я тебе і вб’ю! — І Тарас, відступивши назад на два кроки, зняв рушницю.
Білий як полотно був Андрій. Тихо ворушилися його уста. Це не було ім’я вітчизни або матері чи братів… Тарас вистрелив.
Андрій повалився на траву, не промовивши жодного слова. Тарас підійшов до Андрія.
— Батьку, що ти зробив? Це ти вбив його? — спитав, під’їхавши в цей час, Остап.
Тарас кивнув головою.
— Біда, отамане,— закричав, підскочивши, Голокопитенко,— зміцніли ляхи. Прибула свіжа сила на підмогу. Тьма-тьмуща.
— Біда, отамане, — прискакав Вовтузенко. — Суне нова потуга!
— Де ти, батьку? Шукають тебе козаки. Уже вбито курінного отамана Невеличкого, Задорожного, Черевиченка. Козаки просять, батьку, щоб ти глянув на них перед смертним часом,— сказав, підлетівши, охриплим голосом Писаренко, без шапки, з пробитою головою.
— На коня, Остапе! — промовив Бульба.
Не встигли вони сісти на коней, а вже ворожа сила оточила з усіх боків ліс і поміж деревами скрізь появилися ляхи з шаблями й списами.
Шестеро уланів налетіли на Остапа.
— Остапе, Остапе, не давайся! — кричав Тарас, врубуючись в гущу ляхів.
Лежить розстріляний за зраду батьківщини і товариства Андрій. Чути, як запекло рубались козаки з панами, як брязкали шаблі й трощилися голови.
— Остапе, не давайся, — чути зовсім близько крик Тараса. Видно, він рубався з уланами десь тут, поруч.
— Добре, синку, добре, Остапе! От і я слідом за тобою. Остапе, Остапе, не давайся! Ех, Остапе, Остапе… — чулося здаля серед брязкоту зброї, харчання й стогону.
Голова Остапа. Аркан туго стягнув шию. Очі мало не вилізли з орбіт. Кров. Цупкі руки вп’ялися у волосся й аркан.
— Ех, Остапе, Остапе! — кричав Тарас, пробиваючись до нього і сікши на капусту кого тільки попало. Став Тарас. Страшний удар ззаду приголомшив його. І він звалився на землю, як підрубаний дуб.
Бульба розплющив очі і підвівся. Три важкі зморшки лягли йому на чоло. Він обдивився, помацав рукою стіну, лежанку, подушку. Поглянув на присутніх. Біля нього сиділо кілька фігур. Бульба весь був у пов’язках.
— Де я? — спитав Тарас.
— У Січі-матері,— відповів один з присутніх — осавул Товкач.
— Живий?
— Живий, порубаний дуже.
— Довго я спав?
— Ой, довго…
— А Остап? — стурбувався раптом Бульба і згадав усе.— Остап!? — закричав Бульба і з горя почав зривати з себе пов’язки.
Товариші схопили його за руки й за ноги.
Тарас сидів на лежанці. Видно, минуло чимало часу. Він був уже без пов’язок. Важка туга огорнула його лице. Тут-таки сиділи товариші. Була ніч. На дерев’яній полиці горів світич. У кутку — коло божниці — лампада.
— Чого ж не зайде кошовий? —спитав Бульба.
— Кирдяга? Е… Нема вже давно.
— Ото, як погналися з-під Дубно за татарами, тоді ж усі й погибли. Хто в бою, хто з голоду, хто в полоні… Нема Кирдяги.
— А Прокопович?
— І Прокоповича, і Череватого, і Нареченого, і Демида. Нема. Погуляли, хай царствують…
— Поросли травою.
Тарас сидів сумний і зажурений. Був бенкет пишний і бучний. Перебито на дрізки весь посуд. Ніде не лишилося вина ні краплини. Розхапали гості й слуги всі дорогі кубки і жбани — сумний сидить господар дому, думаючи: краще б і не було того бенкету.
Даремно намагалися сиві бандуристи розважити Тараса, славлячи над величним Дніпром і нічним степом його козацькі подвиги.
Суворо, з невгасимою журбою дивився він на все й тихо, понуривши голову, плакав:
— Остапе мій, Остапе мій…
Сорок запорозьких чайок випливали в Чорне море до турецьких берегів.
Чубаті запорожці, м’язисті, просмолені смолою і просолені морськими хвилями, гребли здоровезними опачинами й співали.
Тарас сидів на березі моря. До нього долітала пісня запорожців і кигикання самотньої чайки в очереті.
— Остапе мій, Остапе мій… Тарас плакав.
Гуляли білі баранці по морю, і вже зовсім здалека, ледве чутна, долинала пісня.
Гей, повій, повій, та буйнесенький вітер, Та понад тими байдаками; Де пливуть козаки, тільки мріють шапки, Та й на той бік, за нами…
Самотній Бульба, як корабель у морі, мчить степом, де так недавно тішили йому серце його синочки, і небо, і безмежна просторінь.
Тарас їде вулицею Умані. Спис і шабля, дорожня баклага при сідлі, похідний горщик з саламахою, порохові набої, пута на коні та інший риштунок і сам його вигляд свідчили про довгу і важку путь. Зупинившись коло поганенького будиночка, в якому ледве видно було невеличкі віконця, Тарас зліз з коня і пішов досередини.
Янкель молився в своїй світлиці, накрившись своїм досить брудним богоміллям, і обернувся, щоб плюнути назад за звичаєм своєї віри.
Коли раптом очі його зустріли Бульбу, що стояв позаду.
— Слухай, Янкелю! — звернувся Тарас до Янкеля, що почав був уже кланятися і замкнув обережно двері, заповнивши перед цим усю світлицю своєю метушнею.— Не крутись, слухай. Я врятував тобі життя. Тебе розірвали б, як собаку, запорожці. Тепер твоя черга зробити мені послугу.
— Боже мій! Пане Тарасе! Яку послугу! Коли така послуга, що можна зробити, то чому ж не зробити.
— Помовч. Вези мене до Варшави.
— До Варшави? Як до Варшави? — промовив Янкель. Брови й плечі його полізли високо вгору від здивування.
— Вези мене до Варшави. Я хочу ще раз побачити його й сказати йому хоч одне слово…
— Кому сказати слово?
— Моєму Остапові…
— Хіба пан Тарас не чув, що вже…
— Знаю, знаю все. За мою голову дають дві тисячі червінців. Я тобі п’ять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі зараз, а решту, як повернуся.
І кинув Бульба червінці, мов якийсь непотріб.
— Ой, що пан робить? — скрикнув Янкель, закриваючи рушником червінці чи то від Бульби, чи то невідомо від кого.— Ай, славна монета! Ай, добра монета,— говорив він, вертячи червінець і пробуючи його на зубах.
— Я не просив би тебе,— сказав Бульба,— сам знайшов би дорогу, але мене можуть пізнати прокляті ляхи. А ви на те вже створені. Ви навіть чорта обдурите. Запрягай воза й вези мене.
Янкель слухав Тараса, як велику дитину, іронічно киваючи головою:
— Пан думає, що так просто — взяв колибу, запріг собі — й “вйо”.
— Ну, то сховай, як знаєш. У порожню бочку, чи що.
— Ай-ай! А пан хіба не знає, що кожен подумає, що в бочці горілка?
— Ну, то хай собі думає.
— Як? Хай думає? — схопив себе з жаху обома руками за пейсики і потім гнівно підняв обидві руки вгору Янкель Горелік.
— Ну, чого ти…
— А пан хіба не знає, що пан бог на те створив горілку, щоб її кожен пробував? Та перший-ліпший шляхтич буде бігти п’ять верстов за бочкою, продовбає дірочку, побачить, що не тече, і скаже: жид не повезе порожньої бочки. Мабуть, тут щось є. Схопити жида! Зв’язати жида! Забрати гроші в жида! До тюрми жида! Бо все, що тільки є в світі поганого,— все звалюють на жида! Ґвалт!! Думають, що коли жид, то вже не людина!!! — вимовив Янкель голосом, повним такої туги і такого розпачу й протесту, що навіть сам злякався.
— Ну, то поклади мене у віз із рибою.
— Ай! Риба! По всій Польщі люди голодні, як собаки. Рибу розкрадуть, і пана…
— То вези мене хоч на чорті — тільки вези! — почав уже сердитись Тарас.
Янкель притих, його осяйнула думка.
— Не на чорті, а на кобилі, і не в бочці, а в цеглі. Там тепер наїхали з Німеччини інженери будувати проти пана кріпості…
— Роби, як знаєш, тільки вези.
З Умані в степ виїхав віз із цеглою. Віз був запряжений двома шкапами. На одній з них сидів довгий, як Дон-Кіхот, Янкель. Вечоріло. Янкель вимальовувався на небі символічним силуетом, ім’я якому — страждання. Янкель співав.
Коло воза біля повітки зупиняється Янкель. Нагнувшись до цегли, Янкель промовив тихо:
— Пане полковнику, ми вже у Варшаві. Пан Остап сидить— у міській в’язниці. То хай пан Тарас не турбується. Все буде зроблено.
Тарас сидів у єврейській тісній, низенькій, брудній, напівтемній кімнатці. Пом’ятий, змучений, весь покритий червоним цегляним пилом, у червоному жупані, з тремтячими червоними руками, він був, здавалося, у відчаї. Та надія не вгасала в ньому. Перед ним стояло кілька євреїв.
— Слухайте, жиди! — сказав він, і в словах його відчувалося хвилювання.— Ви все на світі можете зробити, викопаєте хоч з дна морського. Визволіть мені мого Остапа! Дайте йому змогу втекти від панських рук. От я цьому чоловікові,— Бульба показав на Янкеля,— обіцяв дванадцять тисяч червінців. Я дам ще дванадцять. Я продам хату і останню одежину, чуєте!
— Ой, не можна, ласкавий пане, не можна,— сказав, зітхнувши, Янкель.
— Ні, не можна, пане! — сказав другий єврей.
— Не можна,— повторив Бульба і гірко посміхнувся. Він не був непохитний, міцний, як той дуб. Душа його була мов у пропасниці. Він був кволий.
— Зараз не можна, пане,— промовив Мордохай.
— Коли страта?
— Завтра вранці.
— Якщо пан хоче побачитись, — сказав Мордохай, який весь час шушукався в кутку з двома євреями, зрідка поглядаючи назад на Тараса,— то завтра раненько, ще до схід сонця. Вартові дають згоду. Ух, пане, що це за народ! Не дай бог йому щастя…
— Добре, веди!..— пожвавішав Тарас, і вся твердість вернулася до нього.
— Янкелю,— промовив Мордохай, звернувшись до Янкеля,— пан полковник буде чужоземний граф. Пан хоче бути графом? — звернувся Мордохай до Бульби.
— Хоч чортом,— відповів Тарас.
Біля гостроверхих дверей підземелля стояв вусатий гайдук. Вуса в нього були триярусні, що робило його схожим на кота. Янкель і Тарас підійшли до дверей. Янкель скорчився в три погибелі і майже боком підкотився до гайдука.
— Ваша ясновельможносте! Ясновельможний пане!
— Ти це до мене говориш, жиде?
— До вас, ясновельможний пане.
— Хм… я… я просто гайдук.
— А я, далібуг, думав, що це сам воєвода. Ай-ай-ай! Ц-ц-ц! Ай, який поважний вигляд. Далібуг, полковник, зовсім полковник! От ще б на палець прибавити — і полковник.
Гайдук зрадів.
— Що то за народ військовий! — мовив далі Янкель. — Ой, вей мир, що за народ! Шнурочки, бляшечки! І так від них блищить, так блищить, як від сонця!
Гайдук заіржав від задоволення.
— Прошу пана зробити послугу,— сказав Янкель.— Ось князь приїхав з чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він зроду не бачив, що за люди ці козаки.
— Люди! Собаки це, а не люди, ваша ясновельможносте,— промовив гайдук, звертаючись до Тараса.
— Брешеш, чортів сину! Сам ти собака, пся крев! — мовив “граф” Бульба.
— Еге-ге, — сказав гайдук, — ось ти хто? Постривай же.
