І гайдук приклав до рота ріг, щоб дати сигнал.
— Ваша величносте! — Янкель кинувся до гайдука, вчепився в нього обома руками й одночасно відштовхував Бульбу ногою.— Ваша королівська .величносте! Як бога кохам! Мовчіть! Мовчіть, ради бога. Ваша величносте! Ми вам дамо таке, що світ не бачив,— два червінці.
— Два червінці? Сто червінців!!! — зміркував гайдук і приклав до рота ріг.
— Уй, даю! — і Янкель, зблідлий і тремтячий, розв’язав свій шкіряний гаман і висипав золото в руки гайдукові.
— Ходімо, ходімо, пане графе. Далібуг, ходімо! — і Янкель повів Тараса.
Загомоніла величезна юрба на варшавському майдані і вся подалася вбік.
— Ведуть! Ведуть! Козаки!
На балконах під балдахінами сиділо вельможне панство.
На балконі сиділа, забувши вже Андрія, панночка з пихатими панами.
Юрба гула. Далеко над юрбою височів ешафот.
— Ведуть! Ведуть! Запорожці!
Вони йшли з непокритими головами, з довгими чубами. Бороди їм теж повідростали.
Вони йшли не боязко, не похмуро, а з якоюсь тихою гордістю. їх одежа з дорогого сукна звисала на них старим руб’ям.
Вони не оглядалися і не вклонялися народові. Крики ненависті, злоби, цікавості і жорстокості супроводжували їх, то зростаючи, то вгасаючи. Часом вони йшли серед мертвої тиші.
— Тихо, тихо! Запорожці!.. Попереду всіх ішов Остап. І кати.
Підійшли запорожці. Зупинилися. Віддзвонив годинник на вежі.
Кат помацав сокиру.
Що відчув старий Бульба, дивлячись на Остапа з юрби?
Остапові першому довелося випити гірку чашу. Він ‘ глянув на своїх, підняв заковану руку вгору і промовив голосно:
— Дай же, боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестиві, як мучиться християнин! Пошли нам силу, щоб ніхто з нас не промовив ні слова.
— Добре, синку, добре…— тихо прошепотів Бульба, понуривши в землю свою сиву голову.
Остап пішов на ешафот.
Остап на ешафоті. Кати зірвали з нього старе руб’я.
Багато побожних бабусь, молодих жінок і дівчат найполохливіших пронизливо скрикували з істеричною гарячкою, заплющуючи очі, і відвертаючись, і щипаючи одна одну.
Гладкий різник, спостерігаючи весь процес страшної кари, з виглядом знавця розповідав присутнім про все, що відбувалося на ешафоті.
Тарас стояв у юрбі і дивився на страшні муки сина.
Коли панянки відвернули очі і по-собачому завищали, почувся хряск Остапових кісток…
Тарас стояв у юрбі, гордий і осяйний, і шепотів:
— Добре, синку, добре…
Підняли, піднесли Остапа на останні муки. Не витримав Остап і скрикнув з душевної немочі:
— Батьку! Де ти? Чуєш, тату?
— Чую! — розляглося серед загальної тиші.
І весь мільйон народу рівночасно здригнувся.
ВІДШУКАВСЯ ТАРАСІВ СЛІД. СТО ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА З’ЯВИЛОСЯ НА КОРДОНАХ УКРАЇНИ.
Молодий гетьман Остряниця і старезний Гуня, а за ними полковники, осавули і генеральний бунчужний ішли на чолі силенного війська.
Бунчукові товариші несли бунчуки. Майоріло багато корогов і знамен.
З УСІХ УСЮД ПІДНЯЛИСЯ КОЗАКИ: ВІД ЧИГИРИНА, ВІД ПЕРЕЯСЛАВА, ВІД БАТУРИНА, ВІД ДНІПРОВСЬКОГО НИЗУ…
Мчать козаки степами і лісовими дорогами, через річки, день і ніч.
ПІДНЯЛАСЯ ВСЯ НАЦІЯ, БО УРВАВСЯ ТЕРПЕЦЬ НАРОДУ, ПІДНЯЛАСЯ ВІДПЛАТИТИ ЗА ЗНЕВАГУ ПРАВ СВОЇХ, ЗА ПОРУГУ ЗВИЧАЇВ, ЗА БЕЗЧИНСТВА ЧУЖОЗЕМНИХ ПАНІВ, ЗА ПРИГНОБЛЕННЯ, ЗА ВСЕ, ЩО ЖИВИЛО З ДАВНІХ-ДАВЕН СУВОРУ НЕНАВИСТЬ КОЗАКІВ.
Мчать козаки серед пожарів.
НАВІТЬ САМИМ КОЗАКАМ ЗДАВАЛАСЯ НАДМІРНОЮ НЕЩАДНА ЖОРСТОКІСТЬ ТАРАСА. ТІЛЬКИ ВОГОНЬ ТА ШИБЕНИЦЮ ВИЗНАВАЛА СИВА ГОЛОВА ЙОГО.
На чолі полку мчить Тарас, його вигляд страшний. Бурхає полум’я.
НА СТОРІНКАХ ЛІТОПИСУ ЗМАЛЬОВАНО ДОКЛАДНО, ЯК ТІКАВ ОД КОЗАКІВ РОЗБИТИЙ ПОЛЬСЬКИЙ КОРОННИЙ ГЕТЬМАН ПОТОЦЬКИЙ І ЯК ОБЛЯГЛИ ЙОГО В МІСТЕЧКУ ПОЛОННОМУ
ГРІЗНІ КОЗАЦЬКІ полки.
Коронний гетьман Микола Потоцький стояв перед гетьманом Остряницею і Гунею в оточенні козацької старшини і, присягаючи, обіцяв від імені короля повернути Україні потоптані права.
Остряниця і Гуня не вірили Потоцькому.
— Ці присяги ми чули і знаємо ціну панським присягам!
Гомоніла старшина і козаки. Остряниця. Присягнися… Потоцький. Присягаю. Остряниця. Іменем господа бога. Потоцький. Іменем бога.
Остряниця. Присягай іменем короля… забути ворожнечу і повернути права народові. Потоцький повторює. Гуня. А тепер дай слово честі. Потоцький зніяковів і потупив очі.
— Бреше! — почувся голос з юрби.
Слідом за цим криком загримів хор і загули дзвони.
У ясних золотих ризах, несучи ікони й хрести, йшли попи з православним архієреєм на чолі. Усі козаки і старшини скинули шапки й стали навколішки.
— Слава в вишніх богу і на землі мир, в человецєх благоволеніє! — почав свою казань архієрей, ставши перед гетьманом, явно бажаючи добитися миру.
— Ей, гетьмане і полковники! Не зробіть такого бабського діла! — почувся з юрби голос Тараса.— Не вірте ляхам, продадуть, псяюхи! — остерігав Тарас гетьмана і полковників.
— Полковник Бульба…— докірливо промовив Остряниця, поглянувши в бік Тараса. В цей час військовий писар подав йому умови миру, і гетьман Остряниця, взявши гусяче перо, підніс його до пергаменту і на мить задумався.
Тарас рвонувся до гетьмана. Тараса зупинили інші полковники.
Остряниця підписав документ.
— Мир…— пронісся шепіт по війську, і враз стало тихо.
Бульба підійшов до Остряниці серед мертвої тиші і зламав шаблю.
— Прощайте! Як двом кінцям цієї шаблі не з’єднатися в одно, так і нам, товариші, більше не бачитись на цьому світі!
І кинув Бульба уламки шаблі на землю.
— Пом’яніть ще прощальне моє слово. Перед смертною годиною ви згадаєте мене. Думаєте, купили спокій і мир? Думаєте, панувати станете? Будете панувати іншим пануванням. Здеруть з голови твоєї, гетьмане, шкіру, наб’ють половою і повезуть її по ярмарках напоказ. Не вдержите й ви, панове, голів своїх! Пропадете замуровані в кам’яних льохах. А ви, хлопці…
І Тарас повернувся до своїх, що стояли позаду:
— Хто з вас хоче вмирати не по запічках та бабських лежанках, не п’яними попідтинню коло шинку, а чесною козацькою смертю?.. Хто?
— За тобою! Пане полковнику! З тобою! — крикнув полк.
— А коли зі мною, то за мною!..
І, насунувши шапку, грізно глянув на всіх.
— Не попрікне ж вас ніхто прикрим словом! Гайда! Тарас ударив по коневі і в гніві помчав геть, а за
ним увесь полк.
Сумні стояли гетьман і полковники: задумалися і мовчали довго, пригнічені якимсь важким передчуттям. Стирчать на кіллі черепи гетьмана і полковників.
ДОВГО ГУЛЯВ ТАРАС ПО ВСІЙ ПОЛЬЩІ, ДОВГО РОЗЛИВАЛИ КОЗАКИ ЧЕРВОНЕ ВИНО, І НЕ ОДНІ БІЛОСНІЖНІ РУКИ ПІДІЙМАЛИСЯ З ДИМУ І ПОЛУМ’Я ДО НЕБЕС З КРИКАМИ, ВІД ЯКИХ ЗДРИГАЛАСЯ СИРА ЗЕМЛЯ.
Палає костьол. Тікають ксьондзи, ченці, жінки. Вдираються козаки. Шибениці, і полум’я, і кари.
— Нічого не жалійте! Нічого! — гукав Тарас козакам.
— Це вам, вражі пани, поминки по Остапові! Гетьман Потоцький на чолі війська переслідує Тараса.
Шість днів одступали козаки від Потоцького. Степами, ярами, болотами та байраками.
Над самою кручею дністровою кинулися козаки на поляків і прорвалися крізь їх оточення.
— Стій! Випала люлька з тютюном! Не хочу, щоб і люлька дісталася вражим панам!
І почав Бульба, зіскочивши з коня, шукати люльку.
Набігла ватага драгунів і навалилася на Тараса. Труснув був Тарас усім тілом, та вже не посипались на землю драгуни, як колись бувало.
— Ех, старість, старість,— сказав він і заплакав. Потягли Тараса на верховину гори до сухого дерева, верхів’я якого спалило громовицею.
Прикрутили його залізними ланцюгами до стовбура. Підтягли вище. Прибили цвяхами руки.
Почали метушливо зносити хмиз, дрова і розпалювати вогонь.
Та не на вогонь дивився Тарас. Дивився він у той бік, де відстрелювались козаки.
— Займайте, хлопці, займайте гору за лісом! Гору займайте! От пропадуть, пропадуть ні за що! — говорив він у розпачі і глянув униз, де блищав Дніпро. Радість засяла в його очах.
— До берега, до берега, хлопці! Спускайтеся стежкою ліворуч. Та забирайте човни! Човни забирайте, щоб не було погоні! — кричав Тарас, охоплений полум’ям. Та за таку пораду дістався йому тут-таки удар обухом по голові, який все перевернув в його очах.
Пустилися козаки щодуху гірською стежкою, а вже погоня за плечима.
Підняли козаки нагайки, свиснули — і їх татарські коні відірвалися від землі та, як змії, перелетіли через прірву.
І шубовснули прямо в Дністро.
Зупинилися польські драгуни над прірвою, дивуючись нечуваному козацькому ділу.
А козаки вже пливли з кіньми у річці й спускали в воду човни.
Коли Бульба очуняв від удару і глянув на Дністро, козаки вже були на човнах і гребли веслами, і засяяли радістю очі в старого отамана.
— Прощайте, товариші! — гукав він їм зверху.— Згадуйте мене і на ту весну приїздіть сюди та добре погуляйте. Що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь на світі, чого б побоявся козак? Підождіть, настане час, дізнаєтесь ви, що таке православна руська віра. Вже й тепер чують далекі й близькі народи — піднімається з руської землі сила, і не буде в світі сили, яка б не скорилася їй…
Розіслалося полум’я по дереву й закрило Тараса.
Козаки пливли в очеретах і співали про свого отамана.
На високій кручі над Дністром догоряло Тарасове вогнище.
