Люди дивились у вікна.
— Глянь, сміються! — показувала одна жінка другій. — Дивись, які привітненькі! Сміються і “драстуйте” кажуть!.. Ай!..
Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати:
— Здрастуй, матка! Молока, пожалуйста!
Ріжуть свиню.
Другу.
Третю.
— Хайль Гітлер!!!
Висаджують сінешні двері.
Обережно відчиняють хатні двері.
— Дозвольте, ферцайєн біте, можна?
П’ють молоко.
Їдять.
— Скажи, матко, за кого ти — за Гітлера чи за Сталіна? — спитав літню жінку солдат, одірвавшись од великої гладишки молока. Молоде лице його було привітним і лагідним.
— Як хочте, голубчику, вбийте мене, тільки мені Сталін краще, — сказала простодушна жінка.
— Очень карош! — сказав, усміхаючись, німець. Допивши молоко, він витяг з кишені револьвер і між іншим застрілив небогу.
— Прошу помити, — сказав веселий голий німець, кидаючи жінці всю свою одежу.
— Не буду мити, хай тебе причина обмиє, безстидна скотина… Тьфу! — не витримала ображена літня жінка і вхопила рогача. Кинув і другий німець одежу. А перший вже простяг руку до парабелума.
— Мамо, мовчіть, бо вб’є, мамо! — кинувся до матері її син дезертир. — Простіте, господа… Мийте, мамо!
— Ой, щоб же я, мій синочку, та на лавку тебе обмила… — заголосила мати.
— Тату, корову повели з двора! — вбігла до хати дівчина Христя.
— Ну й що ж, — сказав Купріян. — Це вам не свої. Раз уже нас завойовано, їхнє право. Ще не те буде, — поглянув він у бік синів. — Ще й вас поженуть, як биків на бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще вас і по Німеччинах, і по Туреччинах.
— А, видумуєте! — крутнув з досади менший син Павло і вискочив з сіней. Вздовж города провулком біг переляканий в смерть його товариш Гаркавенко Іван, а за Іваном німці.
— Гальт! Гальт! — та давай стріляти. Іван за хлів, в другий провулок, а з провулка Павло.
— Куди?
— Тікай! Убивають!
— Гальт!
Піймали обох. Автомати до черева та по морді обох.
— Хто ви? Дезертири?
— Дезертири…
— Шпіони? Да?
— Да…
— Ви розвідники? Кажіть, розвідники ви? Так?
— Так… ні… Так! — белькотіли перелякані хлопці кінчики запитань.
Фашисти добре понабивали їх обох, потім дали їм гвинтівки і поставили стерегти гармати.
Олеся сиділа нерухома край стола і дивилась на подушку, на слід Василевої голови. Вона була кам’яна, і коли на порозі з’явився батько, Лаврін Запорожець, з мертвим Савкою на руках, вона не чула. І лише коли батько погукав її, вона прокинулась і впала додолу.
— Тату!!!
У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сам гауляйтер Кох прилетів до столиці України для декларації імперських гордих цілей в отсій неймовірно багатій і щедрій країні.
Свою промову новопризначений чорний отаман України Еріх Кох почав без вступу, з найвищої ноти. Це була слава Гітлеру, слава нації, слава могутньому фашистському солдатству, що несе стару імператрицю — смерть — “нікчемному, млявому слов’янству”.
Смерть слов’янству, смерть більшовизму, демократичній розпусті і огидній претенціозності різних меншостей. Смерть єврейству!
Офіцерські душі не витримали пафосу тотальних закликів.
Вони вибухали в тевтонських грудях і роздирали горлянки грізними криками. Крики доходили до стогону й хрипу. Пристрасне вояцтво вигавкувало своє захоплення в такому динамічному пароксизмі, що великий реконструктор Східної Європи Еріх Кох скоро потонув у вигуках. Його слів уже не можна було розібрати. — Хайль! Хайль! Хайль! Ще хвилина — і Кох почав гавкати.
З усіх радіостанцій Берліна, Братіслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима, Токіо, по всьому світу транслювалася промова Еріха Коха, щоб знало все солдатство, всі німці, німецькі друзі, васали й раби, які перспективи одкрилися перед солдатом на Вкраїні. Сорок п’ять гектарів на душу! От що значить іти вперед, коли тебе веде Гітлер!
— На безмежних просторах України, якою я керую з доручення фюрера, є неосяжні простори для всіх солдатів! Тут, на Вкраїні, є місце для кожного, хто хоче. Ви знаєте про незміряні багатства цієї країни. Ви можете мені повірити, що я витягну з цієї країни все, я витягну з неї останнє, щоб тільки забезпечити всіх вас і ваших рідних… Хайль Гітлер!..
— Хайль! Хайль! Хайль! — лунає переможний рев…
Над пам’ятником Володимиру в Києві.
Над Богданом Хмельницьким.
Над шибеницями, над Дніпром…
Після промови Коха офіцерство кинулося їсти і пити.
— Цю землю можна їсти! На! Їж! Я хочу дивитися на тебе, сину мій, як на символ свого буття отут! — Ернст фон Крауз, старий полковник німецької розвідки, простяг своєму сину лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі. Людвіг стиснув землю в жмені і лизнув її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і гвалтувань.
Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували. Ернст фон Крауз зневажав Гітлера, але він визнавав його цілковито. Хіба ж не Гітлер з мільйонами оцих білявих пустунів Людвігів привів його через всю Європу на Вкраїну?
— Україна, Україна! — хрипів Людвіг оглядаючись навколо. Водянисті очі його світились захопленням.
— О, страшна земля… — задумавсь раптом старий Крауз.
— Фатер!
— Не гарячись. Ти думаєш, уже все скінчено. Не так просто. Це народ…
— Ми знищимо його.
— Хлопчику мій, я тікав уже од них в підштаниках у вісімнадцятому році.
— Час інший, фатер! — Вони йшли по полю.
— Час інший, а народ той же. Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні.
— О!
— Хай наші ідіоти брешуть у газетах які завгодно дурниці про їхню тупість і твариняче ставлення до смерті, ми з тобою повинні знати правду.
— Хайль Гітлер!
— Людвігу, не вигукуй мені цієї дурниці, хоч коли ми вдвох.
— Фатер, наш фюрер, наш нацизм учить нас…
— Хлопчику, нацизм не має серйозного значення, поскільки у нацистів, щоб ти знав, нема фактично ніяких ідей. Це сліпа сила, щось вроді надзвичайної грозової хмари. Це сліпе чудо, нечуваний казус європейської дурної політики. Ти розумієш? І для нас, розумних німців, вся ця дивовижна ситуація фактично зводиться до вміння скористати чудо. Франція, Бельгія, Голландія, все, що нацисти завоювали, — дурниці, бульки на воді… Ось! — викрикнув Крауз, ткнувши пальцем додолу. — Оце наше! Тут ми мусимо умерти, але…
— Хайль!
— Людвіг!
— Фатер!
— Ти думаєш, вони вже знищені!
— Йа!..
— О!.. Ні!.. Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху… Глянь! — сказав старий Крауз, обертаючись вбік. Вони проїздили через село, де на площі солдати якраз вішали людей.
— Гальт! — гукнув Ернст фон Крауз. Машина стала. Кати, що збиралися вішати старого пасічника Запорожця, застигли перед фон Краузом, що підійшов до шибениці.
— Хайль Гітлер!
— Хайль Гітлер!
— Бандити?
— Йаволь, гер полковник! Його бджоли закусали на смерть чотирьох наших зольдат.
— Да? О швайнерай! Дивись, Людвіг, він надіває на себе петлю.
— Фатер… Дас іст унмегліх!
— А-а… Слухай… — звернувся фон Крауз до старого Запорожця. — Цей офіцер хоче знати, що ти думаєш перед смертю?
— Світ здурів, то й бджоли подуріли. Почали всяке г… кусать, — сказав Демид. — А думаю я, що погані ваші діла, раз уже ви боїтесь таких, як я. Діло ваше програне.
— Але я стою на твоїй території і вішаю тебе, — сказав Крауз.
— Ну що ж? Повісиш та й утечеш. Така вже твоя слава… Знаю я про тебе одну прикмету…
— Ну?
— Ну не скажу.
— Скажи, я подарую тобі життя. Я обсиплю тебе грішми.
— Іди, хай тебе болячками обсипле. Іди, не заслоняй мені села, глупак.
— Чув? — звернувся зблідлий фон Крауз до свого сина.
— Фатер! Я починаю тебе розуміти. Це страшно, — прошептав Людвіг, хворобливо всміхаючись.
— А, посіпаки! Потяглися, щоб вам добра не було! — закричав раптом старий Демид Запорожець, побачивши, як проходила повз нього велика група військовополонених оточенців. — Не встигла війна початися, вже здалися, покидали зброю! Вже повзете в неволю. А ворог з жінками регоче… Вішайте мене, душогуби! Щоб бодай хоч не бачили мої старі очі…
— Фатер, що він каже?
— Ай…
— Вішай, кате! Чого злякавсь?!
Ернст фон Крауз махнув рукою і одвернувсь. Людвіг дививсь на шибеницю майже непритомний.
— О фатер! — оглядався Людвіг. Вони знову їхали в машині.
— Їх не можна підкорити. їх треба знищити. “Не передушивши бджіл, не їсти меду”, — як казав їхній король Данило в XIII столітті.
— О!
— Але, Людвігу, ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова “нація” остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників… От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного.
— Йа фатер! Ми будемо нищити їх, лише поскільки кожний солдат мусить убить ворога і позбавить честі ворогиню. Я зрозумів тебе. Дальше вони самі будуть нищити один одного! Я розділю їх, куплю, розбещу!
— Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчили. Їх треба розбити, поки вони не очухались од своїх помилок. Якщо ж не встигнем — ми пропали.
— Фатер, я їх озброю! Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті!
У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, здебільшого товариші Купріянових синів Миколая й Павла, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат і, кинувши велике товариство, приплелись додому на горе батькам і собі. Клуня перетворилась у своєрідний клуб загублених душ. Тут пилася горілка, гралося в карти, проклиналася доля і все на світі. І ніщо вже нікому не помагало. Сум і темний розпач у присмерку клуні повис над людьми, мов туман.
— Ай-яй-яй-яй-яй, що ж це ми наробили, товариші!
— Та не вий. Чого заскиглив? Не труї мені душу.
— Ай!..
— Як же воно це сталося, скажіть мені?
— На, випий!
— Не хочу. Не хочу… Вернуться наші, постріляють, видно, як собак.
— Е, жди тепер наших.
— Куди там.
— А може?..
— Ні. Пропало все.
— Вернуться.
— Ні.
— Не вернуться.
— Ну й що ж воно буде оце?.. На!
— Не хочу. От п’ю й не п’янію. Закушую і не маю смаку. Все, як трава. Все однакове. Все!
— Он повзуть. Ай-яй-яй.
— Ну, пропали.
— Раби.
— Хто?
— Ми… Оце євреїв у городах поб’ють та й за нас візьмуться.
— Ось будете ще ви самі один одного бити, — вмішався в розмову старий Купріян.
— Ну?
— Побачите.
— Я чув, що земля буде індивідуальна, наша.
— Земля наша, та ми вже не наші.
— Чого? Кажуть, тепер Україна буде самостоятельна, — сказав
хтось.
— Україна якась, мо’, й буде, та вас чорт матиме. Роздвоїлися, дурноголові. Узнаєте тепер, — сказав Купріян.
— Так що ж його робити, дядьку?
— Доганяйте армію. Біжіть, може, ще не пізно. Бо горе вам буде.
Раптом одчинились ворота, і в клуню вбігла перелякана дочка Купріяна Христя.
— Тату, Павло в поліції! Уже з рушницею!
— Павло?
— Он іде до хати!
Купріян Хуторний немов скам’янів. Збентежилась трохи й решта.
— Гляньте, Павло і Гаркавий Іван!
Павло з Іваном ввійшли в клуню з німецькими рушницями в руках
— Здрастуй, поліціянт! Моє поштеніє! — усміхнувсь Купріян, немов випивши чарку гіркої отрути.
— Я не поліціянт. Я охорона порядку, — промовив Павло нові чужі слова.
— Порядку? Якого порядку? Кого охороняти і від кого? Ти, сукин ти син нехай. Блазень! — Купріян кинувся до сина з кулаками.
— Стійте! — затулився німецькою гвинтівкою Павло.
— Тату! — кинулась до батька Христя.
— Ну годі, тату, — вмішався й старший син Миколай. Він був поранений у руку й сильно страждав.
— Не прикасайтесь до цієї зброї! — крикнув несамовито Павло, переляканий несподіваним поворотом діла.
Купріян вдивлявся в Павла, і тяжкий батьківський гнів піднімався в його душі.
— А-а! Священна зброя. Недоторканна. Гітлерова…
— А сталінська де? Де та зброя, на яку я двадцять років витрачав свої копійки трудові? Де, я тебе питаю?
— Ну, тату, заспокойтесь, тату! — знову кинулась до батька Христя.
— Та не дуже там просторікуйте, дядьку! — гули дезертири.
— Подумаєш, воїн!
— Броня тонка, дядьку! Тонка броня!
— Пішов би, спробував.
— Пробував. Царя захищав, не тікав! — розсердився Купріян. — Кому ти присягав? — звернувся він до Павла.
— Тепер бога нема! — гукнув один з гультяїв.
— Брешете, єсть! Батьківщина!
— Так про це не було мови. Обучали класам. Обратно ж, усі побігли, — виправдувався Павло.
— А ти чому не побіг? Чого ти сюда приплентався, сукин ти син нехай? Охороняти німців од батька й брата? Миколай! — обернувся старий Купріян до старшого сина. — Ось твій сторож. Бережись. Сторож-брат — це тобі не шутка.
— Я не хотів цього…
— Так нащо ти взяв? — спитала Христя.
— Вони силою дали мені, під страхом смерті.
— Морди понабивали, — підтримав Іван Гаркавенко.
— Ага, злякався! Під страхом смерті свою зброю кинув.
