Під страхом смерті за Гітлерову взявсь? Так!.. От виховали! Коли ж це було видно, щоб у Хуторних був страх смерті? Щоб Хуторні боялися крові? Щоб…
— Дайте мені сказати, тату!
— Говори.
— Спочатку в мене була думка одмовитись і вмерти.
— Ну?
— А потім я подумав: хтось же її да візьме. Раз уже так сталося раз уже світ перемінився, комусь же, видно, треба цю зброю брати, будь вона проклята нехай!
— Так. Так ти перший за неї вчепився? Перший поліцай фашизму Павло Хуторний! О страмота!
— Не дратуйте мене, тату!
— Павло!
— Пам’ятай, сину: не пролив ти крові ворога в грізну лиху годину, проллєш батькову і братову проллєш!
— Ну годі, дядьку!
— Купріян Михайлович!
— Та годі вам. Якось воно обійдеться. Живуть же люди… — утішали старого дезертири.
— Кидай зброю! — спалахнув Купріян і несподівано схопив за гвинтівку. Раптом прогримів постріл, і смертельно поранений Купріян упав з тяжким стогоном додолу.
— Гальт! Руки вгору! Виходь! — гукнув німецький єфрейтор, з’явившись на порозі якраз в момент пострілу.
— Тікай, Миколо, — гукнув Купріян. Христя кинулась до свого нещасного батька.
— Доню моя… Моя дорога… Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан…
Микола вискочив з клуні, збивши з ніг єфрейтора ударом кулака, і кинувсь тікати городами. За ним побігло й троє дезертирів, що сиділи окремою компанією під клунею на колодах. Вони чули постріл і крики і побігли за Миколаєм, не знаючи гаразд, що й трапилось. Услід їм пролунало кілька пострілів.
Пробігли втікачі через городи, соняшники, через леваду, гречку. Вже недалеко й ліс у яру. Стали, оглянулись.
— Що ж його робити?
— Тікаймо до лісу! Кажуть, там десь партизани!
— А може, той… ай-ай-ай! Глянь!
— Он уже біжать, гляньте! Он-он-он! Женуться!
— Та ні?!
— Вони, їй-бо, вони… Миколай! Будь ти неладне нехай!
— А, ходім додому. Чого ж ми тут стоїмо справді?
— А що? Хіба ми що?
— Та ми ж нічого. Ну, стоїмо.
— А чого тікав?
— Та хто його знає? Побіг, то й тікав. А ти чого?
— Та й я ж отак… Миколай!..
Микола оглянувся. Товариші стояли далеко позаду в нерішучості.
— Гей, хлопці! Не спиняйтесь, загинете!
— Га?
— Не спиняйтесь!
— Та ми, мабуть, вернемось додому? Чого, справді, бігти?
— Хіба ми що?
— Та ми ж нічого.
— Не стійте!
— Ні, Миколай! Остаємось!.. А справді, ну куди його тікати?
— І чого, справді?
— Га?! Чи як ви, хлопці?
— Та проживем якось!
— Поживем — побачим… поживем так!
— Не поживете! Не буде миру! — гукав Микола до хлопців. — Будете в ярмах землю орати! Та поженуть вас у неволю! Та стрілятимете один одного, як Павло батька, товариші!..
— Га?.. Ходімте, годі…
— Миру захотіли? Не буде вам миру. Не буде!
— Годі лякать!.. Пішли?
— Пождіть… Га?
— Гойдатиметесь на шибеницях, та не вернеться доля! Проща-ай! Довго дивилися хлопці услід Миколаю. Хто ж його знає, чи його йти, чи не йти. Замислились вони, опустивши голови, і рішили, очевидно, не йти.
У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам’ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово “священна” не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі. Сувора дійсність скоро розкрила їм очі. Широко востаннє розкрились вони, все побачили, та було вже пізно: повисли хлопці на німецькій шибениці рядочком, як стояли, на майдані в своєму безталанному селі.
І вішателі з Людвігом Краузом, сміючись і жартуючи, вже готували шибениці й для всієї компанії, що була в клуні при вбивстві Купріяна Хуторного. Людвіг був щасливий. Він діяв.
Уже вели побитих дезертирів і оточенців у синяках. Вже лупцювали їх конвоїри по чім попало на ходу.
— Ну, собако! Пропадеш же й ти! Ай! Пропадеш, батьковбивець!
— Іди, йди, — пробубонів Павло. Він був уже в числі конвоїрів.
— Ух ти, убийбатько! Іуда!
— Я не вбивав. Не мучте мене. Вони самі на кулю напоролись!
— Га! А ми самі на шибеницю йдемо?! Через тебе, сучий сину!
— Я не знаю. Я не суддя вам. Я сторожа, мені приказано. Що я буду робить?!
— Рус! Замовкни, свиня! — гаркнув німецький єфрейтор і ще раз оперезав бідолаху по спині.
Лаврін Запорожець швидко ввійшов у хату.
— Тату, ідіть мерщій на збори. Вони вас уб’ють, — промовила Олеся з сіней.
— Залиш мене, — глухо наказав Запорожець. Олеся хутко причинила двері. Упавши на тапчан у сінях, вона затужила.
Оставшись один, Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна.
— Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося — не малою, великою кров’ю на [своїй] території, — тихо промовив він до портрета. — Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків сіромах, та натруять одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам… Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна… чую смерть.
Почувся стук у двері.
— Прощайте, йдуть. — Лаврін повернув портрет до стіни й поставив долі.
— Іду!
Лаврін вийшов у сіни.
— Тату! — кинулась до нього Олеся.
— Прощай, доню, — тихо промовив Лаврін і вийшов.
— Що це за аморальна область? — блиснув хижим оком полковник Ернст фон Крауз, поглядаючи на селян, що стояли перед ним на майдані. — Тікають старости в партизанські банди, тікають начальники поліції. Тут банда дезертирів нападає на поліцая Павла Хуторного і теж тікає до лісу. Я чесний німець, батько, мушу банду вішати! Вас іст дас?
Лаврін слухав цю моторошну промову і внутрішньо готовивсь прийняти смерть достойно й просто, щоб хоч не просити ні про що катюг.
Загибель Савки й старого батька і поранення жінки тяжко пригнули його.
— Я знаю, ваші уші знаходяться в Лондоні, а серце в Москві! — говорив фон Крауз. — Але не забувайте, що ваші спини перебувають на Вкраїні і ваші шибениці теж. Я наказую востаннє обрати старосту. Називайте кандидата. Ну, біте!
— Нема в нас такого!
— Що вони кажуть, фатер?
— Одмовляються.
— Фойєррр! — крикнув Людвіг Крауз.
Загриміли кулемети, засичали кулі понад головами і раптом стихли.
— Нема! Не годимося для староства!
— Фойєр!!! — ще раз подав команду Людвіг. Село стояло по горло в воді під млином. Була ніч.
— Нема! Не можем обрати! — гукали в темряві з-під млина. — Нема! Плакали жінки під вербами понад берегами, понад осокою. Плакали
діти.
— Тату, тату! — гукали.
— Кажіть, тату, кажіть що-небудь. Загорілось півдесятка хат. Освітило людей у воді.
Лаврін стояв під руки в воді, притулившись до гнилої палі од старого мосту.
— Лаврін, прийми гріх на душу.
— Лаврін, у тебе сини в армії. Що тобі? Прийми тягар. Прийми, Лаврін Михайлович.
— Кому, як не тобі, Лавріне, — гомоніли люди, заклякаючи в воді. Вже декому не вистачило сил, і дужчі підтримували недужих.
— Лаврін, рятуй, бо заклякнемо к такій матері. Соглашайся, та ходім уже поснідаєм, — сказав посинілий од холоду Мина Товченик, сусід Лавріна.
— Ну, хай буде так, — сказав Запорожець.
Ранком фон Крауз, вдоволений з доброго сну, сніданку, приємного купання, у строкатій піжамі підійшов до млина.
— Гутен таг, україніше льойте! Ві гейт ес інен? Іх габе гехерт дас зі волен ніхт кайн кандидатур староста каварит. Дас зеєр шаде, ніхт? — весело глузував він, витираючи товсту шию пухнатим рожевим рушником. — Абер унмегліх зо філь ін кальт васер штеєн, ніхт вар? Біте, комен зі гір, унд подумайте нох айн маль… Немножко. Ну, пожалюй-ста…
Селяни почали виходити з води.
— Вер ду гаст гезахт?
— Запорожець Лаврін, — сказав Людвіг.
— Запорожець? О, дас файне наме! Хайль Гітлер! — крикнув раптом Ернст Крауз так голосно, що навіть коні й гуси перелякались.
— Дозвольте, господин начальник, ваше високоблагородіє, — сказав літній якийсь чоловік і, знявши шапку, вийшов трохи вперед Його не було між селянами. Він тільки що з’явивсь, він відрізнявся від усіх. Тихий гомін пішов по натовчу. Селяни взнали куркуля Григорія Заброду.
— Заброда!
— Як же це так, прошу прощенія. Я біг сюди з Північного Сибіру через фронт, повз гадюкою, ліз, котився бубоном. Велику книгу можна написати про мої страждання! І ось прибіг, — Запорожець! Цей же чоловік голова колгоспу, — грізно сказав Заброда. — Який же він староста. Він же мене виселяв до Сибіру!
— Ну?!
— У нього п’ять синів у Червоній Армії. І всі комуністи, як я чув!
— П’ять синів? — звернувся Крауз до Запорожця.
— Так точно, п’ять, — одповів Запорожець.
— Чудесно. П’ять синів на війні… О, дас іст патріотизмус! Очень хороший староста.
— Еге. А ось куркуль Заброда думав, чи не його часом настановите! — сказав Товченик, очевидно, вдоволений поворотом діла.
— Заброда? Вер іст Заброда?
— Куркуль. З Сибіру повернувся. Великий мироїд!
— Заброда? Ком гір, мерзотник! — розсердився фон Крауз. Заброда підійшов.
— Ти хочеш старостою бути, пес?
— Я думав…
— Ти думав, що це повернувся капіталізмус? Кайн капіталізмус, зондерн дойче націонал-соціалізмус! Ферштейст ду, гунд!
— Йаволь… — зблід Заброда.
— Чим ти заслужив староство у народу?
— Та ви знаєте, ваше високоблагородіє, що це за народ?
— Замовч, сволоч! — Фон Крауз з усієї сили ударив Заброду по морді разів чотири.
— Фатер! Ідея, — сказав Людвіг. — Це чудесний начальник поліції!
— Поліцай! Ідея… Ага… Да. Альзо, будеш начальником поліції! Ду!
— Не хочемо Заброди! Не хочем! Не треба!
— Знаємо ми Заброду!
— Господин начальник!
— Не треба! — загуло в народі.
— Ахтунг! Нас інтересують ваші позитивні думки. А негативні ні. Ви зіпсовані критицизмом. Много політики. Не треба політики. Треба пахать хліб, масло, яйка. Молитись богу… Ця людина…
— Погана людина.
— Дас шаде ніхт! Начальник поліції не повинен бути гарною людиною. Начальник поліції — ето курва-поліцай, а він інтересує нас саме з цих позицій.
Це вас не совіцька анархія. Ферштеєн зі?.. Плятц!
Заброда витягся і скам’янів як стовп.
— Вірно. Істинна правда! — сказав твердо й переконливо Мила Товченик.
— Дозвольте? — Мина трохи вийшов вперед.
— Ну.
— Уже, казав той, якщо воно до того и прийшло, що замість міліції, сказати б, замість простака вже треба падлєца чи курву, так тут уже, товариші, помилки нема. Вірно вам кажу. Бо такої падлюки, як Заброда, не то що в районі… куди там… одне слово, перехідне німецьке знамя може получить за підлоту.
Всі засміялися. Засміявся й сам Товченик.
— От времена…
— Чого вони сміються, фатер? — спитав Людвіг Крауз. — Руе!
— Руе! Подайте один одному руки. Ну! — почервонів од гніву Ернст фон Крауз.
Два непримиренні вороги Лаврін Запорожець і Максим Заброда подали один одному руки, розстрілявши тут же один одного очима.
Минали дні, минали ночі в загравах пожеж. Минуло літо. Мокра осінь. Розбухли холодні болота у дрібних дощах. Горіло. Над очеретами туман і дим. Крякали міни у багновищах серед людей. У гнилицях потопало юнацтво.
— Рятуйте! Ой ряту-у-у…
— Тихо!
По шию, по рот у холодній воді брели болотами на схід многі тисячі бездоганних героїв-страдальців, немов розкидані негодою величезні журавлині ключі. Піднімали над мокрими головами рідну свою зброю, партійні квитки, все, що було дорогого, виносили віру в серцях, і болотна брудна гнила вода нагрівалася од гарячої невмирущої людської віри в перемогу і од крові, вічної світлої пам’яті героїв.
Не раз і не два гомоніли вони з ворогами в гучних кривавих бесідах. Багато ворожих кладовищ лишали вони за собою і самі полягали в великому числі, прийнявши чесно труд і страх боїв і саму смерть.
По всіх роздоріжжях чули люди вночі, як стогнала в журбі земля, як вили пси свою собачу тугу і плакали вдови.
