Олена подивляла гарного коня. Він ішов дуже гордо і мав густу гриву, котра майже зовсім закривала голову. Від часу до часу підкидував бутно [Бутно — буйно, завзято] голівкою вгору; був, очевидно, ще молодий і мало запряганий.
— Поводити кіньми становить особлившу приємність, — сказала вона. — Мені так і сверблять пальці, коли бачу, що другі поганяють.
— Таж се можете й ви вчинити, — відповів, усміхаючись. А той усміх був широкий і без значення.
— Але ви мусили б мене сього навчити.
— Для чого ж ні? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врешті зараз зачинати.
Тут і передав їй поводи і навчав, як їх держати, коли і як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очі.
Він мав великі, голубі, потрохи безвиразні очі й виглядав свіжо і дуже молодо.
Вона поводила так, як він казав, а його погляд спинився на її тонких руках.
— Але держати треба неабияк! — завважила, повернувши голову легко за ним. — Чи ви не втомлюєтесь ніколи?
— О, я? — він сміявся. — Сього в мене не буває!
— Ціле тіло неначе в напруженні…
Його погляд так і промайнув по ній і спинився на її м’якім профілю. Її щоки зарум’янілись потрохи, і вона виглядала дуже гарно.
— Пані дуже ніжні, однак ми, мужчини, всі єсьмо сильні.
— Зате ми, жінки, витриваліші. Не повірите, може, що я можу раз по раз витягати п’ять до шість відер води…
Він широко створив очі.
— Дійсно?
— Можете мені вірити, я все кажу правду.
В його очах показалось щось ніби подив, а заразом і співчуття. Вона була така гарна…
— О, пані, ви не повинні щось подібного робити!
— І чому ні? Як нікого нема, а треба худобу напоїти, то муситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаєте се самі.
А він справді був добрий господар і знав, що воно не йшло інакше. Одначе, щоб вона щось подібного робила, ще й говорила про се так свобідно — вона, що зовсім не подобала на тих, що займаються такого працею.
— Пані, ви дуже господарні.
— Я не перебираю в праці. Опроче знаєте? Я завсігди кажу: чим ти є, тим треба цілком бути. Інакше не дійдетесь ніколи до мети!
— О, певно, — відказав поважно. — Доньки нашого —священика також дуже господарні. Наприклад, старша, панна Омелія, вона дуже образована панночка. Грає на —фортеп’яні, від неї й дістаю я завсігди різні часописи до читання.
— Т-а-к? — завважила протяжно Олена, і в сій хвилі потягнула вона сильніше поводи до себе. — Ви, певно, буваєте там частіше?..
— Не надто часто. Панна Омелія дуже привітна, просить частіше заходити; однак моя служба не позволяє на се, хоть і як би сього бажалося. А ви, пані, знаєте панну Омелію?
— Знаю, — сказала вона байдужне. — Чим вона вам імпонує? — спитала трохи згодом і обернулась бистро до нього. Холодна, насмішлива усмішка промайнула ледве слідно по її обличчю. Він відчув її.
— О, мені! — кликнув, зарум’янівшись, теж насмішливо.
— Я так думала, — і знов усміхнулась.
— Чому б мала мені імпонувати?
— Знати те — се ваша річ.
— Так я сього не знаю, — відповів він свобідно. І він дійсно не знав того. Не любив він узагалі думати, а був більше чоловік чувства. Се зрозуміла вона з першої хвилини, коли з ним познакомилась.
— Читаєте радо? — спитала його опісля.
— Радо.
— Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.
— А ви, пані, не читаєте?
— Тепер ні. Не можу.
Він дивився на ню цікавим поглядом; очевидно, не розумів її.
— Так мені лучче, — відізвалась стиха.
— То лиш час забирає, — обізвався, — а надто жінкам при господарстві. Вже мужчина, то примушений читати…
Вона відвернула голову від нього, і її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось уже за темний ліс, і остро, виразно вирізувались його лінії на огняно-червонім небі.
Їй стало холодно, і вона стиснула одною рукою кордикову [Кордикова — тонка, подібна до шовкової] хустку під бородою і пробувала її тісніше зв’язати. Чи коні почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий побачив що-небудь край лісу, бо скочив убік так, що легкий візок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана освободилась, а він став лютий і ударив коні, що рвались уперед, немов скажені.
— Бестія, — муркотів крізь зуби.
— Я тому винна, — промовила.
— Ні, — відповів нетерпеливо. — Се лучається нині вже третій раз. Однак, я його від сього відзвичаю. Ви перелякались? — додав опісля м’яким голосом. — Я був би, прецінь, не допустив, щоб ви впали!
Вона не відповідала нічого.
— Я стала боязлива, — говорила вона тихо з сумним усміхом.
— Як? — і він нахилився трохи вперед.
— Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виїжджаю рідко, а наші коні старі й супокійні.
— А чому рідко виїжджаєте? — спитав він.
— Коні все в роботі, годі їх відривати, а других просити не хочу!
— Сього вам і не треба чинити, — сказав із відтінком гордості і увічливості. — Тих драбів ось тут мушу щодня проїжджати, щоб стали слухняні. Можете їх кождим разом дістати, наколи лише захочете.
— Дякую, одначе без вас я не поїду, — сказала вона м’яким голосом.
Чудно-приємне чувство так і обгорнуло його. Він знову нахилився крихітку, і їх погляди стрінулись. В її очах затліло щось наче огник, і він глядів через хвилину в її гарне лице з очевидною приємністю. Опісля підвів гордо голову і сказав рішуче:
— Я й не допустив би, щоб ви самі їхали. А і не маю нікого, на кого б міг коні супокійне лишити. За чотири дні мушу знов їхати до міста. Наколи б ви, пані, мали охоту, то ми могли б спільно відбути малу подорож.
Вона не відповідала скоро. Стала лише ледве замітно блідша; а трохи згодом сказала:
— Хочу…
Дальша їзда відбулася супокійно і “лівий” ішов послушно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очі спинялися з подивом на гарних лініях її обличчя, на її устах. Такою він її ще не бачив і не чув, щоб вона коли так бесідувала. Правда, бував з пару разів і в домі її родичів, хоть лише за орудками, однак тоді бувала вона завсігди тиха, занята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер їхала з ним, сиділа біля нього. Він відчував її дотики. Нині була вона зовсім іншою. А те, що говорила і як говорила, було рішуче інакше, як се буває у других дівчат. Неподалік її помешкання просила його станути. Наколи наставав на тім, щоб її завезти аж перед дім, відповідала живо.
— Мушу ще на хвильку зайти до учительки, — і подала йому руку на прощання, причім уникала його погляду. — Далі хотіла б я вас о щось просити, а властиво остерегти, — додала м’яким шепотом, — щоб ви не їздили так напрасно [Напрасно — швидко] кіньми, не довіряли дуже власній силі. Ви надто відважні…
Він схилився й поцілував руку, що спочивала ще в його руці.
— Добре! Смію однак за чотири дні по вас вступити?
Вона потакнула мовчки головою, а опісля того він завернув візок і від’їхав. Ще раз оглянувся за нею і поздоровив її. Вона стояла, випростувавшись, з холодним усміхом на устах, немов на чатах, і дивилася за ним. Опісля з’явилось теє неприязне “щось” у неї між очима, і здалось, що її горда постать западається в себе… З похиленою головою і з посоловілим поглядом вертала вона додому. Ледве що замічала поздоровлення деяких знайомих газдів…
* * *
Чотири дні пізніше, якраз о тій самій порі, затримався знов візок пана лісничого біля помешкання Олени. Він вискочив скоро і зняв її. Вона не супротивлялась сьому. Виглядала дуже втомлена, відповідала одначе привітно й лагідним голосом. При прощанню він поцілував знов у руку, а вона просила його приходити.
— Розуміється! — кликнув він радісно, — і то так часто, як часто позволите…
З того часу стала Олена дома сумна, мовчалива. Вона була дражливіша, як уперед, ба не раз аж різка. Часто траплялось, що, коли Ірина несподівано вимовляла його ім’я, Олена уникала її погляду. Молода жінка бачила, що з нею діється щось замітне, одначе не питала. Знала доволі, що заговорить вона лиш тоді, коли сама захоче…
Одного дня спитала її радникова, коли буде вже раз [Раз — нарешті] писати до нового властителя в справі оренди.
— Пождімо ще, мамо, — відповіла знехотя і немов задивилась за чимось у вікно.
— Ще ждати? Таж ти говорила мені про се ще перед двома тижнями; я не вірю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок.
— Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе. Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дівчина не говорила ніколи на вітер. Ірина, що якраз у тій хвилі увійшла до кімнати, почула остатні слова.
— Що ти знов береш на себе, Оленко? — спитала журливо. — Може, знов ті утяжливі гафти? Лиши їх; заплата за них надто вже мізерна!
— Вас беру на себе! — відповіла в тоні, ніби жартовливім.
Ірина приступила й собі до вікна, і її погляд задержався на сестринім лиці. Виглядала змучена, а попід очі виступили перстені. Вона знала, що сестра терпіла на безсонність.
— Дуже сумний отакий осінній краєвид на рівнині! — відізвалась Олена, щоби повернути розмову на що інше. І дійсно. Надворі було дуже сумно. В городі [В городі — в саду (діалектне)] видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вітер так і здіймав сухе листя вгору й уносив усе далі.
Дрібонький дощик сіяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях виглядало пусто і глухо. І ворон не було видко, як звичайно: десь також пощезали, може бути, полетіли в ліс…
— Маю тобі передати поздоровлення, Олено, — заговорила Ірина по якійсь хвилині, під час котрої обі мовчки задивились на краєвид. Олена спаленіла і перелякалась.
— Від Фельса. Я була в учителів і подибала там його.
— Так? — обізвалась Олена, одначе обернулась у сій хвилі до столика і чогось шукала. Рівночасно вийшла з кімнати радникова, котру викликала наймолодша донька.
— Що ж він там робить?
— Не знаю. Останеться там, правдоподібно, аж до вечора. Дожидає вчителя, що поїхав у місто на ярмарок і має йому щось привезти. Мені видиться, Олено, — додала по хвилі, — що він інтересується тобою.
