Звідки вона? Не знали. Очевидно, не тутешня, але з її уложення говорила інтелігенція й давала свідоцтво, що вона не пересічна людина.
— Але ж ви її не бачили? — питала мене німочка. — Вона сидить же кожного разу, під час викладів науки гармонії, саме в другім ряді перед вами…
— Ні, я її не бачила.
— Її зараз можна пізнати. Вона держиться просто… гарна і має смутні очі. Але по фризурі [фризура — зачіска] можна її вже певно пізнати. Чешеться цілком antique [по-античному (франц.)] і обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Взагалі вона з профілю цілком type antique [античний тип (франц.)]. В неї чоло й ніс творять одну лінію… я мусила її бачити…
— Не бачила.
— То глядіть завтра, побачите її.
Вернувши додому, оповіла я все, що довідалася про неї, Ганнусі.
— Хіба прийняти її? — сказала я.
Ганнуся зморщила чоло, хотіла, очевидно, як звичайно, противитися мені, але, надумавшись, сказала:
— Приглянься їй завтра, а позавтра, як прийде і видасться нам можливою істотою, може, й приймемо.
Другого дня пішла я на виклади науки гармонії і дивилася за “спільничкою”.
Добачила її. Небавом по тім, як я усіла на своє місце, явилася й вона і усіла в другім ряді, саме передо мною. Сиділа нерухомо й прислухувалася уважно теорії музики. Я не могла бачити вповні її лице. Бачила лише темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м’яку лінію… Спадисті її рамена надавали їй ціху [ціха — прикмета, риса] якоїсь панськості, певності…
Не знаю чому, я неустанно дивилася на неї. Мене неначе тягло до неї, неначе силувало віддати їй цілу свою істоту на услугу або й ще більше: віддати всю ясність своєї душі, натхнути її тим. Сама не знаю, що таке тягло мене до неї…
“Коли б оглянулася! Коли б оглянулася! — думала я неустанно. — Чи я не бачила її вже давніше? Мусила бачити вже, коли сиділа передо мною в другім ряді… Коли б обернулася!..” Вона обернулася. Саме в тій хвилі обернулася перший раз сього вечора й глянула мені просто в очі. Великим, здивованим, майже допитливим поглядом…
Я застидалася і опустила погляд.
Вона не оберталася вже більше сього вечора.
По годині вийшла скорше від мене й зникла мені з очей.
* * *
Другого вечора коло шостої сиділи ми обі в сумраці мовчки. В кімнаті було тихо; в коминку горів огонь голосно, і світло полуміні падало червонявою тінню перед коминок і отоманку, на котрій лежала артистка, простягнувшись у цілій своїй довгості.
Була до крайності роздразнена.
Подавалася о стипендію, надіялася з певністю, що одержить її, а тут — не дістала. Спершу просто не вірила. Вона, “das Glückskind”, [улюблениця долі (нім.)] не осягнула того, що бажала! Коли пересвідчилася в неумолимій правді, плакала своїм сильним пристрасним плачем аж до утоми, аж поблідла. Відтак глузувала собі з того і з себе, а наостанку попала в роздразнений настрій, і від часу до часу переривала мовчанку не то монологами, не то питанням до мене.
Я сиділа мовчки при вікні й дивилася на вулицю.
І я була дуже пригнетена.
Один молодий професор, що приходив на годину конверзації англійської мови, почав горнутися до німочки, неначе забув, що не розмовляв досі з ніким, лише зо мною, що ми були собі найліпшими товаришами і що, почавши дискусію по-англійськи, кінчили її звичайно в матерній мові, бо мали собі стільки сказати, що по-англійськи не находили ще скоро слів, а година проминала, наче мінута.
Чому був такий невдячний? Німочка не вміла так по-англійськи, як я! Правда, запрошувала його раз у раз до себе, обіцювала бог знає що за діла від свого батька, ректора університету; а я така бідолаха супроти неї, що червоніюся вже за п’ятдесят кроків перед ним, не втяла б ніколи такого. Що подумав би він собі? Що сказала б Ганна! О Ганна! Вона не сміялася б, як із першої-ліпшої моєї неповоротності, але, скрививши вуста, лише сказала б: “Почуваєш уже зворушення? Ну, правда, тобі вже по двадцятім, — ergo [отже (лат.)] треба чимскоріше голівку під очіпок пхати!..” Вже як ми любилися і в усім згоджувалися, — в тім ми дуже різнилися. Вона мала багато поклонників, але сама не залюблювалася ніколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналізуючи майже всі прикмети їх істот; а проте не чіпається її любов; противно, обсміває їх не раз, як малих хлопців. А вже як розпічне яку працю, то й не згадувати їй про такі речі…
Не знаю, чи сього вимагають закони вищої штуки, чи воно що інше, але я не можу так. Найменша краса вражає мою душу, і я піддаюся їй без опори. Вона — артистка, вимагає бог знає чого, — але й на неї прийде черга. А коли прийде… Ганно, Ганно! Сам плач твій знищить тебе!
Штука — то великий чоловік; але я сказала би, що любов – більший. Професор, що приходить на години конверзації англійської мови…
— Жінко!
Я прокинулася переполохана…
— Що, Ганнусю?
— Чому мовчиш так завзято?
— Що маю говорити? Не питаєшся ж мене нічого…
— Не питаюся, але говорити, проте, можеш. Ти мені щось надто жадібно бігаєш на ті години англійської конверзації і надто оживлена вертаєш. Уже, певно, засліпилася в кім? Я тебе відгадую. Стидайся… саме впосередині науки… і розлазиться в чуттях!..
Я сиділа, мов окропом опарена, просто знівечена. Вже знала!
— Ганнусю…
— Може, не правда? Тебе й сліпий відгадав би, а не то я! Але я не дурно тобі раз казала: царство на землі належиться тобі!
Відтак розсміялася глумливо.
— Я хотіла б бути такою, як ти, т. є. Мати душевні органи, засліплювати і найслабшим об’єктом свій ум; мені се здалося б. Але ні! Я й без того віддамся. Як мені лучиться ще раз таке, як нині зі стипендією, я готова віддати руку першому-ліпшому заможному чоловікові, що перейде мені дорогу, щоб тим щиріше віддатися штуці.
— Ганнусю!
— Що таке? — спитала холодно.
— Говориш так… без любові? Ти, артистка, вийшла б заміж без любові?
— Власне, тому, що я артистка. Власне, тому, що ношу в собі ще іншу силу, крім серця свого… О Мартухо! — кликнула вона нараз здавленим голосом і пристрасно зарила руки в волосся. — Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артизмом, що живе в нас і заповняє нашу душу; що береться звідкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою и робить із наших істот лише послухачів і статистів своїх! Се щось таке велике, сильне, що особисте щастя мізерніє перед тим, не в силі вдержати з ним рівноваги в істоті! Вибагливою вдачею своєю нищить її саме в хвилі, коли шлюбує їй вірність. Заглушити в собі той світ, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо… любов також не вірна… мені неможливо… тому неможливо, хто носить справдішній артизм у душі!..
— Ганнусю, а як полюбиш?
— Та що там! — відкинула зневажливо. — То буду любити. Чи се вже найстрашніше в світі?.. Полюблю живий образ. Один, і другий, і третій! Коли б лише досить хороші, досить пориваючі й гідні моєї любові істоти! Коли б повні великих, перемагаючих своєрідних мотивів… а любити… байка! Я чекаю того розцвіту душі… може, сотворю в честь його… великий образ…
Потім обернулася до стіни й за малу хвилину почула я, що вона знов плаче…
Мені стало лячно.
Таких сцен я боялася завсіди дуже.
Було багато речей у житті, які брала страшно легко, ледве доторкалася їх крилами своєї вибагливої душі, а інші… падала ниць перед їх важністю; але в штуці була поважна й глибока, як море…
І з нею було тяжко дійти до кінця. Побивала мене аргументами, що, хоч і не були б признані загальносправедливими, то не були ніяк самі по собі неслушними.
Я підійшла до неї й почала втихомирювати її.
— Чим хочеш успокоїти мене? — питала мене повним, палючим, майже строгим поглядом. — Сентиментами? Сердечними фразами вплинути на мій ум? Не накладаймо на свої душі маски. І я і ти знаємо, що я мушу виїхати в інтересі штуки за границю… мушу, мушу!
По кількох хвилях піднялася живо з отоманки й почала ходити по хаті, причім терла нервово руки, що було вже в неї ознакою найбільшої розпуки. Здавалось, туй-туй лопне головою до стіни…
Я запалила велику лампу, що звисала над столом посередині хати, і світло немов переломило критичну ситуацію, розсипуючись лагідно на всі предмети великої гарної кімнати, оставляючи лише вугли в півтіні, де стояли нерухомо листові цвіти, і тут і там плюшеві фотелі, великі букети й білі бюсти…
Хтось застукав.
Вона задержалася перелякано в хаті і звернула люто й гордо голову через плечі до дверей, — хто смів саме в тій хвилі приходити?
Я попросила увійти.
Двері отворилися, і ввійшла женщина.
Чорно вбрана, з темно сповитою поверх шапочки головою, постава проста — вона!
— Софія Дорошенко, — звернулася лише до мене.
— Дуже нам мило, ви вже були тут?
Так; була й не застала нікого, але переказала слугою, що прийде. Вона перепрошує, що приходить у тій, трохи пізній порі, але вднину дуже зайнята; боялася, що, прийшовши скорше, не застала би мене дома, а їй залежало на тім, щоб застати мене… їй подобаються кімнати, і коли б я не мала нічого проти того, що вона грає… вона лагодиться до консерваторії… то пристала б на всякі умови, ставлені мною, і спровадилася б зараз завтра або позавтра.
Говорила дуже лагідно і, не ждучи, аж я попрошу її усісти, відтягнула крісло від столу спокійним, певним рухом і усіла. Світло падало широко блідою струєю на її лице. Змарніле лице з великими смутними очима…
Я звернулася за Ганною. Чи вона не бачила Ганни?
Здається, що ні. Говорила, мовби не бачила її зовсім або мовби усувалася від неї нарочно.
А артистка стояла під коминком, висока, горда, холодна, роздразнена до крайності, і її великі, розгорілі з внутрішнього болю очі спочивали жадібно на змарнілім лиці дівчини. Ні, не спочивали, шукали лиховісне чогось, щоб знищити вже в другій хвилі відкрите і відчути полегшу за свій біль, що впився в неї… Недобра була в тій хвилі.
Я представила її дівчині. Дівчина склонилася легко, артистка ледве головою кивнула.
— Чи ви зможете в нас мешкати, рішить уже моя товаришка,— обізвалася я, даючи тим Ганнусі нагоду заговорити. А Ганна, не змінивши постави, обізвалася холодно:
— Граєте гарно?
Я глянула лячно на неї, і відтак — на гостю.
Вона усміхнулася ледве примітне, відтак потерла повільним, мов утомленим рухом чоло й відповіла:
— Не знаю, граю по своїй душі…
Ганнуся надула губи й не обзивалася більше.
Я була в прикрім положенні. Мені хотілося чогось прийняти оцю дівчину, що хоч і не була мені знайома, але викликувала в мене довір’я і симпатію. Якоюсь лагідністю, певністю, а найбільше – поглядом своїм. Спокійним, а заразом — меланхолійним таким! Певність її рухів і та певність у гол”осі мали якусь іншу підставу, чим “добре виховання” або походження з “доброї родини”.
— Отже, як думаєш, Ганнусю? — спитала я несміло ще раз розбурхану артистку.
Вона здвигнула плечима і неначе повела мене поглядом на два гудзики пальта чужої, що держалися слабше сукна від інших, і на її рукавички, що були порозпорювані чи погризені, а радше — кінці її пальців, які дівчина саме в тій хвилі підвела до уст, почавши їх нервово гризти… Чинила се несвідомо, і була се в неї, очевидно, якась привичка.
Мені спалахнула кров у лице, — я засоромилася і розлютилася. Ніколи не відчула я жодної заподіяної мені Ганнусею прикрості так сильно, як у тій хвилі перед сею незнайомою, що звернулася, як видко було з її істоти, з довір’ям до мене; ми поводилися тим самим перед нею глупо й просто компрометували себе.
По хвилі прикрої мовчанки, з якої кожний був би відгадав відповідь артистки і її хвилевий настрій, піднялася вона, Дорошенко, звільна із свого крісла. Гладячи раз по раз лагідним рухом свій муф, звернула свої великі блискучі очі тривожно на малярку.
— Не можете рішитися відмовити, пані? — спитала. — Прикро вам, правда? Воно буває часом так. Але ж ви тому не винні, пані! Се я сама винна, що з’явилася тут перед вами… Ні, то ви винні,— поправилася, звертаючися нараз до мене й усміхнувшись несказанно милим усміхом. — Ви збудили в мені симпатію, про яку, мабуть, і не снили, хоч знаю вас лише з видження, бачила вас під час викладів науки гармонії. Шукаючи мешкання, зайшла я припадкове і в оцю вулицю. Прочитала виставлену в вікні картку, дізналася, що ви тут мешкаєте, і зараз рішилася замешкати у вас. Тому я тут. Але тепер бачу, що годі. Я ніяк не в силі грати з тим переконанням, що хтось із окруження зазнає через гру прикрість, а з нею — і через мене! О ні, ніколи! Мій фах вибагливий, і жадає зараз для себе нестісненої волі. А що я привикла віддавати музиці самі необмежене свобідні почування, то тут мішав би мою душу вічний неспокій і підозріння, що розстроюю іншим нерви і впливаю погано на моє окруження, а того я не хотіла би!.. Я потребую спокою, що випливає з замилування до музики і гармонії в відносинах, передусім — гармонії! Тепер уже я сама перепрошаю, що відступаю,— додала трохи несміливо, між тим коли її погляд промайнув знов боязко по артистці, — але я справді не можу інакше. Тут, видко, — додала, оглядаючися, — панує тонша краса, але я мушу шукати любителів музики.
Ганнуся заворухалася.
Глянувши на неї, я побачила відразу, що з нею зайшла зміна і що в ній узяла верх її добра натура. Неначе не гнівалася ніколи, не бурилася ще перед хвилею, так усміхнулася тепер. Піднявши брови зчудовано вгору, спитала:
— Хто вам каже, пані, що ми не любимо музики? Саме ми любимо музику, правдиву, від душі музику, що не є впливом дресури й профанації того, що зветься талантом, а випливом струнами обдареної душі, як се ви тепер описували. — І простягаючи до неї щиро руку, говорила далі: — Ми просимо вас остатися в нас і перенести симпатію свою й на других. Вони не такі страшні, як здаються, коли захмарені… Не так, Мартусю?..
Я усміхнулася, притакуючи головою. Я була би її таки зараз за шию обняла, що була така добра…
— А щодо гармонії в відносинах, то ми вміємо її цінити. Саме в нашім житті грає гармонія велику роль, і коли б ви справді хотіли в нас остатися, ми творили б викінчене тріо. Жінко! — звернулася до мене. — Потверди се, що я сказала, та зроби мені рекламу…
А я, щаслива по такім гарнім звороті її настрою, потвердила її слова, зробила їй “рекламу” і попросила й з своєї сторони дівчину остатися в нас.
Вона подякувала.
По ній було видко, що була урадувана, хоч не виявила сього словами. Здавалося, не вміла висказувати почувань словами, і ми могли хіба по її очах бачити її задоволення. Ті очі окинули нас вогким вдячним блиском, а відтак спустила їх скоро, мов засоромилася свого зворушення, викликаного щирим виступом артистки.
Я просила її остатися у нас на чай, але вона відказала, вимовляючись, що дома жде на неї робота, коли має позавтра перепроваджуватися. Говорячи се, сягнула в кишеню і заплатила відразу за три місяці. Відтак посиділа ще трохи й попрощалася.
Третього дня спровадилася.
Артистка слідила з цікавістю, майже пожираючими очима, за кожною її річчю, яку вносили в кімнату, мовби хотіла відгадати з них характер дівчини та яким milieu дише все, і чи було варто – “цілуватися з нею в уста”.
Але вона не мала багато речей.
Найкраще, що було в неї, то був її фортеп’ян.
Чорний, з дорогого дерева, прикрашений на краях арабесками з перлової матиці, лискучий, мов дзеркало.
Коли вносили його, вона сама прийшла за людьми, що привезли його. Сама вибрала місце, де мав стояти, і власною рукою поуставляла скляні підставки, на яких мав стояти.
Коли було вже все в порядку і ми всі три вечором сиділи при столі, на якім шипів самовар, споглядала вдоволено раз у раз за кімнатою, де стояв її улюблений інструмент, і мов мінялася з ним усміхом, що помістила його в такім добрім місці…
— Тут високі покої, і він буде прекрасно звучати,— говорила заодно. — В нім знаменитий резонатор, але він потребує простору, а тоді його лише слухати! Я його знаю… я тут розживуся!
Кімната, де стояв він, була неосвічена, і її двері стояли нині цілком широко отворені…
Стояли широко отворені, і з них тхнуло чимсь, закутаним у темноту, не знаним мені цілком характером. Її очі зверталися туди, мов притягані таємною силою, розсвічуючися розкішне, мов душа її піддавалася без найменшої опори елементові сильнішому, як вона, пристрасно любленому нею, перемагаючому її цілковито.
