— Про ваше щастя ви мені ніколи не говорили, Параско,— каже пані, усміхаючись.
— Не розказувала, бо не питали.
— Ну, то закуріть собі, а руки най спічнуть трохи. Я буду слухати…
— Говорити не велике діло! — відповіла байдужно, а відтак набила свою коротку люльку, пакала довший час мовчки, заким тютюн не запалився, і стала оповідати. Жила від дев’ятого року свого життя у своєї нанашки. [Нанашка — хрещена мати] Наймалася в своїм селі і на службу, а що роботи не боялася ніколи, було їй всюди добре. В п’ятнадцятім році поховала родичів. Її батько був великий майстер — будував церкви, а цілий її рід славний. Два сини одного її вуйка були таки дуже славні. Файні були оба і все разом держалися. Оба витесували з дерева скрипки, сідла, баклаги; а одного разу пішли оба в ліс рубати дерево; дерево зломилося і убило обох. Убило на місці. Їх і поховали разом в одну яму… А один знов, вуйкового сина син, Андрій йому на ім’я, і вона йому тітка,— той вже найславніший зі всіх. Дещо з того, що він витесував, забрав цісарський син. З такого роду вона, і не з буковинських гуцулів.
— Одної днини,— оповідала,— казала мені нанашка, аби в велике пущення — саме з неділі на понеділок — покласти всі тоті речі, що носиться того дня, т. є. в неділю — під подушку, і що той, що богом суджений, прийде в сні.
Я так зробила.
Все, що мала, носила того дня на собі, уклала під подушку і лягла спати.
І снилося мені.
Сниться мені, що іду на гору з бесагами, [Бесаги — сакви, торба] в бесагах сіно. Іду високою горою в траві по пояс в ліс, а ліс сухий. Висохлий такий до найменшої галузки, аж порудів. Смутно так, тихо… Роздивлююся,— а передо мною взялася звідкись брама. З неї виходить чоловік, ні старий ні молодий, і несе місяць в руках, викручує ним. Став передо мною і поклав мені руки на голову та й каже: “Дитино моя! яку гадку маєш, таку май. Будеш іти сім миль і сім годин — найдеш свого судженого!” Та й щез! Се снилося мені. І минув собі час. Я не сиділа. Робила і служила, гарувала, бо була сила. Гей, що за сила була в мене! Живу собі, що мені за біда! Лиш на однім місці не могла довго бути. Все мене кудись тягне; все я десь би ішла; до Буковини заманило мене іти. Аякже, до Буковини на роботу, до сіна. Літом прошу сестру Теклю іти туди зо мною — вона не хоче. Найметься де-небудь і там вже чипить, [Чипити — залишатись] мов приросла. Але я все мала на думці іти до Буковини, так присудили вже мені судільниці.
Та й пішла.
Насилу намовила сестру та й пішла з другими гуцулами на покоси до Вижниці, до Іспаса. Туди приїхав Гаврісан з тутейших гір, з Брязої, заможний волох, газда, що надзирав над граждами [Гражди — обгороджена ділянка землі в горах, призначена для орання] і полонинами пана Куби, і гай — намовляти нас всіх, скільки нас там було, до роботи до панського сіна, до Буковини, до Брязої. Підо мною горить земля, щоб іти. Одні кажуть, що підуть, другі, що не підуть, треті міркують, сестра моя не хоче. А я… ей боже! ішла би таки, як стою — вірите чи ні?
Звернувся Гаврісан до мене та й змірив мене від голови до ніг.
— А ти, мой?
— Піду! — кажу.
— Добре!
Всі, що згодилися їхати з ним — поїхали таки зараз другого дня, а що ні, вернули додому. Сестра моя вернула з ними, але пізніше злюбила тут.
Робимо ми коло сіна далеко в горах, косимо, громадимо, складаємо, дехто копиці, дехто стоги; тут складала я сама стоги, що Гаврісан рот роззявлював! Коло других стогів по два люда,— я коло свого сама. Гей, що була я жвава! Сонце пече, землю розтопити хоче… очей годі на небо звернути, так б’є з нього спека, а в мене руки не в’януть. Кров з тварі [Твар — обличчя] туй-туй трісне, так розгріваюся, але не перестаю, доки не скінчу. Пан Куба над’їде — все верхом приходив — пустить коня пасти, а сам розкинеться край лісу або на землю під який стіг в холод, кине капелюх з голови та й дивиться на мене. Коло нікого не стояв він так довго, як коло мене! Відтак витягне свій тютюн, подасть і — “закури собі, Параско!”.
Я курю — та й балакаємо. Він питає, а я відповідаю. Добрий був пан, він любив, як я сміялася!
По роботі хочемо назад додому вертати, ба їдемо вже. Велика фіра, набита нашими людьми, я з ними. Пустилися в дорогу, співаємо. Аж тут жене хтось за нами на коні. Гаврісан!
— Параска най лишиться! — кричить.
— Параска назад! Пан казав…
Мусили станути.
— Іди реготатися! — дюгнув мене один парубок, що все сунувся коло мене сидіти, коли я рішилася лишитися в панських граждах.
— Заздрість тобі? — кажу йому та й розсміюся, а всі за мною. Мабуть, тріс зі злості, нім заїхав додому.
І добре було мені тут в Гаврісана.
Роботу собі свою роблю, весело мені, весело… ей боже!
— В тобі жура не любиться,— каже мені Гаврісан.
— А я в неї і не наймуся,— кажу йому.— Не вмію в тугу грати… І не навчилася до сьогоднішньої днини — вірите чи ні?..
Хто би не вірив!
З її оживлених темних очей б’є безжурність, з кождого руху, з інтонації голосу сила непригнетеного життя, гумору, а заразом — дитиняча наївність!
— Сама з себе веселію. Нічо не дошкулює мені… моцна-м, гори розсаджувала би, а тепер… Але й тепер я не дамся! Хоч мої руки тепер не ті, що були, але й тепер, якби хто прийшов… ну, най би прийшов! — Вона підняла бистрим рухом стиснений дрібний кулак і погрозила ним.
— Овва, Параско! Хтось би вашого кулака дуже боявся! — закинула пані.
— Боявся не боявся, але я не боялася б! Мій кулак знали добре всі замолоду, та й і в Гаврісана. Ніхто не міг його в мене отворити; і по два люда пробують і не можуть. Жоден парубок, жоден чоловік: я все за перстінь закладалася.
Один молодий чабан, волох, файний, моцний гаргат, [Гаргат — парубок. (Прим. О. Кобилянської)] напосівся був отворити в мене кулак — за перстінь. Дурів,— додала зниженим голосом, усміхаючися свавільно, та й сплюнула.— “Отвориш ти його в мене тогди, як курка запіє”,— кажу йому; а він лиш сказав: “Гай-гай!” — і більше нічо.
Трапилося відтак, що я носила сіль до стини. Мабуть, знаєте, що то “стина”? Чабанія, де люди літують з вівцями, де їх доять і вурду і бринзу роблять. Збита з дощок колиба на якій-небудь горі на пасовиську. Збігаю я вже з гори — сама-одна, навкруги ліси, трави аж давлять… збігаю та співаю собі голосно… Нараз чую: надлітає луна голосна… і тягне “у-х!!”.
Дивлюся на противну гору, де під лісом безмежна левада, на ній біліється товар, пасеться,— а з-поміж нього збігає, ніби куля, молодий чабанисько… Довге чорне волосся теліпається йому коло шиї по плечах…
Пізнав мене. Ревнув, вибачте за слово, не до вас мовлячи, як бугай,— ну, здурів…
Я помахала на нього кулаком та й в ноги.
“Біжи,— гадаю собі,— здогониш ти мене, як поскакаєш головою за мною”. А він таки збіг! Я спряталася за смереки, пукаю зо сміху!
Він станув та й роздивлюється, як той вовк голодний.
— Ігі! — крикну я нараз та й виходжу з-за деревини.— Сліпаку — я тут! — Він кинувся до мене — істинний вовк.
— Тепер ти отвориш кулак,— каже він і дивиться, як нечи— стий. Іскри сипляться йому з очей, в тварі сам міниться.
— Не отворю,— кажу.
— Отвориш!
— Не отворю!
— Будем видіти!
— Будем…
Він кинувся, як бішений, на мене і відразу роздер на грудях сорочку.— Будем видіти,— сопить,— хто запіє, як курка,— і валить до землі.
Тогди я… не дай, боже!… “Мой, мой, мой!” — зойкнула лише і стала боротися. Боролася на смерть!!
Що він моцний, розбішений, змагається звалити, а що я не даюся!..
— Запієш ти, запієш! — стогне і хапає за гортанку, щоб кинути до землі.
— Запієш ти! — я йому, і як затну зубами в його руку, аж заскавулів!
Заскавулів, а я зірвалася на ноги та й на нього!
Він до мене… аж страшний; відай, вбити хотів, але я не ждала і в лице йому геп! і вже не боюся більше.
— Видиш кулак? Видиш? — реву.— А зуби видиш? Як котюга, пірву тебе, заїм, розшарпаю, мой, мой, мой!
А сама так і підійшла близько і дивлюся на нього, а з лютості — гину!..
Він стояв блідий як смерть, без капелюха, що злетів йому з голови, і мовчав.
— Розбійнику,— кажу йому і махаю обома кулаками,— ти гадаєш, я з такого роду? Ігі на тебе! — сплюнула і пішла.
Тогди він підняв капелюх з землі і вернув назад на гору. Я вже далеко була, далеко вже на хребті другої гори, як він заграв в трембіту. Сумно грав він тогди. А відтак пізніше розказував Гаврісанові, що плакав…
Такі були в мене оці кулаки.
— І ви не боялися, Параско?
Вона глянула на питаючу ще розпаленими очима.
— Чого? — питала.— Нехай оце боїться! — кликнула і вхопила бурливим рухом мале песятко, що спало скулене недалеко неї, і притиснула його пристрасно до себе.— Оце, коли я стеремкочу на нього, як мені забагато дзявкотить; а не я! — І розсміялася вже м’яким сміхом.— Хто би був дурний боятися!..
* * *
— У Гаврісана була я до товару.
В мене коні та воли, а хатня робота мені байка.
Недовго по тім, як я боролася з чабаном, післав пан Куба звідси, з міста, по мене. Нехай прийду до нього сюди додому служити, наказував.
Я не хотіла.
— Я не наймичка до міста,— кажу,— а зарібниця. Піду, звідки-м прийшла. Дороги мені не страшно.
— Нехай прийде,— каже,— Параска сюди! Тут в мене є вдовець з її краю, наймит-газда Юрій, що її засватає, і будуть разом в мене служити!
— Най сватає, кого хоче! — кажу.— Не піду.
І не пішла-м.
Він знов прислав.
— Ні,— кажу,— не піду. Або я що, аби ішла до нього? Світа не маю?
І з тим вже супокій. Вже ані не посилають, ані не питають. А мені добре. Дні злітають мені, як птахи. Жури не знаю. Вже що, а щастя дав мені бог! Смуток відвернули судільниці від мене і, як кажуть, кого полюбили, душу золотом позолотили — щаслива!
— Сама з себе! — докінчила пані мов до себе.
— Або я знаю? Щаслива!
— Параско, коли ти заплачеш? — питає не раз Гаврісан і лиш киває головою.
— Як сухий дощ стане падати,— кажу,— а поки що дайте на тютюн!
А він засміється — дасть. Добрий був Гаврісан, була би-м пішла за нього, але мав уже жінку. Носилася в хустці і спідниці, а газдиня була така, що раз! Всяку роботу знає, а за часом банує, [Банувати — тужити] як за дитиною.
— Заплаче,— каже Гаврісаниха,— як засватається з бідою!
— За парубків не йшла,— кажу,— що сватало їх мене, і бідних, і багачів, з п’ятнадцять! а за біду б я йшла? Гей, гей, не з’їсть вона мене!
— Видко, тобі життя — сонце.
— Ну,— кажу,— сонце не сонце, але і не смуток.
Раз сниться мені сон. Сиджу десь ніби під якоюсь хатою і пряду білу куделю. Куделя біла, як сніг, а нитка з неї вже срібна, а клубок ниток то таке вже срібло, якого й не бачила ніколи. Пряду. Нараз приходить якась жидівка і сипле мені в полу повно булок. Се снилося мені. А тепер слухайте. Тої самої ночі з п’ятниці на суботу снить Юрій у пана Куби в місті, що я прийшла до нього і дала йому одну булку, а одну затримала собі. Ну, вірите ви оце чи ні? Тогди наперся він іти конче по мене. Так вже йому судільниці заподіяли.
Пан Куба вже йому розповідав за мене.
Казав: “Візьмеш її за жінку, буде тебе довіку тримати; дівка як блискавиця, буде вам добре в мене”. Іншим разом клептав йому знов голову: “Візьми Параску, бо вхопить її тобі другий з-під носа, як яструб курку!”
І він вибрався.
Забрав з собою одного товариша, що вже був перед сим у Гаврісана та знав і мене, і прийшли до нас до Гаврісана, до Брязої…
Я була саме тогди на горі в колибі. Пораюся там з якоюсь роботою. Приходить його товариш — він сам лишився у Гаврісана в селі — станув надолині і загримів: “Параско, гей-й!” — аж луна прокинулася лісом.
— Гей! — кричу назад.
— Ходи-ста!
— Чого вам мене?
— Дай вогню до люльки!
— А ваш кремінь де?
— Загубив…
— А мій у воду упав!
Він закляв надолині, а я розсміялася.
— Не йдеш?
— Вам вогню треба?
— Подаш в хаті. По тебе Юрій прийшов. Махай, чарівнице!
“Зачарувало б тобі язик за твою новину! — гадаю собі, та й з тим і стуманіла.— Прийшов! Що з того має бути?”
Відтак не знала, як збігла вдолину.
Знаю лиш того, що загубила свою люльку, що мені її сам пан Куба дарував — так мені щось світ завернуло. Встидно мені так, що — ей боже! Ну, але йду. Входжу в хату, а він сидить, де лавки зв’язуються! Як я то увиділа, по мені мороз пробіг. Се-бо так, що як парубок хоче конче дівку взяти, то дивиться, аби як увійде в хату, усів якнайборше, де лавки споюються; тогди йому її вже ніхто не відіб’є. Тогди я по хаті ходила, як по коліна в землі.
