І не виджу, який він. Чи старий, чи молодий, чи файний, чи поганий! Щось мені очі заступило… чудно мені так — смерть…
А він їсть мене очима. І наперся він, щоб я з ним ішла. Іти, та й іти, та й іти! Вже і з Гаврісаном говорив, і з Гаврісанихою, вже розревівся в граждах і волох-чабанисько, що з ним билася, але всім він сам сказав, що по мене прийшов, лише жде, щоб я йшла.
І пішла я — вірите чи ні?
— І на яке ти йдеш? — питає Гаврісаниха.
— На боже,— кажу їй.
— Ходить, як година по людях! — каже Гаврісан, що нерадо пускав мене від себе.— То тут, то там, не загріває місця нігде!
— Загрію місце там, де мені захочеться, кому що до мене? — кажу.
— А як трафиш зле?
— Не трафлю зле. Голови в бесагах не ношу, щоб не знала, що роблю. Не злюблю, верну назад.
— Вже ліпше брати Ілію (чабаниська того)! — сварить Гаврісаниха.— Хоч парубок, як медвідь, та й здатний до всього, а то — бойко!
— Або я йду за нього? — кажу їй.— От — іду!
Гаврісан сплюнув.
— Тьфу! — каже.— Дівка здуріла.
— І не страшно тобі, мой?
— Чого? Світ божий, а не його.
Не страшно мені. “Чому не йти? — гадаю собі.— Піду та й подивлюся на дудяну, [Дудяну — місто. (Прим. О. Кобилянської)] і так ще там не була. Там сидить пан Куба. Може, дасть другу люльку; а тютюну певно що дасть! А у нього не лишуся, як не схочу”. А він щохвилі питає: “Ідеш вже, Параско? Ходи, роботу покинув”.
І пішли ми.
Як минали ту гору, де паслися вівці пана Куби та й Гаврісана, грав чабанисько в трембіту. Грав таку тугу, що — ей боже! Дивлюся на гору — і не забуду його.
Стоїть медведисько з чорним патлатим волоссям своїм, округ нього вівці білі й чорні дрібніють з трави… стоїть сам-один та й плаче в трембіту… Грав, доки нас видів, а як зійшли з його очей, як погнав голосом по-через гори— “у-х!..”, аже в серці відбилося. Тільки і виділа я його.
— Що се? — питає Юрій та й дивиться боком.
— Се чабан за Параскою! — каже його товариш. — Злюбив її.
— Чому ж ти за нього не пішла? — звернувся відтак хутко до мене, а на Юрія кривить лицем.
— Банно вам? — кажу.
— Ящірко!..
— Не мала волі до нього!
І йшли ми.
Я йшла за ними, як сліпий за видющим. Ідемо… вони оба наперед, а я ззаду за ними. Слухаю, а вони кажуть по-волоськи, аби я не розуміла, а я розуміла все — привчилася з чабаном, лиш не вміла говорити,— кажуть: “Ведім її верхами та вузинами, а не дорогою, щоби не втікла назад…” А я підняла добре голову та й стрілила округ себе очима. “Гай, гай! — погадала.— А я не сліпа, а ноги мої не пара вашим. Не схочу лишитися, найду собі спряток!” — І запам’ятала собі добре, куди мене вели…
Ввечір прийшли ми до дудяни і до одної хати. Тут розпрощався з нами товариш і пішов далі. Юрій отвирає хату.
— Так ми не йдемо до пана Куби? — питаю.
— Чого до нього? Ти гадаєш,— каже він,— я привів тебе для пана Куби? Я знаю, що він того хотів, але я не хочу. Найде собі другу наймичку, не журися!
— А мені що за нього журитися? — відповідаю та й лиш згадала люльку… був би дав!
Відтак каже:
— Тепер ми вже дома. Газдуй здорова! Вари їсти! — І дав яєць, і масла, і молока.
“Не діждеш ти сього, аби я тобі їсти варила!” — гадаю собі, а відтак встала, розгорнулася та й зварила.
При вечері нас лиш двоє. Далі ні живої душі, ні пса, ні кота, ні курки. Їда мені в рот не йде, встидно мені так, що… ей боже!
Їла, а на нього так якби й не дивилася. При вечері каже він мені, що бог вигадав пару!
Я мовчу. Най буде і так; що мені до того?
Відтак полягали спати.
Він казав, що трудний, а я — ну, щоправда, тяжка та й довга була ся ніч для мене! Снилася Гаврісаниха, що сварила заєдно: “На яке ти ідеш?” А відтак чабан снився, що стояв самий на горі під лісом між вівцями білими і чорними і плакав в трембіту… а по тому, що намагався отворити кулак та й давив до землі…
Рано мов не та встала.
Рано прийшов його брат, і родина, і кумпани [Кумпани — товариші] — ціла кумпанія.
Його брат побачив мене і сказав лиш оце слово: “Добре ти зробив, Юрій, що привів оцю дівчину!” Всі прочі обступили мене і намовляли іти за нього. Одна газдиня, що таки добре зналася з ним, не мовлячи до вас, прибрана в намиста і срібні дукачі на шиї, в білісінький рушник, з кучерями на чолі, говорила раз по раз: “Іди за Юрія, будем жити, як сестри”.
Я лиш сказала: “Без церкви не буду з ним жити”, лиш то, а він вже за шапку та й до панотця пішов. Він пішов, а я ходжу по хаті та й понадвірку і гадаю: “Утікати, варе, чи йти за нього? Гаврісан прийме, бо я в нього права рука до товару; але там чабан… скаже погане слово, соромно буде, встидно… вже таки лишуся. Та й чому і не лишитися? Не з своєї голови прийшла я тут; се подійка судільниць… Та й воно-таки і не зле тут. Хата є, гроші є, корова є, а села дівочого нема!”
Так розгадувала я собі, та й пішла.
На весілля прилагодила все файно: м’яса, цілого барана, голубців, відро горілки, все, що треба, а сама пішла до шлюбу. Ішла я до шлюбу, як по коліна в землі, чому? — не знаю.
Приходимо з шлюбу, а горшки порожні!
Кумпанія все з’їла! Тота, що дома лишилася, з’їла, а може, і покрала; бог святий її знає. А я закотила рукави і справила другий обід, і аж отогди було все добре.
І прожила я з Юрієм сімнадцять років. Добрий був чоловік: не бив мене ніколи. Лиш останні три роки було мені тяжко. Пив, а роботу ненавидів. Як спорню роботу, то спорнена, а як ні, то ні. Відтак помер. Оцю хатчину, що її тепер маю, ми обоє запрацювали. Та й добре, що є.
Замовкла і витрясла попіл з люльки.
— Тепер ви так самі, Параско,— заговорила пані по довшій мовчанці.
— Та сама.— І здвигнула байдужно плечима.
— І не скучно вам, от так завсігди самій сидіти?
— Не скучно. Роблю роботу в хаті, понадвірку, курю — і не скучно мені ніколи. Ей, де скучно! — додала так, якби собі глузувала з чогось.
— А взимі?
— Та й взимі так. Ходжу по дрова, пряду, деру пір’я. Маю карти і ворожу… все в неділю по обіді ворожу; а не раз і ввечері, як є час.
— Хто вас навчив ворожити?
— Сама. Сиджу сама та й гадаю про одно і друге; дещо каже мені сон, дещо вгадую сама з себе, і добре мені з тим. Коби не дрова, не знала би я, що біда; лиш за них мені тяжко. Гірко носити!
Вона мала звихнену ногу і ходячи куляла.
— З чого у вас нога слаба. Параско?..— спитала пані, розцікавлена оповіданням гуцулки.
Вона зморщила на одну хвилю чоло.
— Та се той проклятий винен,— сказала, не підносячи понурого погляду.
— Хто?
— Таже Малинин син і моя сестра…
— Та як же так, Параско?
— Та так.
— То розкажіть!
— Нема що слухати…
А відтак оповіла.
З її слів, сим разом скупо складених, виходило, що жила з тим “Малининим сином” і любила його, хоч слово “любов” не переходило її уста. Її сестра, Текля, хотіла молодого гарного волоха до себе притягнути і споганювала її різними видумками. Старалася приподобитися йому, затягаючи його раз у раз до корчми, купувала горілки, давала грошей, забирала крадьком його білля прати, ба навіть деколи і додому ночувати не пускала…
Дійшло до того, що змовилися одного разу збавити її життя, щоб засісти опісля в її хаті та розгаздуватися! Він був бідний зарібник, а вона також не мала хати. Наймала якусь дрантиву хатчину, заробляла, а що заробила, легко пропускала. Він, старої Малини син, котра, щоправда, добра була жінка і дарувала їй карти, з котрих ворожить і до сьогодні — змовився, отже, одного разу з Теклею вислати її, Параску, на другий світ. Післав її до “moara dracului” [“Чортівського млина” (Прим. О. Кобилянської)] коло пасовиська Шандру, щоб довідалася, в котрих днях мелють там дурно, щоб відтак або він, або вона занесли там кукурудзу змолоти. Там мав дуже добрий млин бути, що молов в деяких днях для бідних дурно. Дорога туди мала бути лиха, і тому молов мельник вже і дурно, щоб люди в його млин приходили. Від міста лежав щось в чотирьох милях або, може, і дальше…
І пішла вона.
Ішла, як казав. Наперед дорогою, що тяглася між красними левадами, пасовиськами, веселими, зеленими, як рай; відтак уже лихішою і вужчою дорогою між горами. Ішла довго,— нігде ані хатини, нігде людського знаку — пустинею, а відтак… ну, відтак і зайшла, куди післав!
З гір, між котрими ішла сама-самісінька, не здибавши і одної душі людської, вийшла нараз в ліс. І не був се ліс, як той, що покриває Магуру або Рунга, веселий, доступний, але такий, якби його засіяла сама рука бога святого, коли творила світ. Старий, густий, як сито, а темний… ей боже! Його шум заливає воздух і голосний такий, що таки падай і молися, щоби що нечисте не вхопило. І нема ні дороги, ні стежки, що вела би крізь той ліс, лише потік. Тим потоком мала вона зайти аж до млина.
Іде тою водою.
В воді каміння велике, гостре, годі йти; вода рвуча, розпінена, а зимна! — переморожує до кості, ломить ноги! А вилізе з неї, поступить краєм лісу кілька кроків, щоби загрітися в ноги, бо сонце тут ніколи не доходить, то так і спішить назад в воду. Край лісу, де земля якась перемочена, виростає таке, що переросло і розум людський; а високе, а буйне, а сильне… а вона боса!.. Ну!
Лежить дерево грубе, як півхати, звалене бог знає ким, хоче його переступити, а воно під ногами трісь! І вона паде в нього по пояс… спорохнявіле! Старе, пережило своє, упало до землі, де розсипується нетикане, нетикане і сонячним промінням…
Гей, гей, гей, що за дорога! — але так ішла вона; та най не каже як довго. Виходить з того лісу, як з зимної ночі, і входить між дві височезні кам’яні стіни, що мов ждуть на яку людську душу, аби її таки зараз здушити. Так близько себе стоять. Вона одна, а може, і ще така одна, як вона, могла би поруч себе йти — більше ніхто. Вже як тут холодно… зима, та й годі! І як же ж? В воді холод, над водою холод, сонце і звідси щезло… Що се за нещастя? Чи вона заблудила? Не зайшла,— як було треба? Що за нечисте провадить її?
Він казав, що дорога погана, але що відтак уже добра, нехай лиш іде, не затримується нігде… а вже в млині собі спочине та й переночує!
Коли йти, то йти. Лиха дорога не велике діло, лихої дороги їй і не страшно, лише тут страшно… але що вже робити? Вже най наступить кінець. Вона вже хоче іти до кінця, вже не має супокою, аби побачила раз той млин. І чудно їй, і скучно… ні, не здибує нікого… навіть сліду людського… де, де вже сліду людського! Курила би, щоб на душі стало легше, бо і на душу укладається щораз більша якась погань, але і люльки немає. Падала з кілька разів, а люлька десь випала з запаски.
Гей, іде вона, сарака, йде! Може, прецінь сонце засвітить раз, повіє звідкись якимсь теплом, вона так перемерзла! Серед літа, серед днини перемерзла до кості — вірить се хто чи ні?
Яка мара збудувала тут млин? Який хосен з нього, і хто буде йти такою дорогою? Тут ні саньми, ні возом, ні волами, ні кіньми. Тут кінець світу, а рай хіба диким птахам та медведям… ігі!
Скінчилася скалиста стіна.
Вийшла з них, мов з брами. Вийшла, станула та й остовпіла. Що перед нею? Перед нею знов ліс. Той самий ліс, що його минула, темний, широкий, розрослий навіки, а тихий! Ні, він заклятий, бо що се за шум літав у воздусі? Вона ж ніколи не чула такого сильного шуму, скільки і перейшла лісів, як тут. Давить, наливається в уха, гуде, а проте — тихо — ей боже! Тишина душу витягає в себе… А з лісу вже десь недалеко… перед нею вганяються вгору… дві височенні скали… Рарив! [Pietrele doamnei коло Кімполунга (Прим. О. Кобилянської)]
* * *
Стоїть і дивиться.
Видить: верхи скали позолочені, саме тепер заходить сонце, над лісом уже ніч звисає, більше нічого; хіба знов ліс… Її душу щось затьмило і роз’яснило, мов прошибла її лиха блискавиця, а в серце пірнуло ножем… се “чортівський млин”, се його шум заливає воздух, як меле!..
Зойкнула.
Здурив її. Вислав сюди, щоби заблудила, голову зломила, щоб її дикий звір пірвав або щоб її сам нечистий вхопив… мой, мой, мой!
В ній розгулялася злість і розперла душу, і вона майже не пам’ятала себе. Де він, щоб його убила, розтріскала до он тої скали на порох, а птахи, що он плавають, вибрали очі! Оцими своїми руками вбила, задавила би, як гадюку… І як стояла коло старої об’ємистої смереки, так і вдарила своєю головою до неї. Най вона згине, най зараз згине, коли вже на таке зійшло!.. Відтак оглянулась. І не знала, чи їй в очах світ потемнів, чи се вже ніч спадала.
Ніч спадала.
…Ей боже!
І прокляла вона його тут. І в добру годину прокляла вона його; сам бог чи нечистий вложили їй той проклін в губи, бо він достиг його. Притиснула руки до голови, аби не здуріла, або, може, вже здуріла! І знає і не знає, що з нею діється. Що тепер робити? Ночувати тут чи йти далі? Вона вже знає, що млина нема тут жодного і що те все, що бачить і чує, є той “чортівський млин”!
І ночувати, і йти — все одно. Смерть тут і там. Як ночувати в тім пеклі, де чорти вднину мелють! Волосся стає їй нараз дубом… Настане північ, і вона без свічки умре! Ох, як їй тяжко! У грудях мов кров накипіла; накипіла небога з злості, жалю і страху. Округ неї темінь і спадає щось, як хмара; страшно так… з лісу дише сама чернь… смерть!
Але як уже має бути, так най буде! Вже ліпше назад вертати. Як має перед собою ще дні і години, перебуде все. Досі мала вона завсігди щастя. Може, не покине її і тепер! Її ноги зболіли; сама майже тремтить з холоду, і огріває її хіба жадоба вбити його,— а тепер знов у воду! Коби хоть місяць засвітив, але чи побачить вона його між тими кам’яними стінами, між котрі назад увійде?..
Як перейшла стіни, місяць уже світив. Вона ж з-поміж стін знову в ліс. Було лячно вдень іти, а вночі — най не каже!
І знов іде водою; іде насліпо. Місця, котрі обминала за дня,— тепер для неї однакові. Знає лиш, що йдучи водою, не зблудить і що їй легше на душі, коли чує її булькіт. Часом прокрадеться місячне світло крізь гілля — а воно таке густе, як сітка — померехкотить на воді — і тільки і блиску. Тогди побачить, що лізе саме на гострий камінь, котрий жде, мов туман, щоби вдарилася в нього, але що їй вже ноги! Не чує їх вже. Обтовкла їх так, що якби вднину, то, може би, і побачила, як її кров закрасила воду.
Відтак знов падала по пояс в спорохнявілі дерева. Роздерла собі руку, є ще отут знак, а як видобулася з одного, то по її руці проховзнулося блискавкою щось вогке, холодне, що й тепер нею стрясає.
