Лиш одного вона собі не пригадує — ішла, як без пам’яті,— чи шумів ліс? І чи так само, як за скалистою брамою? Відай, що ні. І вона собі вирахувала, що як вийде з сього страшного лісу, настане північ. Тогди або загине, або буде жити. Не обглядалася: їй здавалося, що несе щось страшно тяжке на плечах і що її туй-туй щось до сміху заскобоче. А може, й несла що — чи вона знає?
Де дерева рідшали і саме близько над водою, тиснулося щось з лісу: прозорі білі страхопуди. Виростали з землі і розлазилися в гіллі. Вони тиснулися на її груди, щоб її задавити, але як вона лиш то зміркувала, валила в то кулаками, і їй ставало легше…
Коли виходила з лісу — не дай, боже, нікому дожити такого — і обглянулася вперше в його глибінь, заскоботало її щось так міцно, що вона зареготалася вголос, ні! що аж рикнула. І дав бог святий так, що той регіт згубився вперед в лісі, а відтак добився чутно знов до неї і привів її до розуму. Їй хотіло щось розум відібрати — тото, що сиділо їй на плечах і скоботало і що вона через цілий ліс несла… вірить їй оце хто чи ні?
Ну, але відтак як стала вона бігти! Бігла, бігла, цілу дорогу бігла, що тяглася вже межи горами, аж доки не прибігла між пасовиська і левади. Тут стояли десь-не-десь колиби, коло котрих товар, збитий в громадку, ночував, і аж тут їй полегшало.
Тут світив місяць ясно, як уднину, і вона увиділа світ. Увиділа гори, як їх бачила з полудня, небо, що було засіяне святими зорями, а раз забрехала навіть і якась собака, що ночувала коло товару, і сей брехіт успокоїв її, як людський голос…
Всюди тихо… страшний шум пропав — видко, тут божа сила панувала…
* * *
Але вже відтепер вона не могла бігти. З її ніг щезла десь сила, мов лишилася десь, і вона ледве могла воліктися. Заночувати не хотіла нігде. Як же їй відтак зранку вертати дорогою, і попри хати знакомих газдинь? Що розказувати за обкривавлені ноги, за пошматовану, замочену одежу, і що вона, мов дівча, без хустки вертає? А її гарна червона хустка — гей, гей, де вона! Може, добре в чортівських руках!
І воліклася вона поволі, поволі, мов сліпа, або збита, або сама стариня, і доволіклася до своєї хати.
Пришкутильгавши до воріт, заздріла у вікні світло. Він був дома. Приступила до вікон, заглянула, видить: на її постелі розкинулася Текля, її сестра, розпатлана, погана — спить; а він сидить коло печі, щось зашиває… Нею аж стрясло щось… ноги почали теліпатися… а з самого серця її підійшло щось аж до голови, щось страшне. Їй захотілося підпалити хату або заподіяти щось, щоби і його, і її стратило, але відтак відійшло, якби чиєюсь рукою зняло. Не чула більше ні жалю, ні болю. Їй було все байдуже. Була лише зморена, обезсилена; чула біль в цілім тілі, а ноги… в них тьохкало, як клевцем…
В голові шуміло… поганий той шум лісний закрався їй в голову, і якесь дзвонення пробивалося крізь нього.
І поволіклася до шопи, що притикала до хати, заслонена густою вишнею; кинула сердак, киптарик з себе, повалилася на то, перехрестилася і уснула… Коли пробудилася зранку і встала, було в хаті порожньо. Ні її, ні його не було. І спала вона ще цілу днину і цілу ніч, а коли на другий ранок встала, була здорова і погідна, як тогди, коли вибиралася в дорогу на смерть.
— А як він прийшов, Параско? — питала пані.
Як він прийшов,— розказувала,— то вона саме тогди давала курям їсти. Кинув на неї очима і сплюнув.
— А що,— каже,— була в “moara dracului”? Коли будуть молоти?
— Змололи би тебе гріхи твої! — каже вона йому, і більше нічо. І не говорила вона до нього п’ять день; не казала йому забиратися і не казала лишатися. Їсти не варила, світла, коли приходив увечір, не світила, а коли в неділю казав, що не має чистого шмаття, вона лише казала: “Мене нема!”
— А Текля?
А Текля як прийшла, то її дюгнуло, як сто язиків гадячих. Вона зірвалася та й за барду.
— Підеш з моєї хати, суко? — закричала.
— Ігі на тебе! Ти здуріла? — каже вона та й витріщила свої пульки на ню.
— Підеш! Підеш! — кричить вона все своє.— Зараз буде смерть твоя і моя! — І вже їй щось руку здіймає всадити їй барду в голову. Але дав бог, що вона пішла, і гріх відвернувся від неї. Кинула вона барду під піч на дрова та й утерла піт з чола… ей боже!
П’ятого дня іде вона в місто.
Він здогонює її.
— Дай два банки! — каже їй.
— Не дам.
— Але! — каже та й ще сміється з неї.
Вона нічо.
— Не даш, мой?
— Не дам.
Він сплюнув і засунув капелюх назад.
— Не даш?
— Не дам!
Тогди він їй в лице — трас! на, маєш! Світ закрутився з нею, потемнів, потемнів — іскри поперед очі перелетіли, упала!
Тогди пірвав він її за ногу, закинув на плечі, як бесаги, і поніс додому. Тут гепнув нею на призьбу — гинь!
Як пробудилася вона і хотіла встати, видить: встати не може. Нога спухла, болить — хто не знає того болю, нехай не зазнає. І прокляла вона його другий раз. І в добру годину прокляла його; сам бог чи нечистий всадили їй той проклін в губи, бо він достиг його…
За тиждень вернув.
Звідки? Не знає. Не питає. Вже вона для нього серця не має і жде лише, щоби проклін достиг його.
— Добрий вечір…
— Добрий вечір.
І більше нічо. Ходить по хаті — ні, вже шкутильгає з палицею, шукає собі подійки, а до нього якби води в рот набрала.
— Параско, не маєш що їсти? — питає він, а самий кидається зморений на постіль.
— Їж, що-сь наварив собі! — каже вона йому.
І лежить він, лежить… а відтак як зачне плакати! Гудів, як пострілений вовк. А вона нічо: плач,— гадає собі,— доки не загасиш пекла під собою: вже я для тебе серця не маю!
Цілу ніч переплакав він. І на другу днину плакав. Ходив, збирав своє шмаття, наколов їй дров — а все плаче. Скінчилася днина. Ввечір каже:
— Параско, я йду до Дорної-Ватри на роботу до трачки; бувай здорова!
— Ідіть здорові,— вона йому.— Най вам бог помагає!
І пішов.
Як пішов, так не вернув і до сьогоднішньої днини.
— Що ж з ним сталося, Параско?
— Та що! — відповіла.— Не пішов до Дорної! Обікрав тут одного жида, таки того, де заходили з Теклею пити, та й утік до Молдави. Утікаючи, зломив руку і протратив усі гроші. “Так тобі бог дав,— сказала я, коли се почула,— дав бог за мене. Ти мені ногу зломив, а бог тобі руку!” Стара Малина, його мама, плакала та й казала, що він каліка навіки і ходить по жебрах! Ну, але так хотів.
— Ой Параско, ви й не знали, кого мали в себе! — каже пані.— Ще був би вас коли вбив!
Вона похитала головою та й усміхнулася.
— Та що був би в мене взяв? Я бідна, а моє тіло не був би обміняв на гроші. Заким би мене був вбив, я була би його удушила. Не боюся! — сказала.
— Не боїтеся! А все ж таки — от, і здурив вас, і ногу вам збавив.
— Ну,— каже вона, здвигаючи плечима,— се, може, і судільниці так усудили. З-за мене покарав його бог. Через одно є друге.
— А з Теклею як? Не помирилися?
Вона сплюнула і почала знов люльку набивати.
— Та що мала я з нею робити? Присунулася знов до мене, заговорила, а я і приймила знов у хату. Сестра, хоч як, чи лиха, чи добра, а все сестра. Живу з нею про людське око, аби не говорили, але серця для неї більше не маю. За тиждень в тоту саму днину, що я її мала вби ти, взяла вона темну дитину — три роки дівчинка — до себе за свою. Видко, гризло її сумління за мене або, може, дав їй бог сон взяти сироту до себе. Та й добре зробила вона, що послухала божої волі, може, прийде їй за те яка парть [Парть — доля] на тамтім світі. А воно сліпеньке таке, сміється до неї, бідне таке, що… ей боже! все ніби пряде з нею враз…
— А відтак ви вже від тої пори самі живете, Параско?
— Та ніби сама,— сказала.— Одного разу прийняла я була ще одного майстра до себе, також волоха. Ні молодий ні старий — вдівець; прийняла його в хату, гадаю; буде добрий, буде і йому добре; а заграє лихом, найдуться двері в хаті!
— Як ви можете ні з сього ні з того приймати до себе чужого чоловіка в хату? — спитала пані з переляком.— І не страшно вам? Сама-одніська жінка, як ви, а й не моцна вже така…
Її очі запалали, і веселий усміх пробіг її лицем.
— Гей, гей, саміська жінка! Або я в парі прийшла на світ, щоб сама боялася? — відповіла.— Хто був зо мною, як я пішла за Юрія? Знала я його? Прийшов, а я пішла. Та й тогди-таки ще і не знала, чи злюблю в нього… пішла! Мала щастя. Мені ніколи не страшно. Так мені бог дає, що не боюся, все гадаю: що має бути, буде.
— Ну, і що ж з майстром?
— Нічо. Один час добре. Рано йде на работу, приходить ввечір. Ввечір налагодить мені дров… помагає коло роботи і в хаті, і понадвірку, ну, добре. Гадаю, буду мати на кого хату лишити, як умру! Але воно завернулося на інше. Почав приходити п’яний. І раз, і другий, і третій. Виджу, зле! Вночі не спить, а гуторить, аж ляк збирає. Встає, кричить, баламутить, знов лягає, знов встає… ей боже! він на постелі, а я в куті на лавиці коло дверей скулюся… не сплю цілими ночами. А бог все такий сон дає:
“Ще заріже тебе!”
“Що робити?” — гадаю. Відшукала мене біда та й розжилася, бодай сконала! Журюся, не сплю, а він своє. І не досить йому того, ні; він — ну… починає мені голову вітряками бити. Тогди я розлютилася, що і не бачив мене таку, показала йому, з якого я роду, та й вифурнула з хати! Щось з тиждень приходив ще ввечір, добувався до хати, ковтав до дверей, але я не відчиняла. “Розковтало би тобі голову”,— гадаю собі та й не рушаюся з-під печі. Що мені за причина тримати тебе в хаті, як ти мені не до вподоби? Нема людей на світі? Звікую і сама, а не схочу… не журюся, що не найду; найду!
Забрався.
І здибує він мене не раз то тут, то там, трактує тютюном і все мені говорить:
— Лелічко,— каже,— дуже мене за вами серце болить!
А я відказую:
— Вас, бадіко, за мною серце болить, а мене за вами серце не болить! — Та й так. Тепер я знов сама. Живу, як приходить, часом добре, часом зле; як що час наднесе — вибраного нема. І як вже є, а щастя таки в мене є. На тютюн в мене все є, хоч би крейцар, хоч би два, а є!
— Ет щастя! — закинула пані з нетаєним глумом в голосі.
Вона глянула на паню своїми мудрими живими очима.
— Як кому яке попадеться! — сказала.— Сумувати не сумую, бо не дав бог за чим сумувати та й і не вдала б то. Що загадаю, зроблю. Їсти маю що… весело мені… добре мені, а може, буде ще ліпше! Вже один мошняг [По-волоськи: “дід” або “дуже старий чоловік”. (Прим. О. Кобилянської)] казав мені, що при мені дуже велике щастя. Ще як Юрій жив.
Одної днини збирали ми вишні. В суботу. Я на дереві, Юрій на землі; збирає, що впаде. Надходить мошняг, просить що-небудь.
— Винеси йому миску муки! — каже мені Юрій.
Я махнула надолину, винесла.
— Ну,— каже він,— вже як ти така милосердна, що пожалувала мене, то занеси се вже і до моєї хати; вона недалеко звідси. За те вичитаю тобі з мого письма, яка в тебе доля.
Я віднесла, а він витяг з скринчини грубу книжку, стару таку, та й вичитав. Вичитав все, як було і що мало ще бути. Що я не звідси, і за Юрія, і за слабість, з чого, і все, все…
— В тебе,— каже,— таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі бог твоє щастя, щоб не мог ло тебе ніколи покинути; і так стоїть тобі до смерті: щастя, веселість, радість. Смутку нема. Вікуй здорова!
Тому я кажу, що в мене щастя є.
По легкій задумі сказала:
— Трапиться мені щось добре, аби було на кого хату лишити і аби було до лиця,— прийму. Не трапиться, лишуся на божу волю.
— Беріть сестру до себе!
— Сестру?.. Ей боже! вже тогди я би без свічки вмерла. Ні, до неї мене не тягне. Буду сама. Сонце до моєї хати впаде!
І досі вона ще сама.
Газдує, вештається по своїй хаті і своїм городі, і гуртом тягнуться за нею її собачка, кури, кіт і дві білі плекані безрога, котрі назвала іменами Іван і Параска.
Часом ходить на роботу до деяких газдів до сіна. Ся робота наймиліша їй над усе. В неділю прибирається кокетливо і йде до церкви, а по обіді — або відвідає її хто, а як ні, розпирається вигідно на призьбі — коло себе своє звичайне товариство — і пакає люльку…
— Гай, в місто! — кличуть деякі знакомі газдині, минаючи її хату.
Вона здвигає Плечима і сміється.
— Загубила мошонку, нема за що купувати горілки!
— Гай, лиш так подивитися!
— Боюся, щоби мене хто не врік! Ідіть здорові самі… в мене є діти,— та й погласкає то, що саме найближче коло неї: кота, або пса, або котре з курят…
