Усе те могуче, велично гарне… Ввесь сей повний пишних красок простір; ся буйна, інтенсивна, майже темно-голуба зелень…
Навкруги тишина, самота й шум лісів. Переможена сею пишною красою, стояла вона хвильку; здавалося, забула, що він коло неї.
Він сидів коло неї на землі. Тої краси навкруги він, бачилося, зовсім не замічав, він бачив лише її одну.
Вона стояла перед ним, така висока й гибка і була напрочуд гарна!
Йому здавалося, що від блиску сонця пишне її тіло прозирало до нього крізь її легку, ясну одежу. Він бачив докладно всі його форми й зариси, чув їх так, як чується зблизька сильно пахучу, оголомшаючу рослину. Кров кружила йому в жилах, мов скажена.
Нагло вона обернула голову і справила до нього свої блискучі, широко створені очі. Що він заховувався так тихо?
— Тут так красно, — запримітила і, трохи змішана, а трохи зажурена, оглядалася довкола себе.
— Правда, але сідай!
— Ах, ні, я вже мушу йти геть.
— Геть? Чому?
Він сказав се, якби без свідомості.
— Так!
— Пощо?
— Я ж мушу!.
— Сідай трохи!
— Не хочу!
— Чому ні?
— Тому…
— Та сідай!
Се звучало, мов розказ.
Якась свавільність, що зовсім не хоче знати почуття страху, рухнулась в ній; вона усміхнулася й зашептала:
— А як мені не хочеться?
Холодна, мов лід, повага виступила на його лице. Він підвівся на одно коліно, обхопив обома руками її гнучкий стан і тяг її до себе.
— Ти така красна… така красна! — говорив здавленим
голосом.
Коли він до неї притулився, здавалося їй, мовби щось нерозгадне, мов електричний тік перейшов від нього до неї, і тисячу пломенів бухнуло на неї. Та вона хотіла боронитися.
— Що ти собі гадаєш, чого хочеш?
— Нічого.
— То пусти ж мене.
— Ти така красна, така красна! Дике зворушення запанувало над нею. Груди підіймалися високо, й серце мало не трісло. Чула, як щось підкошувало її опірну силу, коли він тяг її до себе.
— Чоловіче, пусти мене!
Хвильку боролася з ним, німо й майже автоматично. Його очі горіли, а блідий був, як труп. Він її не пускав.
— Коли ж бо я тебе прошу… видиш… прошу…— шепотів раз у раз. — Ти така красна… така красна…
Їй закрутилася голова, й вона не змогла більше говорити.
На колінах обняв її стам руками і держав її сильно, мов у кліщах. Лице він страсно ховав у фалди її сукні й поволі та сильно тяг до землі.
Вона втеряла свою волю…
Легкий, непевний усміх заграв на її лиці, що біле, мов сніг, хилилося все нижче й нижче, і, піддаючись власті незвісної сили, вона зсунулася поволі, мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю…
Осліпляюче і немов упоєне побідою заблисло сонце на заході пишним золотом, й ніжно-ясні облаки навколо нього перемінилися в яркий червоний жар. Ось і все!.
А тепер він сидить тут, осьде, мов затроєний, як на глум і сміх, і мусить смертельно тужити за нею!
Він, найбагатший, найкращий, він, за котрим у селі всі дівчата гинуть, — він тужить даремно!
Сього з ним не бувало ніколи. Він скрегоче зубами й б’є кулаком по дереву.
Яка вона красна, яка чудово красна! Перше в короткому сні вона йому снилася. І сього він не може нагадати собі докладно; нагадує собі тільки, що вона близенько притулилася до нього, і йому від її дотику засіяло в тілі, мов сонце. Притім вона засміялася так тихо, як тоді, коли він був сказав їй, що за ним усі дівчата “гинуть”. Та й намовляла вона його лізти з нею на таку висоту, де вже чоловікові крутиться голова.
“Мусиш мене шукати”, — сказала вона йому між іншим, і сі слова затямив він собі добре, і навіть тон її голосу. Сьогодні рано він сів на свого дикого коня і, мов божевільний, пігнав дорогою, котру пройшов з нею.
Може, вона сидить десь там і малює смереки та слухає, як ліс шумить? Ллє не найшов її.
Раз причулося йому, що щось, похоже на людину, йде лісом. Він, заперши в собі дух, надслухував на всі боки, стояв нерухомо, мов тигр на чатах… Та то був лиш олень, і кінь його зо страху мало не скочив у пропасть… Стільки йому було з тої їзди.
Тоді все було таке гарне, мов сонце в саме полуднє. Він хоче, щоб воно знов було так гарно. Таж він любить її… так, тепер прийшла черга на нього вмирати! Він сміється, а сердце його повне лютих сліз…
Тоді вона відійшла з поглядами, якби світ для неї став раптом інший, якби вона стала іншою людиною. Була біла, як сніг, і її великі сумні очі сіяли так чудно… Господи Боже!
— Любиш мене? — запитався він був її. Вона не відповіла зараз, але сказала після короткої задуми з утомленим усміхом:
— Ні.
— О, ти любиш мене!
— Може!
— Чому може?
— Бо… бо то щось інше
Чи вона глузувала з нього, що вже не показувалася?
Чи вона дійсно не прийде вже більше?
Се було неможливо!
Сільські дівчата приходили не раз і не два, як кого любили, напримір його! Гордо й нетерпеливо потряс він пишною головою, і придавлений, лютий крик вирвався з його уст.
Так, він просто казився…
Він чув, як душа його була немов рознесена і вже не ладналася. Він ледве дбав про свої коні та ледве гонив їх напоювати.
Що діяти?
Що діяти, щоб її бачити і знову мати?
Ллє як вона почту ще раз попадеться в руки, то мусить піти уверх до нього; добровільно або ні. Вона мусить. Він того хоче.
Він буде сидіти з нею сам-один. Вона любить бути сама. Тут може вона від ранку до вечора прислухатися шумові лісів і ніхто їй не буде перешкоджати. Він зможе прийти до неї, бо вона буде його, але чужинці…
Він грізно зморщив чоло.
Най би лиш котрий поважився! Полетів би з розбитою головою в яку пропасть так, що й коригуни не найшли би його.
З гуцулами в любові непорадно жартувати.
Але їй було б добре в нього.
Усі ліжники, що ховала його мати дома, в долині, у скрині для нього, він би їй повиносив уверх. Усі пестрі шовкові хустки, шовкові матерії, срібні монети, барвні питні вовняні пояси, всі багато ткані, білі, як сніг, сорочки, шкури з медведів, що він сам убив, усі вишивані кожухи — все те він би виніс уверх і окружив її тим.
Свого чорного коня з вирізаним сідлом, украшеним сріблом, що дістав ще від свого діда, — він би їй теж подарував, бо, само собою розуміється, вона не сміла би ходити пішки. Справдешня гуцулка не робить того.
Лиш аби коневі не захотілося ставати під нею дуба, як він се радо робив коло кождого мосту, бо тут йому зараз була б остання година! Він би його зараз застрілив; так як золотогриву кобилу, що дав йому раз у полонину якийсь пан. Він хотів їй вичистити рану в нозі, а вона його за те вдарила ногами в бік, так що він майже дві неділі мусив сидіти дома, як каліка. Він за неї потім заплатив, а може, й переплатив, та й вона дістала своє! Так, він добрий, коли добрий… але коли лихий!. Зарив руками в волосся і тре собі чоло та думає в одно, як би її міг дістати. Уже він щось видумає.
Адже ж у нього ще й червона шовкова хустка, котра їй була випала з-за пояса й котру вона забула взяти з собою. Як вона пахіла! Бог знає, між яким зіллям лежала. З нею він може піти й до старої гуцульської знахарки. Вона, певно, поможе, коли вже нічо не поможе. Та поки що він не хоче мати з бабами ніякого діла. Сам хоче щось видумати.
Двері від хати створилися, і вийшла його мати та й стала кликати до вечері.
— Не хочу їсти, — відповів смутно, не піднімаючи голови.
— Бог з тобою, синку мій, — відповіла вона поважно, — та я вважаю, що тебе хоче вчепитися слабість. Най Христос її задержить… най добрі святі її уб’ють.
Із засумованим лицем помацала його чоло і пробувала поглянути йому в очі. Він бокував від її тривожно вивідуючих очей.
— А видиш? — сказала мати з тріумфуючою гіркістю. — Вони врекли тебе там в долині. Бог би їм заплатив. Дай-ко, най я ти виссу з чола нечисте.
І, цілуючи, виссала з його чола уроки.
— Так, тепер буде ліпше; а по тому знов я згашу вугля і підкурю хату зіллям. Ах, — нарікала, — нещаслива тота година, коли ти втяв оце дерево. Вернув єсь ся мені домів хорий і зі смущенов головов. Сопілки не киваєш і мало що їш. Святі уб’ють зле, вержуть його на твоїх ворогів. Но, ходи в хату… чого ти тут із сокиров?
— Хочу йти в ліс.
— Чого?
— Хочу втяти ще одну смереку.
— Чи ти вдурів? Боже тебе борони! — сказала перелякана. — Хочеш другий раз бути замкнений… і захорувати? Дай покій, душко, дай покій. Ще держить тебе лиха година, і ти ще не цілком чистий.
— Я піду, мамо, мушу йти, — відповів мрачно і опустив голову, укриваючи лице обома руками.
— Я, — казав він далі, — хочу покласти тут коло колиби ще одну загороду на вівці. Може котра заслабнути, і ти б її дозирала, як я є в лісі коло других або коло коней. Я се зроблю, мамо. Та тепер я злізу з гори в ріку, де ловлю стругів, і витну там смереку. Там ліс густіший, ніж деінде, і голос сокири загубиться. Я втну дерево попри саму землю й накрию пень мохом. Таки на місці нароблю собі вориння і вкину тріски в воду, нехай тоді йде хто й подасть мене до суду! Я не боюся!
Останні слова сказав із мрачною рішучістю і встав.
— А тепер я йду, мамо; бувайте здорові й не ждіть мене перед опівночев.
— Коли се конче мусить бути, то йди, — сказала сумно мати, — та ліпше було би, якби-сь лишився дома. І погода ще може обернутися; сегодне не цілком вишумілося.
— Ні. Сегодне не загостить другий раз онде вже миготить вечірня зірниця, та й місяць сегодне вповні!
— То йди ж із Богом. Вечерю я тобі сховаю і, поки прийдеш, буду прясти та молитися за тебе.
Швидко сходив він зі звісної, порослої лісом гори, нетерпляче копаючи ногою сухе галуззя чи кусники дерева, що лежали на дорозі. Глибока тишина царювала в лісі, і тільки його сильний хід або вряди-годи вибовтаний проклін, коли зле ступив, перебивали її.
“А таки я її дістану!”— думав він зі зловіщою радістю.
“Зійду аж у ріку і втну саме там, де ліс поріджений і куди люди ходять, найздоровішу смереку. Тоді хтось піде і замельдує мене в долині в панів; вони знов схотять мене замкнути на сорок і вісім годин; а я піду до адвоката й буду там крутитися доти, доки вона не прийде!”
“Може, вона його донька?. Та ні, вона лиш жартувала, кажучи, що виділа його там дуже часто! Чому він її не видів? А чому видів його жінку? Тоту гостру, страшну паню, що завше дивилася на його ноги, як увійшла до канцелярії, і він там був. То не може бути її мати… вона не може бути належна туди, вона мусить бути чиясь інша… Вона говорить по-руськи, тим часом як її мати говорила Бог-знає якою страшною мовою. Він її ненавидить. Він знає лиш одне. Буде там, в адвоката, доти ждати, доки вона де не покажеться, і тоді він піде за нею… і тоді вона вже мусить бути його.
Все інше йому байдуже, таки зовсім не в голові.
Ішов усе швидше і швидше. Вже було недалеко до цілі. Крізь проріджаючий ліс уже миготіли в місячному світлі хвилі гірської ріки.
Ще лиш кілька кроків, і буде на місці.
Зараз навперед нього, попід саму гору, плила ріка; підбувши сьогодні через бурю, неслася великими пінистими хвилями, що сумно влискувалися в місячному світлі.
Він став, оперся о смереку й подивився далеко навперед себе.
Краще й тужніше, як коли-небудь, пишалося перед його очима ціле пасмо гір, освічене магічним місячним світлом, мільйонами звізд, було воно гарне, мов у казці.
Чи бачив він і чув величну красу у природі? Він привик був із дитинства до пишного виду гір, знав ясні, мов день, тихі мовчазні літні ночі, бо не одну не спав, стережучи коней; а проте… а проте, коли зір його сягав за верхи, обгорнені голубими облаками, серце його охопила глибока й невідгадна туга!
А тут, коло його ніг, колисалися хвилі й буркали щось сумне, їх звуки збудили в його серці… сльози. Так, йому стало тяжко, він почув себе одиноким і сам не знав, як почав співати… Справдешня дитина свого люду, він шукав полегші у співі.
Далеко й широко розплилася в тій тишині тужлива думка і зіллялася у прегарну гармонію з красою ясної ночі.
Кинув капелюхом об землю, мовби в ньому гніздилися всі сумні думки його.
Як ішов сюди, закинув був на шию хустку. Сильніш запах, котрий виходив із хустки й котрий він узагалі завважив на ній, довів його до того, що вона тим живіше стала перед його душею. Туга й нагальна жадоба за нею ще сильніше пробудилися.
Обернувся плечима до ріки.
Крайня смерека на березі дістала перший удар. Зразу (ішли удари поволі, рівномірно, потім швидше, сильніше. Так працював більш як годину, не припочиваючи ані хвильки. Якась гарячковість учепилася його. Неустанно думав він про неї. Вона так живо стояла перед його душею в усій своїй принадній красі і з усіма своїми словами й усміхом. Він немов іще раз усе пережив з нею.
Яка гарна, яка чудово гарна була вона!
До всього того ще той сон!
Сон той ще був у його тямці. От якби тепер іще “чув її притуляння, чув її м’які теплі члени…
“Мусиш мене шукати!” — почув він раптом туй коло себе. І здригнувся та й перестав рубати. Майже в тій самій хвилі повторилися слова: “Мусиш мене шукати!”
Так, се був її голос… її голос!
Поки міг спам’ятатися, затріщала й захиталася смерека і, падаючи, мало не захопила його, якби був у свій час не скочив набік. Він налякався, як ніколи в житті, і все волосся стало йому догори.
Що се таке?
Озирнувся і вдивився у воду… відти роздалися слова, так голосно й так виразно…
Та ніщо не рухалося. Хвилі йдуть одна за одною, не надто швидко, але й не помалу, все нові й нові. Смерека впала була в воду, а хвилі знімали її на свої хребти поволі й поважно і маестатично з собою унесли.
А так усе інше було тихо-тихо, немовби ждало чогось… Дерево на березі, ба й увесь ліс — усе, немовби так мусило бути, аби щось побачити.
Хвилі влискувалися на місячному світлі, а над ним тяглися голубаві облачні постаті, ні, ні, вони були скрізь, вони зібралися були, немовби хотіли все задушити й перемогти.
Від божевільного того переляку вхопила його дрож, і він був би ревнув, сей звір, та раптом погадав на Бога. Хреститься раз, другий, третій, багато разів — потім, немов на наглий внутрішній наказ, зриває із шиї шовкову хустину й, зім’явши в руці, кидає в воду.
Як стій стало йому все ясно.
Вона відьма… відьма!! О свята Мати Божа!.О всі святі!
Куди він тут заліз? І з ким він мав діло?
Чувство скаженої ненависті проти неї заволоділо ним.
Вбив би її на місці, роздавив, розтолочив, як собаку, як черв’яка… І ось він, мов блискавка, розв’язує загадку за загадкою…
Не дурно в неї червоне волосся.
Не дурно від неї пахло зіллям. Не дурно вона була така чудово гарна, так похожа на Матір Божу, бо тільки тим могла його причарувати!
Не дурно волочилася по лісі. Котрий християнин іде в ліс слухати, як він шумить?
А чому вона не хотіла сказати, хто вона? І чого вона мала бути тоді на подвір’ї, коли він не міг нагадати собі її лиця?
А там… вона і щастя не мала? Лиш цілком прокляті Богом не мають його… Трохи щастя Бог все дає кождому. Вона хотіла від нього відвернути його щастя. Га, га, га!
“Мусиш мене шукати! — сичала у сні. — Аякже, шукати!” На те, аби він прийшов сюди, ішов за її кликом Бог знає куди, заблудив і попався в пазурі її рідні, а його щастя аби перейшло на неї! Чому вона питалася, чи він у своїх родичів одинак? Лиш одинаки особливо щасливі. І чому вона тоді не обіцяла, що прийде знов, коли вона дійсно була дівчина і христянська дитина? Чому не боялася, як була в лісі цілком сама? А перед ним чинилася, що боїться! Він же не Довбуш!
Коли сказав їй, що в лісі нічо не видко, сказала, що бачить у лісі те, чого звичайно не бачать. Та раз у раз витріщалася на нього своїми великими мигкотячими, заклятими очима — доти, доки не здурів!
Грім би її тріснув! Най її трісне і знищить із лиця землі усі її сліди. Або най закаменіє, або най її живу рознесуть дикі коні, або най западеться в землю; так, най упаде з якої-небудь скали і западеться в землю!
Він майже зовсім утихомирився.
Іде домів, і такті тверезий, такий, “як був перше”, що мало не сміється. Ще одно світло блисло йому в голові. Йому мусило усе те статися, бо спровадився до своєї нової хати вверху, не посвятивши її перше!
Але сейчас завтра іде до попа….
