У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони…
Темно-червона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно.
Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася.
Вона ще перед кількома хвилями була пуп’янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього повітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп’янком.
Вона була повна поетичного почуття — рожа, до котрої усміхається полудень зі своїми різнобарвними метеликами…
Крайні листки її були напоєні темно-рожевою краскою, але середущі тільки якби почервонілися від рожевого подиху. Ніжна, і запашна, і несказанно непорочна, сперлася вона на темно-червону рожу, притулилася і несвідомо допоминалася, аби її взяти в обійми.
Коло них стояла біла.
Обтулена свіжими зеленими листками, вона тонула в собі, а проте чула, що живе. Ледве прочуваючи своє барвне окруження, сіяла невинністю і чистотою і пахла так чудово, що зелені листки здержали свій віддих і в нестямі пили її солодощі…
Коло сеї рожі і центифолії заховався один-однісінький матово-жовтий пуп’янок.
Чи так виглядали пуп’янки?
…Та рожа звисала геть поза край склянки.
І великі, майже блискучі листки хилилися довкола неї ніжно та намагалися якнайближче притулитися до неї. Але вона, тяжко засумована та прибита незаспокоєною тугою, і поглядом на них не кинула. Все дивилася вниз, схиливши головку, якби лякалася з якого боку несподіваного блиску або щоб який упертий промінь сонця не заглянув в її зачинену душу, чого вона ніколи в світі не стерпіла би.
Її великі листки з краю скрутилися, незамітно потемніли і передчасом зів’яли…
Коло неї дві грубошиї дикі рожі з ясно-зеленими листками.
Стіл, що на нім склянка стоїть, із білого мармуру.
Тло — брунатно-золоте.
Тут же і прислонена засвічена лампа.
Повітря — парне.
Чи вони дрімали?
Ледве. Виглядали так, якби радше ждали чогось нового, чогось казочного…
…Напроти стола навстіж відчинене високе вузьке готицьке вікно, за ним тонуть у темряві велети дерева, а над ними простерлося небо, покрите грізними хмарами, з заслоненим до половини місяцем — там за вікном.
Поміж деревами тихий шум.
Спершу ніжний і лагідний, але потім щораз сильніший, далі переходить у потаємний пристрасний шепіт — і вкінці свіжий жвавий легіт впадає вікном.
Летить просто туди, де стоять рожі, доторкається всіх сміло, немов цілує їх, так що груба полумінь лампи з переполоху палахкотить і тремтить… Потім знов настає тиша.
Майже чутно впали листки темно-червоної рожі на білу плиту мармурову.
Спершу один листок, потім три, чотири, далі ще більше, нарешті майже всі.
…З їх упадку тиша, що довкола панувала і все у себе приймала, зложила казку про долю рож…
