Ольга Кобилянська – Вовчиха

Вона прижмурила свої чорні очі й усміхнулася; добре чи зле, він не міг зміркувати.

— Якби мав уже жінку і потребував, може, й купив би!

— То женіться. Хто вас тримає? Ви самі, хату маєте. Чому би ні?

— Та що з того… Хату, правда, маю. Але вона пуста, коли не маєш у ній того другого життя, про яке маєш гадку. Чоловік щасливий, як удвох живе.

Се було ясно сказано. Савка був своїми словами вдоволений… Але тета Зоя їх не зачіпала. Вона схилилася в ту хвилину над полотном і вигладжувала його в одному місці раз по раз своєю долонею, скуплюючи в нього, як здавалося, всю свою увагу.

Саме на те вийшла з хати Санда. Побачивши молодого кушніра, вона зблизилася до воріт, за котрими розстелювалося по зеленій мураві, недалеко криниці, полотно й аж очі сліпило. Савка глянув на дівчину, їх очі стрінулися, й обоє збентежились. Очі тети Зої се підхопили.

— Ти б пішла в кукурудзу, Сандо, та й намикала бур’яну пацятам,— сказала і, звертаючись до молодого Савки, спитала: — Скільки ви берете за роботу короткого киптарика?

— Зі своєї шкіри й шовком вишиваного? — спитав Савка, і його очі засвітилися.— Пошити вам, пані Жмут?

— Ні. З моєї шкіри, Савко, і, про мене, нехай би й шовком вишиваний.

— На польський крій?

— На який там польський! Крій як крій. На плечах рівний, спереду по пояс або й трохи довший, з шкіряними петельками. Скільки б хотіли за роботу?

— Як для вас, пані Жмут…— і назвав помірну ціну: кілька крон.

— Забагато,— відповіла,— я з сукна дам вишити й мені менше буде коштувати. А в додаток ще й чисто вовняною тасьмою дам обшити. От що вам скажу, пане майстер.

Молодий майстер здвигнув стурбовано плечима й поглянув, мов шукав порятунку в очах Санди, що, вбравшися чомусь “у батистову з гратками”, не чекаючи й неділі, все ще стояла коло воріт, забувши, мов на смерть, наказ матері — збирати бур’ян.

Її сірі спокійні очі спинялись то на обличчі невблаганної матері, то на Савці, що хоч трошки хотів розвідатися про гадки тети Зої… щодо… його особи і його намірів про…

Санда не додумала до кінця… вона вже їх одчувала.

— Що шкірка, то не сукно, пані Жмут… а що сукно, то не шкірка…— боронився майстер Савка.— Я для вас, пані Жмут, сказав таку ціну, як для вас. На вас я не хочу заробляти, але жити ж і мені треба.

— А скільки ви взяли б від других? — допитувала тета Зоя.

— Ще половину до того, що заправив від вас.

— Ігі-гі,— розсміялася Зоя.— Добрий зарібок,— сказала.— Я ще собі роздумаю, Савко… ми ще поговоримо про се,— додала відтак.

— Як ваша ласка, пані Жмут,— відповів майстер Савка і зняв на хвилинку капелюх із голови.— Я вам вишию такий киптарик, що буде як мальований. Спустіться на мене, я за свою роботу не боюся. Вишию хоч для кого… А відтак, може, й панні Санді?

При тих його словах його рот поширився, і по добродушнім молодім лиці промайнуло мов сонце.

— Може,— відповіла тета.

— А до церкви завтра не зайдете, пані Жмут? — відважився обізватися по хвилині впертого мовчання з боку Зої Савка, з поглядом на дівчину. Санда зарум’янілася.

— Ні,— відповіла Зоя сухо.— Нащо мені по церквах ходити, коли я бога й на небі виджу.

Кушнір переглянувся з Сандою й підсунув стурбовано, значуще брови вгору. Відтак звернувся до тети Зої і, вклоняючись їй уперед із привітом низько до землі, ніби дотикаючись капелюхом її ніг, як той покірний індієць шанованій ним пані, обернувся й пішов.

Настала мовчанка.

З-під цідильця бляшаної підливачки засичала вода й срібним триском полилася на довге біле полотно.

Санда з-за воріт щезла, мов у землю запалася. В хаті опинилася “батистова по краях з гратками” під столом, і за недовгий час із-помежи густої кукурудзи, що вже запрялася, здіймився спів, молодий, дзвінкий, далекозвучний, повний сліз…

* * *

Павло Жмут із найстаршим сином Миколою вернувся доволі вчасно з поля додому. Позавішувавши свої серпи високо понад вікнами за гаки, на котрих пишалися звичайно восени, ба й зимою, сплетені в коси з вибраних “ангаликів” (дрібнозерної) найкращої кукурудзи, посідали на призьбу, поскладавши й капелюхи з голів.

— Слава богу, скінчили загін,— сказав Павло й потер чоло, мокре від поту і спеки гарячої днини.— Не знати, чи мама вже дома? — додав іще.

Микола заглянув до хором і в хату, та, не побачивши там матері, взяв відти порожні коновки, зачепив їх по обох боках коромислами і пішов по воду.

— Є, бачу,— сказав,— бо виджу її хустку на постелі, вийшла кудись, мабуть. Я поки внесу води, бо не виджу й Санди в хаті.

Заки вернув із водою, з’явився й середущий син Юзько; дедалі за ним вернув і наймолодший Янко. Посідали. Юзько витягнув з-за пояса пачку тютюну й почав крутити папіроску.

— Не знати, де мама,— обізвався знов Павло і встав із напруженням із призьби, щоб самому заглянути за нею. Був утомлений. Від божого ранку, майже на зорях, були на ногах, пішли жито жати, щоб скінчити позавчора розпочатий загін. І скінчили.

Наймолодший Янко був із ними, але, віддалившися в повороті від них, поступив до коваля, щоб відти забрати колесо, з котрого спадала рафа, і коваль поправляв. Заніс колесо на місце й сів коло старших братів. Микола був задуманий і ледве через зуби відповідав, Юзько запалював папіросу… що два рази гасла. Вказалася нараз і Санда десь із саду з травою на плечах, несучи її до стайні. Набрала її стільки на плечі легкою в’язкою, що голова була майже прикрита зеленню. Висока тонка постать хиталася в ході ритмічно, обома руками придержуючи траву на голові, а молоді ноги бігли жваво, щоб не зсунулася трава по плечах і не стелилась за нею по землі.

Нараз заскрипіли ворота. Всі три браття глянули туди. З-за них указалася Зоя й за кілька хвилин опинилася перед ними, мов кам’яна статуя.

— Куди ви, мамо? — спитав Микола й Юзько вслід за ним.— Ми ждемо вас… загін скінчили… давайте борзо вечерю.

— Я приніс уже колесо, мамо… Куди ви ходили, де так забарилися? — спитав Янко, вставши.

Зоя сплюнула.

— Ви мені таке говорите? — скрикнула.— Я пішла, а за мною пішов і міх кукурудзи. Ви всі були дома… так пильнували хати? Колодка від комори на поді розірвана, і стокілевий міх, той найкращий із червоним і зеленим пасмом, що в нім були найкращі кукурудзи, щез! Шукайте злодія! — крикнула роздертим голосом і з піднесеним п’ястуком.— 3 хати мені забирайтеся! Я доти їсти не дам, доки мені з кукурудзою не буде на місці.

Сини повставали й поглянули один на одного.

— Мамо,— сказав Микола,— се не могло сеї ночі статися. Я сам ночував на поді. Може, попередньої, заки ви пішли до міста.

— А ви чого до міста йшли, мамо? — вмішався тут нараз Юзько й опинився несподівано перед матір’ю, як мур.— Зеленої масті купували? Га? Зеленої масті? — він усміхнувся й заглянув їй так глибоко в очі, що аж його кучерява гарна голова діткнулася її хустки над її чолом. Вона подалася назад, і її очі окинули його блиском люті.

— Зеленої масті. Аби-сь знав… Такої зеленої, як твої очі, що тебе ними бог покарав. Ти знаєш, що сталося з кукурудзою. Ти один. Як була чия рука в тій справі, то се твоя. Чужий ніхто на під не ліз, а ключ від колодки висів там, де я його повісила.

Він знов усміхнувся. Той його усміх, котрим і вабив, і заразом робився дияволом, він її вбивав. Вона, як перше, хитнулася взад, вхопилася за голову й заголосила.

— Замельдуйте в канцелярії,— обізвався Микола коротко, байдуже.— Я сам зараз піду!

— Іди, іди! — кричала Зоя.— Йди й кажи, що як знайдуть злодія, я дам на боже.

— Кому, мамо? — спитав Юзько, і по його устах заграв попередній усміх.

— Я дам…

Тут заглянув їй знов Юзько, як ножем, ув очі.

— Ви дасте, мамо? Ви, що й досі жалуєте своїм власним дітям ліпше з’їсти й одягнутись? Ви? Ви? Себе дасте колись, себе… але…— тут урвав,— як підете в землю… але тепер… ви ще нікому нічого не давали, а як дали, то як за рідною мамою жалували. Кому хочете що дати, хочу я знати, і що?

— На боже…— закричала вона,— на боже! Йди геть від мене… ти… злодію!

— Ні, мамо, нам дайте, що ми коло вас працюємо, господь вашого “на боже” не потребує. А коли дасте нам самі, бог і вам, і нам дасть. Так я вам кажу. Ваш син каже.

— Нічого не дам. Працюйте самі, ви молоді… я стара. Не дам, не дам, раз кажу — не дам…

Старий Павло вийшов із хати, зачувши жінчин голос і сварку з синами, взяв свою палицю з закутка і вступив поза поріг. Не казав нічого, лиш висунув праву руку з тою своєю високою гудзуватою палицею поперед себе.

— Тихо! — крикнув рішучим голосом.— Уже мені того галасу за-ба-га-то, забагато! Зараз мені до хати!

І, завертаючись до хати, потягнув їх за собою. Зоя полетіла поперед нього.

— Ой пане господарю ти мій, що більше спиш, як лежиш, ще й ти обзиваєшся? — крикнула.— Замість стати за мене і спитати, де міх кукурудзи, ти підсуваєш мені палицю? Га?

Вона скочила вперед нього й підняла п’ястук. Юзько відсунув її і станув між нею й батьком.

— Як ви нам скажете, чого до міста ходили, чого вбралися зверху в дрантя, а наспід узяли добру одежу, то я вам скажу, хто взяв ваш міх.

— Ая, ая, чого ні з сього ні з того в місто ходила,— заговорив Павло з-за плечей Юзька,— бо по масть могла й Санда відбігти.

— І я, мамо,— докинув Юзько, вдарившися п’ястуком у груди,— і я!

— Пішла, висиділася газдиня та й вернула з порожніми руками. Де закупна твої за те, що взяла з собою? Гм?

Павло підніс гудзувату палицю з-за плечей сина рівно вгору й опустив її. Він не любив сварки, Тепер він був змучений і голодний… І Юзько, той Юзько, котрого всі чогось найбільше любили, ліпше говорив за нього, та й… от уже й Микола вернувся в хату, хай вони з мамою борються. Він до тієї шкоди з міхом із кукурудзою якось не мав гострого серця, не лютився нею. Чи одне було, перебулося й минуло?..

— Я покажу, що купила за те, що взяла з собою,— кричала люто Зоя до чоловіка.— Я покажу, гадаєш, ні?

І, погнавшись у другу, так звану велику кімнату, вернула за хвилин кілька назад. Приступила до стола й вибрала з фартуха закупки, складаючи їх з гримотом за порядком.

— Тут плящинка рому для тата, тут одна булка, тут друга булка, нехай йому вийде на здоров’я… а тут батистова хусточка на голову для Санди, бо вона в мене одиначка, ось по краях як стежкою, з гратками, як її носить і органістиха з Б., а тут пачка, одна для Миколи, а друга для тебе, лайдаку, що серце моє підточуєш і фальшивий, як Юда… а тут… тут… зелена масть.

Юзько звернувся до брата:

— Ади, Миколо, мама нам по пачці купила в Ч., бо тут їх не можна дістати!.. Видиш, мой?

І він підніс Миколі одну пачку високо під ніс.

— Понюхай, мой, бо то чернівецька! Та нічого. Ліпше щось, як нічого.

І, засуваючи за широку свою парубоцьку барвну крайку, впхав її так глибоко, що спідсподу випала раптом якась друга. Він схилився і швидко сховав її за пазуху. Перед Зоїними очима се не заховалось, але вона вже мовчала. Юзько, котрого вона найбільше любила, був її найбільшим хатнім ворогом.

Про пропалий міх із кукурудзою перестали говорити. Газда Павло надармо силувався затвердлими від праці, неповоротними пальцями вибрати затківочку з плящини рому, що, мовби небесне об’явлення згоди й любові, опинилася в саму відповідну хвилю на столі між двома білими крамничними булками й усміхалася до нього.

Санда стояла мовчки й водила по всіх очима. Вона знала, що “знала і що гадала”. Та одне було правда. Нащо було мамі бігти “на гвалт” до міста Ч. Вона, Санда, могла дістати ближче і в містечку С. зеленої масті. Могла, йдучи по неї, здибатися з Савкою, пару слів із ним поговорити, а так — мама все і всюди бороздить і її, Санди, не питає: “Як тобі, доню, в серці?” Мама тверда, як камінь, не вломиш, не впросиш. Та побачим… Савка хоч не говорить із нею часто, праця все їх обоїх займає, як у залізі сковує… але… але до зими далеко… Савка не уступає з її пам’яті. Мати не хотіла його для неї. Вона се сьогодні завважила. Мати хотіла для неї лише такого, що мав землю. А Савка був тільки добрий кушнір, і, хоч як люди давали йому роботу і славили його за неї, для неї він був нічим. І ще одне. Та й перший челядник коваля, що так само був їй милий, і так само був добрий робітник і їй прихильний — за ним усі сільські дівчата оглядалися, він був співак на все село (не поминаючи й Юзька),— але для її мами був также нічим. “Шкаралупи” — називала і його, і Савку. Такі, як один, так другий, потребували маєтку й жінки, що мусила б уміти читати й писати, а не лише підписуватись. Коли б вона, Санда, вийшла за того або за другого, він би маєток задержав, а її “нагнав би” назад мамі додому. А таких зятів вона не хоче знати. Те, що має Санді світ “зав’язати”, ще надійде. Вона ще не двадцятилітня, а по двадцятьох вона, Санда, що — не віддасться? Го-го! Вона зятя з полем хоче, з полем таким, щоб давало стільки, щоб воно й “кожухи”, й “ковалів” оплачувало, і “злодіїв” годувало й… “на боже” не забувало. От чого вона хоче. А Санда, що вона знає?

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Ольга Кобилянська – Вовчиха":
Залишити відповідь

Читати казку "Ольга Кобилянська – Вовчиха" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.