Чи добре її з тим було?
Не знати.
З часом появилася в її щоденнику слідуюча поезія:
Місячна, зоряна ніч
Серце стискає і думи…
Молода Марія розвивалася незвичайно рано. Коли числила 16 років, була така поважна, що деякі поважні матрони давали їй “під опіку” своїх доньок — її ровесниць — на домашні забави, прогулянки і т. п.
— З ким була ваша донька? — питали часом одна другу.
— З Марією К.
Отже, немов якась печать поваги і честі дісталась тій “доньці”, що була з Марією.
Марія, як жадна до духовного корму, кинулась на книжки. Читала. Читала вдень, ночами читала. Молоді очі пожирали все, що було друком, і забирали в жадібну душу свою. Мало-помалу, а потім чимраз частіш ночами появлялися в її щоденнику вірші. Її мати — незвичайно розумна і добра жінка — не спиняла її ніколи в читанню. Чомусь інстинктом своїм материнським віщим відгадувала, що книжки мають стати її дитині одиноким прибіжищем на світі… Часом спинялися її лагідні задумливі очі на лиці дитини.— Що, властиво, буде з тієї Марії? І така, як другі дівчата, а проте яка ж інша! Могла сміятися до розпуки з дитинства, з дрібниці, де другий не добачував гумористики, а потім ставала тиха і поважна. Коли ходила на проходи в ліс і гори, вертала зворушена, з оживленими очима і незвичайно щаслива. Співала потім з братами до пізньої ночі, говорила, сміялася, а в кінці замикалася в своїй малій кімнатці і щось допізна писала. Одного разу — це було зимою — зачинилась в своїм покої щільно і вписала в щоденник цей вірш:
Ніч полишає свій темний покров,
Ранок надходить, і все оживає…
Це було неначе інтродукцією до того, що мало в її вражливій душі скоїтися. Залюбилася. Любов та довершила розцвіт душі і надала їй рішучий напрям на будучність.
І не говорила з ним, і не був він ні віком парою їй, ані не занимався нею, а проте… як страшно заворушилася та молода душа.
Зимою бувало в домі родичів Марії тихо. Сини пороз’їжджалися по школах, батько пересиджував в уряді, а мати — мов добрий дух той — вешталась… Ні, не вешталась — до неї не підходило поняття рухливості, галасливості. Вона появлялась нечутно тут і там і всюди щось робила: поповняла щось і доводила до кінця і досконалості. Де появлялася вона — прокидалася гармонія і мир.
Одного разу стояла Марія при вікні і гляділа на дорогу. Він мав переходити. Він мешкав близько них, і та хвиля, в котрій переходив, була торжеством цілого дня. Тоді, неначеб море, знималась її душа, росла вгору, потім, побувши в найсильнішім напруженні, замикалась в себе. Коли вже був перейшов, зібралась хутко і вийшла на прохід.
Зима була погожа, і ніжні пласточки снігу снувалися лагідно в повітрі. Вона ішла самітно дорогою за місто і немов чужими очима гляділа вперед себе на гори. А вони стояли прибрані в смереки, на які мирно і надовго сідали сніжини і понависали сріблястим пухом.
Вона думала:
“Там стоїть тепер між ними замок. Він визирає майже цілий з-поміж засніжених смерек. Тепер вже смеркається. Там, в замку, запалено світло, і світло б’є з вікон і уділюється тут і там смерекам. А в замку я, а там десь далі він. І нічого більше. Дивляться на себе. Вона ще не знає напевно, які в нього очі і який погляд. Мати казала, що підуть на вечерок з танцями. Вона страшенно любить гуляти”. [танцювати]
Коли вернула додому, другого дня ранесенько встала. Ходила нечутно покоями, де ще — тут і там — дехто спав. Не знала, чого ходила, а супокійно сидіти не могла. Була задумана… соромилася чогось… була вдоволена, але усміх біля її уст був смутний. Раз глянула в зеркало. Вона не любила в зеркало глядіти, бо не любила себе. Неначе жаль до свого обличчя мала ще здавна, здавна. Аж тепер глянула. Очі в неї були втомлені, але нові, відроджені. Отже, так вона виглядала. Він її бачив такою. Між ними була розмова очима. Він заєдно говорив до неї: “Слухай, я тут”,— а вона відповідала послушно: “І я тут”.
Почуття покори обгорнуло її. Покори і податливості — неначе це було її вродженим обов’язком — піддаватися. Вона почула себе чимось важним. Тепер вона нараз чимось була… І ніхто о тім не знав. Але вона знала, і він знав. Потім спинився її погляд на великих золотих кульчиках, що перстенями звисали з вух. Чого вона це носила?.. Їй стало того соромно, і вона вийняла їх з вух.
Того самого дня сказала їй одна її товаришка, що незвичайно була прив’язана до неї:
— Маріє!.. Ти вчора була така гарна, як упавший ангел. Так, мабуть, упавші ангели виглядають.
Вона мала якусь блідо-рожевеньку сукню з темно-понсовим оксамитом. І волосячко таке гарне і довге, як шовк…
Марія нічого не сказала. Хто б не сказав їй щось подібне — вона в те не вірила. Порожньо було на тім місці в її серцю, де б мала та віра знаходитися і відзиватися почуттям вдоволення на подібні відзиви.
— Та що там,— відповіла байдужно,— я ані гарна, ані упавший ангел.
Потім крадькома, загородцями, незвичайно осторожно звела ця подруга мову на нього. Якоб звали його. Товаришка оповідала, що він незвичайно здібний має бути чоловік, але дуже гроші любить. Що слабовитий… і що любив раз в своїм життю дуже гарну, замужню жінку. Тепер він тут. За кару. Але він сміється з тих, що укарали його. Тут йому дуже подобається. Не могли краще укарати його, як тим, що дали цей малесенький рай в горах. Він хоровитий. Тут собі коні буде тримати, котрі страшенно любить.
— Але який препоганий! — додала нараз з афектованою відразою.— Як дідько. Я би ніколи не залюбилася в нім. Як іде — то суне,— а лице в нього остре, дуже вже погане…
Марія дивилася на неї уважно, а потім нараз піднялася з свого місця.
— Ні, не так,— сказала. Він не такий…
Сказавши це, встала і, прибравши незвичайно поважну, остру міну з притисненими устами, перейшлася поважно і штивно покоєм.
Товаришка сплеснула руками:
— Слухай… Їй-богу, цілком такий. Ти знаєш, що ти до нього подібна?
Марія перестала усміхатися. Напружилася нараз. В ній прокинулося щось строге, невмолиме і задрижало болісно. Не вірила…
* * *
Страшно як любила його.
Не було ночі, де не снився їй, а не було хвилини в дні, де б не думала про нього. І ніколи з ним не говорила. Лиш бачила його, як переходив біля їх хати, а часом стрічала в товаристві. Він ніколи до неї не зближався — і це їй не боліло. Багаті натури ніколи для себе нічого не жадають. Вони б лиш давали, давали й давали,— на те вони і багаті.
Коли бачила його вже здалека, мінилася, поважніла, лід обгортав її душу, і блідла, як полотно… Не тямилася, як минав біля неї і здоровив. А потім, коли минув вже, стогнала з болю.
Одного разу відвідала одна знайома сестру Марії. Говорилося про різне. Нараз, коли та знайома осталася з Марією сама, спитала:
— Слухай, Маріє, що з тобою і Якобом?
Вона закаменіла.
— А що би? — каже.
— Та нічого. Але я раз була у пані Н., там було значне товариство. І він був. Нараз він присів до мене — представ собі тоту честь! — він, що з дівчатами лиш так рідко балакає,— і питається: “Скажіть мені, пані, що це за дівчина — Марія?” А я почала тебе хвалити — Марієчко — бо хто б тебе не хвалив? А він каже далі: “Бо це мусить бути незвичайна дівчина. Я її цілком не знаю. Але в неї такі дивні очі… Боже мій… такі чудні… Знаєте, пані, такі, що бачуть геть, геть більше від звичайних людських. Вона мусить бути незвичайно інтелігентна”. А коли я затягнула дальше розмову про тебе, сказав мені, що не може женитися, бо в нього мати єврейка і ніколи не згодилася б на це. А він, навпаки, з єврейкою ніколи не женився б.
Марія нічого не відповіла. Ув’яла. Потім цілу ніч плакала. Вдень — тонула в книжках або рисувала. І все його обличчя рисувала. І який би і не вийшов рисунок,— його обличчя. Вона все подібність між ним находила. Між ним і собою…
Але хутко рисування покинула. Воно стало їй нараз таким слабим і блідим проти того, що носила в душі своїй, що треба було мати щось сильнішого, щоб її вдоволило. Тоді вона взялася за перо — і ніколи вже більше не покидала його. Списувала стоси паперу. Не думала над тим, щоб стати якоюсь письменницею. Не розуміла того. В неї не було систематичної освіти, про літературу не мала ясного поняття. Знала лиш одно: їй хотілося писати — і писала. Описувала його і вигадувала преріжні події і акції. Про видання того всього не думала. Не знала, чому би мала те видавати.
Впрочім, їй було того всього встидно, і вона крила і ховалася з тим, як зі злочином. Не могла собі з тим ради дати, що було в ній,— і писала. Незамітно оставалась чимраз більше і більше від товаришок і ровесниць своїх на боці, а потім стала нараз вище від них. Замкнулася від них. Найрадше приятелювала з своєю учителькою — дамою незвичайної освіти і інтелігентною. З нею ходила до пізньої ночі на проходи. Раз хотіла їй висповідатися в своїм “злочині”, але потім… замкнулася наново.
Боялася дотику чужої руки на ті місця і боялася тайного глуму. А коли бувала в товаристві, мала це все на думці, і воно паралізувало рухливість її душі, її дотепи і ясність. Ставала похмурою і неприязною, переставала усміхатись і тратила певність у собі.
Лиш хто її дуже добре знав і до кого мала вона велике довір’я,— той зазнав її велику ніжність і багатство почування…
Але не було багато в неї таких, що мала до них довір’я. Все боялася такої хвилі, що, мов невидимий набій, обрушиться в її душу і завдасть гіркого болю, і все зоружувалася проти тієї хвилі і замикалася…
Одного разу спинився повіз Якоба коло дому родичів Марії. Вона це забачила. Була полуднева пора в маю. Він візити складав і приїхав сюди. В першій хвилі пройняла її думка — утечу з хати. По всіх дверях розбіглись її заполохані очі. Куди? сюди? чи туди?.. Чи на там-той бік?.. Але мати, що не могла в першій хвилі вийти проти гостя, що мав от-от спинитись, наказала просити його в гостиний покій. Не було виходу, і Марія мусила запросити.
Він спинився в хаті, а вона стояла проти нього бліда як смерть. Потім попросила дальше. Він ішов мовчки за нею і щось говорив. Тихим, лагідним, спокійним голосом, аж доки мати не з’явилася. Як мати з’явилася, вона сиділа мовчки і гляділа на нього. Щось було в його обличчі, що пригадувало її себе. Щось в нім бракувало. Може, м’ягкості, може, що інше…
Потім пішов.
Ходила цілу днину як не своя і думала про нього. Хутко по тім снилось їй, що була в якімсь великім зеленім саду. Думала, як звичайно проходжуючись, про нього. Нараз вийшов він з якоїсь маленької, низької хати. В нього очі палали гнівом, прискали іскрами.
— Чого хочеш від мене? — спитав нетерпеливо.— Чого? Властиво чого?..
Вона не могла з наглого переляку відповісти… Дивилася на нього, хотіла щось відповісти, та він зник.
Незадовго по тім була на якімсь вечерку. Це було літом. В залі вікна широко поотворені, і можна було бачити, як гори знімались залісненими велетами до ясного неба, а зорі дрібніли, тремтячи на небесах. “Він гнівається на тебе,— сказала до себе.— Гнівається”. Це говорила її розтривожена душа. Була при його присутності мов та павутинка, така ніжна і вразлива. А він був тут. Гуляв з якоюсь замужньою дамою кадриль. По кадрилі нараз вона випрямилася.
Що обходив її цілий світ? Що був для неї цілий світ, коли вона його любила? А вона його страшно любила. Колись тут умліла з психічної утоми, сидячи вечером на ганку. Вечер був такий прекрасний, щось було незвичайного в тім вечорі. Її мов щось розносило душу — і вона нараз умліла. Бідна мати перелякалась, а Марія зціпила зуби, як залізо.
І тепер вона мала би собі щось з світа робити — коли він на неї гнівається? Вона знала напевно, що він на неї гнівається…
І не спам’яталася, як опинилася посеред залі сама-одна при нім. Молода, в ясній якійсь суконці, як метелик, що звідкись взявсь тут, блідонький з внутрішнього болю, зворушення і відваги, з розпаленими очима.
— Пане Якоб!..
Він обернувся.
— Гніваєтеся на мене?..
Він отворив зчудовано очі:
— На вас? Нє. Чому ж би?.. нє… ніколи в світі! За що ж би я мав на вас гніватися?..
Він говорив так щиро і лагідно, так впевняючи, що вона успокоїлась. Не сказавши ні слова… усміх якийсь поблукав хвилинкою по її молодих непорочних устах… відвернулася від нього і відійшла. Потім попросила брата відвезти її додому. Марію окружили питаннями — чому хотіла додому? Але вона не відповідала. Тільки й бесіди було з ним. Раз на все життя…
Що годувало любов її до нього?.. Звідки бралася вона? Звідки припливала?..
Наколи б був він зажадав її від її батька за жінку — було б то щастя,— і воно, здається, убило б Марію. А може, було б виробилася з неї така жінка, що мужу своєму утирає ноги волоссям своїм. Не з покори, а з любові. Велика любов не знає жодного упокорення. А справжня любов поважна, як смерть; любов сама себе годує і других і стає з самою смертю до бою.
Він майже не знав її. Не заходив в ті круги, де вона перебувала, і їх дороги бігли обік себе, ніколи на жоднім місці не злучалися.
Замкнулася в себе, збайдужніла проти товариства, себе зненавиділа. Вона сама була винна, що він її не любив і не звертав на неї уваги. Вона була якась така… Другі дівчата були інші. Все з другими мав він щось до балакання, бодай по кілька слів. А з нею…
* * *
По довгих трьох роках німого невидимого бою утихомирилася врешті. Він ніколи б не оженився. Покинув суд, де з нечуваною амбіцією боронив закиди, зроблені йому за якийсь учинок начальником, і жив з приватного маєтку. В нього був маєток. З нього була ясна, промислова, твереза голова, і він здобув собі маєток. Сміявся з усіх урядників тих, що кланялись йому покірно.
Вона назавше з книжками подружилася. Вже писала без упину. Тайком і прилюдно. Фантазія і чуття не давали їй супокою. При тім поглитала масу книжок. Учила з братами те, що вони учили, а не було їх при ній — сама училася. Все дальше й вище гнало її — все дальше… А жила в вузенькім світі. Округ неї окруження монотонне, дрібне. Товариство консервативне, маломіське.
Вона його перегнала, і коли почула себе самостійною — не могла більше в круг їх ідей вернути.
Одного разу їй аж тісно стало. “Проч звідси, проч”. Не було вже більше з чого поживи черпати, а неспокійний дух гнав дальше. Хотіла більше знати, хотіла — це сформувалося вже ясно в її душі — письменницею стати. Властиво, чудно уявляла вона собі те. Ніколи не сходилася з літераторами і не знала ясно, що це таке, література, і як братися за початок? Що написала — того, мабуть, не було ще досить. Але все ж мрії свої не виявляла голосно. Її бачили часто в мізерній кімнатці при столі і книжках, але що писала — не знав ніхто.
Одного разу зачула Марія від брата, що там в головнім місті, де він віддавався своїм студіям, жив старий професор університету. Він був і професором брата. І був він вельми учений чоловік, що мав велику бібліотеку в себе. І прийшла Марії шалена думка до голови: вийти за нього заміж. Що ж! — він був учений, чесний чоловік, був, певно, добрий і, як казав брат, шляхетний,— чому не вийти їй за нього?.. При нім вона могла дальше освіту здобувати, так, так, при нім вона могла дальше вчитися. Вона мала піднятись до високого, поважного… могла писати, писати, писати. Він би був її проводирем.
І змалювала собі вмить фантазією своєю життя при нім. Учений, високо поважаний старець, а вона його жінка. О, вона би його дуже шанувала. Вона би йому мала дуже много завдячувати. При нім, з його поміччю осягнула би вона якісь прегарні цілі… А тут?.. Що їй з такого життя, як тут?.. Тут її нічого не взносило духом… тут тісно, мізерно — а її гнало вище, вище…
І написала Марія лист до незнакомого старця-ученого, описала йому життя своє і просила прийняти її за жінку. О, він би був з неї вдоволений, вона би йому свого слова не зламала і дбала би про нього, якби присягала. Вона лише науки бажала. Святої науки, щоб дальше йти.
Та її стримали від відіслання листа. Одне що тривога, бо щось могло б її брату пошкодити, могло б стягнути гнів цілої родини, а вона всякого гніву і голосних сцен так страшно боялася; а по-друге, її сестра старша, котрій звірилася з своїм поважним планом, лист заховала. Він остався в неї по нинішній день.
Це одне стримало її, бо що інше не стояло їй в дорозі. Нікого не любила, ніхто її не обходив з молодих людей, а коли вже прив’язалася раз до тієї думки — стати жінкою ученого старця,— почала оглядати і студіювати старі лиця. І вони видалися гарними. Щось вона в них находила потрібне відчуттям своїм. Сліди якоїсь краси, якоїсь минувшості.
Так переходив час, плив, минав, і вона все одним займалася: книжками і писанням.
З часом переселилась Марія з родичами в головне місто. Тут працювала вже поважно над мрією стати письменницею. І це вже не була більше мрія. Це була вже поважно вироблена думка, котрою вона була до глибини душі своєї перейнята і котру ні за що в світі не замінила.
Але як хто думав, що вона сама в глибині серця свого вірила в свій талант, той гірко помилився б. Не вірила. Та й відки би вона до того приходила? Наколи пізналася з одним молодим чоловіком, що був компетентний оцінити її праці і оцінив незвичайно прихильно і який мало не приказав їй писати, сказавши, що в неї значний літературний талант,— відказала Марія йому злобно, що він це з милосердя говорить їй. Кілька разів повертали її твори з заграничних часописів, куди посилала їх до друку,— тоді хотіла собі життя відібрати. Пощо їй жити? Пощо? Що мала ще в житті знайти. Вона не хтіла нічим більше в житті бути. Одне, що підтримувало її енергію і любов до життя,— це була література. Заходила до брата — військового — і перешукувала очима за місцем, де б був револьвер. Знала докладно, де це зробить.
Потім ще раз, ще однісінький раз вислала дрібні свої рукописи до одного заграничного часопису — з просьбою написати їй щиру правду, чи працювати їй дальше, чи покинути перо і не збільшати число тих трутнів, що так вже намножились і насілися на літературу.
І дістала відповідь.
Ніколи такої не сподівалася.
Нехай пише — сказано їй. Нехай пише — завсіди і під всякими услів’ями, бо в неї є талант, і ніколи нехай не журиться, як дехто відішле рукопис назад. Це так мусить іноді бути; але воно не має нічого до таланту. Лист був підписаний знаним літератором.
Тоді успокоїлася. І відтоді вже спокійно і з довір’ям писала.
