Настала ніч, а Зайчикові не спиться. Сидить собі під ялинкою, оченятами кліпає.
Зашелестів у листячку Їжачок.
− Чого не спиш, Зайчику? – питає.
− Та, не спиться! Десь сон мій подівся, – відповідає Зайчик.
− Де ж це ти бував, що сон загубив? – посміхнувся Їжачок та й подріботів собі далі.
− А й справді, – думає Зайчик, – Де ж це мій сон подівся? Треба його пошукати.
Позаглядав він під ялинкою, у кущиках, заглянув у мишачу нірку, а сну ніде немає.
− Піду, в Сови поспитаю. Вона мудра, може підкаже, де мені сон шукати.
Пішов Зайчик до старої сосни, на якій жила премудра Сова й питає:
− Добрий вечір, тітонько Сова! Підкажіть, будь ласка, де мені мій сон шукати. Вам з високої гори все видно. Чи не бачили його? Без нього заснути не можу! Дуже він мені потрібен! – просить Зайчик.
− Бачу, бачу! – відповіла, примружившись Сова. – Он де він, на тім краю лісу під ялинкою сидить, журиться. Тебе чекає. Біжи мерщій!
Зайчик кинувся на край лісу. А ліс великий. Довго доведеться йому серед сосен та ялинок стрибати. Біг, біг. Стомився, упав під сосною, лежить, відхекуючись.
− Ось, трішки відпочину, а потім далі побіжу! – каже Зайчик.
Та від бігу так стомився, що незчувся, як і заснув.
Так і ніч минула.
А вранці, як прокинувся, нічого не втямить, де він, що з ним.
Сів, почухав потилицю. Згадав, нарешті, як сон шукав.
− Ой! – каже, – Здається мені, що сон мене швидше знайшов, ніж я його! Добре, що він у мене прудкий та спритний, а то довелося б мені по нього аж на край лісу бігти!
