Цю казку розповіла баба дідові, а дід – сусідові, сусід – кумі на толоці, кума – вороні і сороці. Сорока жити не могла, доки всім не рознесла. Від неї і я знаю і вам розповідаю.
Жив на світі парубок, високий і стрункий, як молодий дубок, а гарний, як принц. Через нього усі дівчата сохнули, як бадилини, матері хотіли привернути хлопцеве серце до своїх доньок.
Коли настав на те час, парубок оженився на Орисі, найбіднішій дівчині села.
Багатії спочатку ойкали від здивування, а потім стали знущатися:
– Він не міг покинути недолю, бо то його рідна мати!
– Чого нам за ним шкодувати? Коло його хати ні кілка, ні хвоста, а в макітрі горобці цвірінькають.
Після весілля неборака раптово дуже захворів. Ліг на піч і більше не вставав. До хати прийшли люди, близькі й далекі родичі.
Він промовив до них:
– Мені приснився чудернацький сон. Мавка нашого лісу просунула голову у вікно і сказала, що я видужаю тільки тоді, коли найвродливіша молодичка станцює переді мною в такім убранні, якого ще світ не бачив.
Багатії знову порозв’язували свої язики і почали ляскати ними, ніби мітлами мести:
– Нехай Орися танцює перед ним. Побачимо, де вона візьме вбрання, якого ще світ не бачив!
– Вона має лише одну конопляну сорочку, що на ній…
– Не хотів багатої – нехай тепер загинається!
– Через ту голодранку чекає на бідолаху чорний хрест!
– Нехай іде посмітюха світ за очі і не вертається без того вбрання!
Орися чула ці нарікання, бачила, як мучиться чоловік, але не могла йому нічим допомогти. Одного дня вона вийшла за ворота і сказала:
– Не вернуся додому, доки не знайду такого вбрання, якого ще світ не бачив!
Довго йшла Орися. Якось уночі добралася до темного, непролазного лісу. Блукала нетрями, сльози витирала, долю проклинала. З гіркою бідою вийшла на невеличку галявину, де була хатка. Постукала в шибку. Та ніхто не відповів. Набралася Орися сміливості, ввійшла до хати. Але там не було ні душі. Засвітила каганець, зварила собі вечерю і лягла на піч спати.
Десь опівночі затрусилася земля, задзвеніли вікна, двері відчинилися навстіж. Через поріг переступив чорт. Вишкірив зуби і покликав:
– Молодичко, йди танцювати!
Перелякана Орися відповіла з печі:
– Я б пішла танцювати, та не маю такої гарної сорочки, якої ще світ не бачив.
Чорт вийшов надвір і за якусь хвилину приніс нову сорочку, вишиту різнокольоровими цяточками, які виблискували, наче зірки на небі. Від неї йшло таке сяйво, що аж очі сліпнули.
Чорт кинув сорочку на піч і прохрипів:
– Танцюй, молодичко!
– Я б пішла танцювати, та не маю спідниці такої гарної, що світ ще не бачив.
Чорт вийшов надвір і за якусь хвилину приніс нову спідницю, на якій цвіли і переливались, мов на лісовій галявині у травні, різні квіти. Кинув ту спідницю на піч і прошипів:
– Танцюй, молодичко!
– Я б пішла танцювати, та не маю таких гарних черевичків, яких ще світ не бачив.
Чорт кинувся до сіней, загупав, загрюкав, а за хвилину повернувся з чудовими черевичками в руках. Вони були золоті, каблуки у них срібні, а круглі пряжки виблискували, як місяць. Шпурнув черевички на піч і крикнув:
– Танцюй, молодичко!
– Я б пішла танцювати, та не маю таких панчіх, яких ще світ не бачив.
Чорт вискочив за двері, десь там нишпорив по закутках, бубонів щось собі під ніс. Влетів знову до хати і кинув на піч панчохи, тонкі, шовкові, виткані із сонячного проміння. Тоді закричав:
– Танцюй!
– Я б пішла танцювати, та не маю гарних стрічок і таких сережок, що світ не бачив.
Чорт заскреготав зубами, погрозив Орисі кулаками і стрімголов кинувся з хати. Десь там дряпався по стінах, шелестів старим листям на горищі, лаявся, потім повернувся, кинув на піч коробочку із стрічками, як довгі смуги веселки, сережками, як затвердлі дівочі сльози, і заревів:
– Задрипанко, танцюй!
– Я б пішла танцювати, та не маю гарного намиста.
– Звідки ти взялася на мою голову! – заревів чорт. Схопив люто хвоста в зуби, вдарив ногою у двері і шугнув до сіней. Там стукав ратицею об долівку, вовтузився, з кимось бився. Потім так рвонув через поріг, що аж простягнувся посеред хати. Люто жбурнув Орисі намисто, та таке гарне, ніби хтось нанизав на золотий промінь вечірні зірки і крапельки роси.
– Відьмо, танцюй!
Орися вже мала все для танцю. Тепер не знала, що казати, тому почала мимрити і розтягувати слова:
– Я би пішла танцювати, та не маю такого віночка, що світ не бачив.
– А щоб тобі! – оскаженів чорт. – Чи мені до шлюбу з тобою іти?
Забив хвостом по землі, аж курява піднялася в хаті. Уже хотів іти за віночком, але десь закукурікав півень, і чорт мов крізь землю провалився.
Вранці Орися забрала те вбрання і побігла у своє село. Одяглася, як на свято, і почала танцювати перед своїм чоловіком. Він так втішився, так звеселів, що скочив з печі і собі пішов танцювати.
Так Орися врятувала чоловіка, а злі люди поприкушували язики.
