— Так чого ви гніваєтесь?
— Чого гніваєтесь?! Не гнівайтесь ви! Галасують про “ножиці”, кричать: “Стуліть ножиці!” — а беруться за коні, а беруться за авто, а беруться за кабінети, а беруться за бланки, а беруться за штани… Чорт його знає, що за народ!
— Та що таке?
— Що таке?! “Ножиці” вам муляють, так і стуляйте їх собі на здоров’я! Так при чім тут я?!
— А хіба вас істуляють?
— “Стуляють”?! Тридцять автомобілів на цілий Харків, а решту в Держфонд?! Стуляють! Сорок кобил на цілий Харків, а решту в Держфонд!
— Ну, так що?!
— А коли я працюватиму?! І як я працюватиму?! Я встаю, я їм, я їду… Жінка встає, жінка їсть, жінка їде… Я їду автом на службу, жінка їде конем на базар… А тепер що буде?! Я встану… Так мені, ви думаєте, буде час попоїсти?! Що ж ви думаєте, що “відповідальна” жінка пішки на базар піде?! Чорта з два! Так я мушу на базар, а потім з базару, а потім на службу, а потім із служби! Уявляєте?! Так вони мали одні тільки “ножиці”, а тепер і я буду “ножиці”, і всі ми будемо “ножиці”… Ноги в тебе через два тижні розкарячаться, спробуй тоді їх істулити… Так, по-вашому, це буде — нема “ножиць”?.. А по-моєму, це буде — самі “ножиці”…
— А ви не розкарячуйтесь.
— “Не розкарячуйтесь”? Три роки їздю вже, одвик ходити, а тепер несись, як той хорт, я не уявляю, що буде! Що буде? Просто страх!
Боїться, бідолашний!
А мені оце дядько в потязі розказував:
— Як благословиться тільки на світ, ціпка в руки та за тридцять п’ять верстов з облігаціями… Ідеш та гудеш, як той авто!..
Спробуйте так, як дядько: за портфель та на вулицю. Ідіть та: “Гу, Гу! Гу!” Незчуєтесь, як і на службі будете!
