І прилетів архангел Михаїл на небо…
І постукав архангел Михаїл до бога…
— Хто?
— Михаїл.
— Заходь.
— Ну, розказуй, Михасю, як там, що там? Що чував? Що бачив? Де бував? Миропомазав?
— Ех, боженьку, бодай мені не казати, а вам, боже, не чувати…
— А що таке?
— Та… Полетів ото я, як ви були наказали, до Москви… Нову владу на царство миропомазати… Благодаті на неї напустить… Зайшов до Кремля…
— Чи не можна, — питаю, — побачити, хто тут у вас є найстарший?
— А тобі в якій, — питають, — справі?
— Од бога я… З неба… Миропомазати б… Скрізь так… Верховну завжди мазали… благодаті напускали… І тепер от в Англії, в Бельгії, в Італії, в Японії та й по інших країнах ще мажемо… Треба б і у вас… І так спізнилися — думали, не втримаєтесь…
— Літай, — кажуть, — далі… Ніколи саме. У нас тепер з’їзди, наради — не до тебе. Киш! Потім прилетиш, Наказано нікого не пускати, крім делегатів.
— А ти ж що?
— То що ж мав робити? Пішов до Тихона…
— Ну, як святитель?
— Поросят святитель годують… Бідують, сердешні… Достатки не великі… Сергія Радонізького міль іззіла…
— То ж то від нього останній час молитов не чуть.
— Сумні владика… Ото тільки й слави, що білий клобук. Без штанів сидять: на борошно попромінювали. «Бевкну, кажуть, у дзвона та й дивлюся, чи правити, чи ні… Так іноді стара бабуся пришкутильгає, А всі пасомі на засіданнях… Сумно…»
— А взагалі що владика поробляє?
— Б’ються владика. З владою б’ються. Влада скарби церковні для голодних одбирає, а владика не дають. «Не самим хлібом, кажуть, жива буде людина, а словом, що з божих уст виходить…» Дужі в текстах владика… Влада до їх і так, і сяк:
— Голодні мруть… Матері дітей їдять… Владико, — молять, — ізглянься!
А владика їм (ох і непохитні ж у вірі Христовій):
— У вас голодні хліба просять, а ви їм — камінь, та ще й немалий — каратів у 30—40.
Одне слово, Євангелією їх, Євангелією. Там таке знялося, таке знялося…
Розказав я їм, з якою я справою.
— Е, — кажуть, — зараз і не совайся… Та й взагалі не раю… А там, — кажуть, — як знаєш. Полети ще на Вкраїну. Там так само верховна є. Може, там пощастить.
Та й полетів я ото на Вкраїну.
Прийшов до влади. Назва якась чудна: ВУЦВК зветься.
І не благочестивіший, і не самодержавніший, а тільки всього ВУЦВК.
Питаю найстаршого. Пустили, нічого собі чоловічина: тихий такий, чорнявий і в окулярах. Літній уже. Вклонився я йому та й кажу:
— Я від бога до вас. Нащот миропомазанія та благодаті, потому як ви будете верховні.
— А ви, — питає, — хто? Робітник?
— Ангел я…
— Кваліфікований? Якого цеху?
— Я не цеху. Ліки ми ангельстії…
— Лико дерете? Ага… А в професійній спілці працюєте? На голодних одчисляєте?
— Ні, — кажу. — Я миропомазати… З миром я…
— А я, — каже, — хіба з боєм?.. І я з миром. Чого хочете? Кажіть коротенько…
— Я ж і кажу: миропомазати вас хочу, благодаті бог посилає через мене. Я оце й хочу…
— Ага… Он що… Сам не можу вирішити. Лишіть заяву… Треба проголосувати. Як президія. Ага! Ось і президія… От добре. Зачекайте.
— Товариші! Тут ось ангел од бога, хоче миропомазати. Як бути? На мою думку, треба скласти комісію з представників наркомінспекції, наркомпроду й жінвідділу…
— Таке! Навіщо комісію? — Це секретар так. — На Чернишевську його, там його миропомажуть…
— Ставлю на голосування. Хто за те, щоб на Чернишевську? Всі… Гаразд. Товаришу, — каже, — зверніться на Чернишевську в цій справі…
— Так дозвольте, — кажу, — хоч благодаті пустить…
А секретар:
— На вулиці пустиш… Тут і так душно.
Пішов я на Чернишевську. Зустрічаю батюшку. Іде з «вещами» та все хреститься. Думаю: «Наш».
— А вам, — питає, — чого?
— Так і так, — кажу, — Миропомазати, благодать.
Озирнувся він на всі боки та до мене:
— Лети, голубе. Лети краще й не озирайся. Тут, брат, — каже, — чорта вкрутили, а не тебе, світозарного. Боже тебе сохрани й помилуй. Тікай, поки не пізно, а то тут тебе миропомажуть.
Полетів над Україною. Побував у Києві. Зайшов до св. Софії та такого надивився, такого начувся. Церква — не церква… Театр — не театр… Єпископ молодий, на голові англійський проділ… Стоїть та молодицям підморгує. Служба — мов «Вечорниці» Ніщинського, нічого я не зрозумів.
— Ну, а народ молиться? Не замічав?
— Ні, чув на базарі. Моляться… Тільки молитви якісь нові. Все в тих молитвах попереплутувалося. Якась та молитва і «в бога» і «в Христа», в «печонки-селезьонки»… А найчастіше «в мать». Сумно, боже… Розпаскудився народ… Не слухає вас…
— Кого не слухає? Ме-е-не-е?! Та я його! Гукни Ілька! Хай грім робить! Світи блискавку! Я їм покажу!
— Гукни Ілька?! Світи блискавку?! В Ільковій, боже, колісниці ося вломилася… Сірників нема… Чим засвітиш? Гаврило до «Серпа й молота» пішов: може, дадуть коробку в борг.
— Ну, йди. Поклич Ісуса.
— Ісус прохав не турбувати: Євангелію переробляє. У тім місці, де ото: «Аще тебе хто вдарить по правій, підстав тому й ліву», — переробив: «Аще тебе хто вдарить по правій щоці, схопи мерщій ломаку й побий її на йому, сукиному синові, до цурки».
— Попроси матір божу.
— Матір божа все плачуть… «Дожились, кажуть, до того, що вже й спідничини нема по раю пройтися… І на землі, кажуть, життя перевела: від духа сина народила… Яка з духа втіха: ні пригорнутися тобі, ні поцілуватись…»
— Ото згадала стара! Ну, йди. Хай Маруся Єгипетська забіжить.
— А що з миром робити? Може, продати? Бочка вщерть повна: через вінця ллється…
— Масти в Англії, в Бельгії. В Японії масти.
— Не хотять уже. Кажуть, що всі мантії в плямах і з лисин капле. Придумайте що-небудь. А то молодь учора на мирі яєчню смажила… Ілько якось колісницю підмазав… Павло чоботи мастить… Гріх самий…
— Придумаєм…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Кликали, боженьку?!
— Що ж це ти, Марусю, забула про мене? Ніколи вже й не забіжиш?..
— Та сумно у вас, боженьку… Старенькі вже стали… А в нас там Юрко на гармонію грає та такої веселої приспівує:
Ех, Распутіна любила,
До Распутіна ходила
Саша д’поздно вечерком!
— Краще б отам дракона давив та за жеребцем дивився, ніж ото на гармонію вигравати… Жеребець так у корості весь, а йому іграшки… Не напарубкувався?! А ти теж хороша! Раніш так забігала…
— Е, раніш! Раніш і ви, боженьку, які були?! Дужі та грізні. За сім день он чого наробили! І світ зробили… І лева… А тепер?
— Що тепер?! Та я!
— А тепер тільки… щипаєтесь…
