От іще й Микола Білкун є! А ви кажете… Воно таки справді ще нас малувато, та, проте ж, ростемо! Числом збільшуємося, властивостями дужчаємо, поліпшуємося (та й довге яке слово!). Коротше кажучи, кращаємо, і не однакові ми, а, так би мовити, асорті! Різного тобто характеру.
Хто такі суть — ми?
Ми — це письменники гумористи та сатирики.
Ну, розуміється, ми ще далеко не Гоголі і не Щедріни, та, дивись, поволеньки-поволеньки, та й загоголиться і защедріниться.
Колись і М. В. Гоголя, і М. Є. Щедріна не було, а потім і появилися… Та і в нас буде…
Хотілося, щоб швидше, — та для Гоголя й для Щедріна можна й почекати.
Одне слово, у бібліотеці “Перця” вийшла книжечка Миколи Білкуна “Старий друг”.
Це перша книжечка Білкунова, а зветься вона “Старий друг”, по першому у книжечці оповіданню.
Отже, і письменник молодий, і книжечка молода, та, проте, таку книжечку можна назвати “другом”. Не старим, а новим, а таки другом, бо книжечка весела, толкова і — ми не боїмося цього слова! — талановита.
Хто такий Микола Білкун?
Микола Білкун — студент Вінницького медінституту.
І це добре, що він студент, і не страшно, що медінституту, бо, як ми знаємо, був колись студент медик Антоша Чехонте, який потім зробився гордістю не тільки великої російської літератури, а літератури світової… Водночас А. П. Чехов був прекрасним лікарем…
Отже, і ми, старші Білкунові колеги, категорично вимагаємо від Миколи Білкуна бути талановитим лікарем.
Перший приїду до Білкуна і скажу:
— Став діагноза! Який у мене в серці шум, систолічний чи на аорті?
І як не вгадає… забракую оповідання в “Перці”!
* * *
Десяток оповідань у книжечці М. Білкуна “Старий друг”. Про що пише молодий автор?
“Старий друг”. Зустрічаються давні друзі. Після привітань і т. ін. один із них раптом:
— Від тебе, Федю, в мене секретів нема. Розумієш, Федю, розлучаюся я з Галиною…
Виявляється, що нова любов — молода, з тридцять другого року. І почалося:
— Так-так. Молода-а-а, двадцять три роки. У тридцять другому ми з тобою інститут закінчили.
І, наводячи різні життєві приклади, старий друг доводить свого дружка до розпачу:
“— Хай би, — сопе дружок, — він мене краще лаяв, умовляв не розлучатися з Галиною, а то ні, крає серце по кусочку і сіллю присипає…”
Оповідання “Голова за ґратами” і “Слухали — ухвалили” про невдах колгоспних керівників.
“Мусій Петрович”, “Докопався”, “Ревізори” — бичують підлабузників, наклепників, брехунів, нехлюїв.
“Стультус” — висміює молодого дурня, що з великого розуму розписав себе татуїровкою.
“Вогні під зорями” — дотепна пародія на наших горе-драматургів.
Всі Білкунові оповідання сюжетні, написані хорошою мозок) і по-справжньому смішні.
Білкун добере знає дитячу психологію, — чудесні в нього речі для дітей (“Страшна помеха”, “Дорогі гасла”).
Білкун — спостережливий письменник, він уміє, дивитися навкруги себе і вміє побачити смішні явища.
* * *
Дуже приємно і дуже радісно відзначити, що “нашого полку прибуло”.
Ну що ж? Доброї вам путі, дорогий товаришу Миколо!
Вище голову! — це для того, щоб ширший виднокруг був — життя спостерігати.
І… нижче носа! — це для того, щоб лісне задирася. Коли ніс угору — він, гемонський, обрій застує…
