Дуже музичні рецензії харківську оперу 1924 року “Руслан і Людмила”
Опера це є така штука, де всі люди дуже веселі: вони або грають, або співають, або танцюють. До революції опери звалися просто операми, а тепер, за особливі заслуги перед революцією, звуться академічними.
Складається всіляка опера з оркестри, артистів, хору, балету і з квитків. Найголовніше — квитки, бо без них опери не почуєш.
Оркестра складається з диригента й безконечного числа скрипок, сурм, віолончелів, гобоїв і одного великого барабана.
Артисти складаються з сопранів, меццо, тенорів, баритонів і басів.
Балет — із прімабалерини, а хор — із восьмидесята чоловіка тероризованого режисером населення… Це є опера…
* * *
Опера “Руслан і Людмила”… Зміст її приблизно такий.
В одного князя, що співав усе своє життя басом, була дочка Людмила, що все своє життя співала ліричним сопраном.
До тої Людмили залицялися молоді: Руслан, що все своє життя співав баритоном, Фарлаф, що все своє життя співав басом, і Ратмир, що проспівав усе своє життя меццосопрано.
Одружилися Людмила з Русланом, її вкрав за це Чорномор (невидимо вкрав, а решта — попадали). Потім кинулися шукать… По дорозі потрапили до чарівниці Наїни, там їй протанцювали. Потім наткнулись на полі на велику голову, що блимала очима й вискирила зуби. Руслан ударив по голові, вибив ізза голови великого меча. Прибіг із тим мечем до Чорномора, що позбирав у себе всіх безробітних булочникі-вармянів, кинув меча й закричав: “Перемогу!”
Вихватив Руслан Людмилу в Чорномора, передав за лаштунками Фарлафові, той приніс її до батька мертву.
Коли це біжать Руслан, Ратмир і Горислава. Фарлаф утік…
Руслан заспівав Людмилі. Людмила мертва так само заспівала. Заспівали потім учотирьох із хором. І все…
Забув, пак, по дорозі ще співав Русланові Фін…
Зміст, як бачите, цілком сучасний і серйозний. Маса драматичних становищ, але, кінецькінцем, усе кінчилося гаразд…
Тепер щодо виконавців.
Людмилу співала артистка Лебедєва тоненько й приємно. Одно тільки вийшло не зовсім як слід: переплутала батьків.
В арії “Грустно мне, родитель” все зверталася до диригента.
Той усе паличкою:
— Не я батько! Он батько! Світозар батько! Я диригент! А вона руки заломлює та до нього: “Грустно мне, родитель”.
Голос у Лебедєвої приємний і сильний. Вокальна частина бездоганна в неї. Руслан — Рейзен. Фарлаф — Донець. Ратмир — Крилова. Фін — Бойко. Світозар — Гаврилів..
Рейзен — Руслан великий із красивою бородою. Тяжко йому співалось… Вижимав із себе ноти серйозно… Хоч вони, ті ноти, й не вилітали, так зрозуміла річ — чому… Молоду ж у нього вкрали. Заспіваєш хіба після такого лиха…
Фарлафові нема діла, що Людмила за Руслана вийшла. Він співає… І грає… Не грає, а чеканить. Фігура напрочуд яскрава. І заграв, і заспівав її Донець. Невеличка роля, а як судити по спектаклю, можна цілком вільно назвати оперу “Фарлаф і Людмила”… Бачиш перед собою справжнього художника, тонкого, барвистого, з могутнім голосом. Заспівать є чим… Йому барабан і тромбон не страшні. Візьме ноту — і нема барабана… Я не знаю, чому Людмила вийшла за Руслана. Я б за Фарлафа…
Фін — Бойко… Прекрасна міміка в лівій руці…
Світозар — Гаврилів, через велике горе, співав тихо… Жалко було дочки.
У Кирилової невелике, але приємне лице…
Але всі вони, крім Донця й Лебедєвої, бояться барабана. Це такий струМент жахливий, що як заторохкотить — кришка. Пропав. Не чуть нічого.
Наїну прошептала Клебанова.
Диригував Н. Малько. Оперу провів прекрасно.
Хор. Великий хор… Мужеський і женський хор. Народ спокійний… Тихий народ.
Балет. Восьмеро в сорочечках, четверо в спідничках, а посередині — пріма.
Танцюють дрібно… дрібно… дрібушечки… На носках… В балеті дуже слабий класовий підхід.
Адміністратор — Кузьмінов; Директор — Арканов. Не співали й не танцювали обидва. Думали, мабуть, про тридцять відсотків української опери… Бо контракт підписали. 1 гроші на це народні взяли.
Співайте. Є про що думать?] Гроші ж дали. І добре.
Хароша штука опера. Життьова.
От якби перевести всі засідання на оперу…
Встав би та:
— Порядок дееееенниий! Або басом:
— Тооовариищі! Харрашо!
