Ю. В. Шумському
Благородна тварина — дика коза.
Благородна і своєю постаттю, коли, струнка й ніжна, стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого чарівного чи коли, спустившись до Сули, до Росі, до Горині, граціозно нахилившись, студену воду п’є.
Благородна і в стрімкому вихорі-льоті, коли, налякана, не біжить, а стелеться над чагарником, над кущами, чи поміж дубо-клено-ясенових стовбурів…
А ще благородніша вона тим, що через неї і завдяки їй можна виявити дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне звання охотника — людини, якій є назва браконьєр. Браконьєр — це, власне кажучи, людина тільки зверху: в неї, коли починати знизу, — дві ноги, черево, груди, дві руки, писок, баньки, голова й кашкет або капелюха на голові.
У баньках (у людей ці штуки звуться — очі) нема ні радості, ні суму, самі тільки хитрощі. У людей очі дивляться, а баньки в браконьєра — бігають.
Серця в браконьєра нема. Замість серця в нього торбочка з м’язів.
Торбочка ця в нього спеціально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось тюкне.
Оце й є — браконьєр.
Так ще раз кажемо, дика коза допомагає виявляти серед людей отих вилюдків-браконьєрів, хоч і платить за це своїм життям.
Дику козу полювати заборонено.
Тільки з особливого дозволу можна одстрілювати певного часу самців-цапів, а браконьєрові закон не писаний, він іде в ліс і винищує і цапів, і кізочок, і маленьких козеняточок.
Нам ніколи не доводилося бачити браконьєра за його підлою роботою, але ми уявляємо собі, як може лупати він своїми баньками, коли кізочка дивиться на нього своїми печальними-печальними, повними сліз очима і вмирає…
І яка школа, що її благородство не дозволяє їй плюнуть тому звірові межи його баньки?!
Браконьєр — хитрюща бестія.
Юрій Васильович Шумський, чудесний артист і чудовий охотник, — дехто, приміром, каже, що він охотник кращий, ніж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки, артист далеко кращий, ніж охотник, а ми — такого погляду, що коли він такий охотник, як артист, то таки справді він прекрасний охотник, — так Юрій Васильович розповів нам таку пригоду.
— Зайшов, — каже, — якось до мене земляк.
— Приїздіть, — просить, — та й приїздить до нас у Дзвонкове пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь.
Зібрались ми кумпанією й поїхали. Поїхав, — каже Юрій Васильович, — я й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський із собору Паризької богоматері. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили — й зразу в ліс. Тільки-но в ліс увійшли, коли це — б-б-бах! — і недалечке. Ми туди. Зирк на галявинці хтось біля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну:
— Стій!!
Ви ж самі розумієте, що робиться з браконьєром, коли він почує “стій!” Це на нього так впливає, як батіг на рисака. Він за козу і — в довгої. Ми за ним! Усі вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи відстали, а я та Кречет по п’ятах за ним. Прибігаємо в село, помітили в яку хату він ускочив. Убігли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив він.
— Де коза?— питаємо.
— Яка коза?
— Дика коза, що ти в лісі тільки що вбив?
— Та я й у лісі не був!
Жінка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годує.
— Люди добрі, — озвалася жінка, — таж він із хати нікуди не виходив!
Ми шукать. І в печі, і на печі, і під полом, і в миснику, і за мисником, і в помийниці, і в діжі, і в сінях, і в комірчині — нема!
Ми й у коморі, і в хліві, і в свининці, і під свининцем — нема!
Підбігли Галушка з дзвонарем Квазимодським, — та всі вчотирьох по всіх закутках, по всіх закапелках.
Облазили скрізь, де можна, де й не можна — нема!
Увійшли ми в хату, відпочили і знову до хазяїна:
— Де?
— Та чого ви, — каже, — до мене присікались?! У лісі я не був, ніякої я кози не вбивав!
Тоді я вже до нього ладиком:
— Слухай, — кажу, — чоловіче! На власні ж очі всі ми бачили, що козу ти вбив, що з козою ти додому біг і з козою в хату вскочив! Де вона, кажи!
— Та то ви помилилися! То, може, сусіда, а не я! Я вдома сидів!
— Ні, — кажу, — не сусіда, а ти!
Та, вже ви знаєте, і злість мене бере, та й цікавість розпинає, де можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили і не знайшли.
Тоді я йому кажу:
— Слухай, дядьку! Даю тобі слово, що нікому нічого не скажемо, нічого тобі не буде, коза залишиться тобі, — скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не можемо? Де?
Він довго думав та й каже:
— А нічого не буде?
— Та нічого! Слово даю!
Тоді він до жінки:
— Покажи!
Жінка його відхилилася від колиски:
— Ось вона! Я її груддю годую!
Підходимо: справді, лежить у колисці невеличка дика коза, над якою в скорбній матерній позі весь час стояла браконьєрова дружина.
— Отакі браконьєри! — закінчив оповідання Юрій Васильович Шумський.
Хитрюща бестія — браконьєр. І шкідлива бестія — браконьєр.
Та проте й з ним боротися можна.
Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозі до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком підкріпитися.
Давно вже, років чи не з п’ять, я Максима не бачив. Зайшов. У хаті сама Максимова жінка.
— Драстуйте, — привітався я.
— Драстуйте! Давненько вас не чуть!
— Заніколилося, — кажу. — А Максим же, — питаю, — де?
— В оборі порається. Зараз увійде!
— Чи не можна, — питаю, — у вас молочка?
— Е! Молочка?! “Не видоїли бичка!” — відповідає Максимиха.
Здивувався я кріпко: така завжди привітна жінка і нате вам!
А вона до мене:
— Нема, — каже, — молочка! Коза корову з’їла!
— Як?
— А так! — каже.
Коли ось і Максим у хату.
Привіталися.
— Давненько, — кажу, — вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у місті буваєте, чому не заходили? Раніше було частенько навідувались!
А жінка од печі:
— Козу полював!
Я сиджу й нічого не розумію.
Максим махнув рукою:
— Та!
— Що таке, — питаю, — Максиме? Розкажіть!
— Три роки дику козу полював! — ще раз махнув він рукою.
— Три роки? Як це — “три роки”?
— А так.
— З рушницею?
— Та де там з рушницею!!
— Аз чим?
— З ізоляцією.
Та й розповів мені Максим таку історію:
— Пішов я з рушницею в ліс, може, думаю, де зайця підніму. Вийшов на личакову поляну, зирк! — а передо мною, ну, не далі, як до комори, стоять дві й дивляться на мене. Отут у мене як затіпається! Не витримав: приложився — ббах! — одна на місці! А друга втекла! Я біжу до неї і світу під собою не бачу! Прибіг, здіймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! Нічого й не бачу, нічого й не чую! Коли хтось по потилиці мені як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тільки — лусь! А в очах огники тільки — блись! блись! блись! Отямився, а передо мною лісничий. Ну, далі самі вже знаєте: суд і три роки з ізоляцією!
— З ізоляцією та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою носило, я й корову продала! Охотник! — додала з притиском Максимиха.
— І рушниці нема? — питаю.
— Та на лиху годину ота рушниця?! Як і піду коли-небудь на козу, то тільки з жінкою і тільки на Житній базар!
— Навчило одного браконьєра, — подумав я сам собі. Можна їх усіх, браконьєрів, навчити, треба тільки як слід за це діло взятись.
Полюють дику козу здебільша загонами, гучками. Облавою, одне слово.
Робиться це з дозволу відповідних організацій, колії провадиться так званий одстріл цапів-самців.
Для охотника труднощі полювання на козу полягають у тому, щоб не помилитись і не бахнуть замість цапа козу-самицю.
— Ну, а як ти його в лихої години розбереш, коли воно повз тебе не біжить, а стелеться, летить і на мушці воно в тебе одну мить, — скажіть, як ти розбереш, чи коза воно, чи цап?! Прибріхують ті мисливці, що кажуть: — Я, мовляв, ніколи не помилюсь! — з сумом казав мені оце якось прекрасний, досвідчений, старий уже мисливець. — Ну, й трапляються, звісно, конфузи, коли замість цапа дивиться на тебе печальними очима кізочка… Дуже неприємна та до того ще й кримінальна справа!
Єдиний, на нашу думку, спосіб не помилитися, чи коза повз тебе летить, чи цап, — такий.
Коли ви помітите, що десь у кущах щось шелестить, виймайте шматочок хлібця і, простягаючи його в руці, кричіть:
— Кіз-кіз-кіз-кіз!
Вона, звичайно, зупиниться.
Ви зразу ж питайте:
— Чи ти коза, чи ти цап? Вона зразу ж вам:
— Я — коза! А цап позад мене летить! Туди дивись!
Гав тут ловити не можна! Діалог з козою має бути стенографічний, інакше втеряєте цапа.
Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш заклик — кіз-кіз! — стане перед вами і, щоб вас обдурити, мекне басом:
— Я — коза!
Але в цей час ви встигнете помітити в нього ріжки й борідку, коли він не поголиться. А є й взагалі цапи без бороди і без ріжок! Тоді вже дивіться туди, куди вам ближче!
І бабахкайте!
Убити цапа — це ціла подія в житті кожного мисливця.
Траплялося й мені вбивати.
— Заходьте, — запросив мене добрий мій знайомий і старий охотник, — завтра до мене! Дикого цапа встрелимо! Дозвіл маю!
Я зайшов, зарядивши рушницю “чотирма кулями”.
— Рушницю, — каже мій знайомий, — поки що розрядіть і повісьте та йдіть сюди й сідайте, поговоримо!
Щоб довго не балакати, — убив я тоді чи не ціле здоровенне блюдо дикого цапа! Ох, і смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я б’ю, а я б’ю!
Яка ж благородна тварина — дика коза! І в лісі, коли стоїть, і коли вона летить-стелеться, і коли вона браконьєра виявляє. Благородна вона й на блюді!
