Чого воно так: коли говорять “дикий кабан” — так не страшно, а як — “вепр”, так уже й мороз ніби поза спиною і волосся на голові ворушитись починає?
Воно, мабуть, саме слово “вепр” — страшнувате, — якесь таке, ніби з великими іклами й погрозливо хрокає…
— Вепр!
На Полтавщині, недалеко славного міста Гадяча, є село Веприк, — хоч воно і не дорослий “Вепр”, а тільки маленький, тільки ще “Веприк”, але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, — ану ж візьме малий “Веприк” та на великого “Вепра” й виросте? Що тоді?!
Найстрашніший дикий кабан — “одинець”, — це запеклий кнур-індивідуаліст, старий досвідчений кнуряка, що прибивається до табуна тільки тоді, коли свині весілля справляють.
Він тоді своїми страшними іклами розганяє кнурців-парубків, усі його рушниками перев’язують, він сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-поміщик на весіллі у своїх кріпаків, і йому, як і колишньому кнурові-поміщикові, належить право “першої ночі”.
Дикі кнури-одинці, що звуться ще за свої величезні страшні ікла — сікачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.
Собак вони своїми іклами одним ударом січуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сікача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу і сидить там тихий, як горличка.
А потім уже всім і розповідає після четвертої стопки:
— Сікача вчора стріляв! Іду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтікаємої форми зійшов з рейок і болотом котить. Придививсь — а воно сікач! Я, звичайно, не розтерявся, — у лівому стволі в мене жакан, — я його в лоб як жахну, — а він тільки головою покрутив, куля одскочила та недалечко від мене й упала. Тільки трохи сплющилась! Я не розгубився… А коли я взагалі розгублююсь, скажіть? Да… Я не розгубився та зразу за фінку, та до нього! Розмахуюсь, а він мені й каже:
“Злізайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залізли?” Да… Я, звісно…
— Стій-стій! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?
— Та не перебаранчай! Я до нього з фінкою, вдарив його під ліву пахву, якраз проти серця! “Ага, — кричу, — попався, — кричу, — веп-п-пиррр. Не з таких, — кричу, — я, щоб сікачів боятись!” Та на нього верхи! Сів верхи й держусь за гілку! А він мені знову: — “Та злазьте, — каже, — дядьку, кабан у Пилипову балку побіг!” А я йому:
“Злізай, кажеш?! Не злізу, поки, — кричу, — не рішу тебе тут!” А він мені: “Я, — каже, — веп-п-пиррр сі-сі-сі-ка-ка-ка-ч…”
Тут уже підходить хазяйка:
— Може б, — каже, — ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?
— Не злізу! — кричить Стратон Стратилатович. Потім уже беруть Стратона Стратилатовича під руки й кладуть на канапу.
А він і на канапі ще добиває сікача:
— Не злізу, — кричить, — доки не рішу! І так-таки ніхто й не довідався, чи зліз Стратон
Стратилатович із страшного вепра-сікача, чи й досі держиться за гілку.
Сікач — страшний звір, так що й після четвертої стопки не дуже злізеш…
Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сікача?
Бо ми — охотники, ми люди хоробрі, і коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим і похвалитися, та й показати було що…
Уявіть собі на стіні у вашому кабінеті отакенну сікачеву голову із страшними зубилами-іклами!
Слава не тільки вам, а й усьому вашому роду-племені.
Ясна річ, що, полюючи сікача, можна мимохідь з десяток менших кабанів чи свиней настріляти, але головна ваша мета — сікач.
Поросят не бийте.
Убити порося — це все’дно, що встрелити на озері каченя, що ще й у колодочки не вбилось.
Це — шокінг для справжнього мисливця.
Сікач, незважаючи на свою чималу вагу й короткі ноги, дуже прудко бігає.
Розповідав мені якось приятель-охотник, дуже досвідчений мисливець і на птицю, і на звіра, як сікач бігає.
Кузьма Дем’янович — мого приятеля звуть.
— Полювали ми кумпанією у Баб’ячій балці, — почав Кузьма Дем’янович… — А Баб’яча балка підходить з того краю до глибоченького провалля… Понад балкою — ліс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далі — річка. Полювали ми зайці, лисички, — що трапиться, одне слово. Був з нами й місцевий дідок-охот-ник. Пройшли ми балку, підійшли до провалля, сіли па горбочку, закурили, відпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, між ними де-не-де озеречка, а за очеретами срібно-голуба стрічка річки… По той бік річки — лісочок… Біля лісочка — хутірець на три хати… На узгір’ї біля хутора овечки пасуться… Чутно, як у хуторі дівчата “Чорноморця” виводять:
Вивів мене босую,
Та й питає.
— Чи є мороз, дівчино,
Чи не-ма-а-а-є-є-є?
Дивився б і не передивився… Слухав би і не переслухав…
Сиділи, слухали, з краєвиду милувалися.
Аж ось місцевий дідок і каже:
— А в цьому, — каже, — болоті табун диких свиней є! І сікач тут здоровенний бродить.
— Ми всі, — каже Кузьма Дем’янович, — аж попідскакували!
— Де?
— Та отут у болоті!
— Та невже? — ми до нього. — А чи бачив їх тут хто-небудь?
— А чому ж не бачить? Бачили! А скільки вони в нас городини та буряків перенищили… Я сам сікача бачив, — пудів на п’ятнадцять, якщо не більше! Страшний звір!
— Ну, ви ж розумієте, — вів далі Кузьма Дем’янович, — що ми зразу ж рішили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шість чоловік. Рішили так: я, як найстарший, — мені вже тоді п’ятдесят шостий пішов, — так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собі чекати, а решта — з того боку зайде і йтиме до мене один од одного метрів на тридцять-сорок.
Загонщиків у нас, як бачите, не було, — ми самі, мовляв, і за загонщиків, і за стрільців. Дідок не схотів з нами йти: “Боюсь!” — каже. Пішли ми в очерет, а дідок спустився в балку: “Мо’ — каже, — де зайчика наполохаю”. Увійшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справді, ніби стежки якісь в очереті — сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дідок, — сам я собі подумав… Пройшов ще трохи далі в очерет, вибрав таку собі невеличку вроді галявинку, став, прислухаюсь… Не чуть нічого… Шелестить тільки очерет, та іноді десь ізбоку зашарудить болотний щур. І знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам підійти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрімав трохи. Стою, дрімаю! Коли воно щось ніби як шелесне очеретом, та як хрокне, — так я як підстрибну! Підстрибнув — і крутюсь на місці, не знаю, куди тікать! А воно вдруге — як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля… Почув тільки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до річки! Та де там було думати, що воно… Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетів, як хорт, добіг до лісу, й на грушу. Сів, звів курка, чекаю. Довго сидів, нема нічого. Аж ось чую, гукають:
— Кузьма Дем’янович! Кузьма Дем’янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!
— Я тут! — кричу. — На сікача засів! На груші!
— Зла-га-га-газьте!
— Не злізу! — кричу.
А воно й справді, я й сунувся, був, із груші злазити, — не злізу. Груша висока, стара груша, і аж до половини ні сучків, ні віття — самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досі недопойму…
Підійшли товариші. Зняли мене з груші.
— Бачили що-небудь? — питаю я їх.
— Анічогісінько не бачили!
— Та як же ж, — кажу, — не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двічі. І шелеснуло щось од мене! Я від нього, а воно від мене. А що хрокнуло, хай мене бог поб’є, — кажу, — своїми вухами чув!
— Так то ви, значить, — питає мене Іван Петрович, — на провалля прянули?
— Я ж, — кажу, — я! Воно як хрокне, — я думав, що сікач, і з очерету!
— Та то я висякався! — каже Іван Петрович. — Тільки я сякнувся, воно щось як шелесне біля мене, а я думав, що сікач, та й собі од нього до річки!
Аж ось дідок підходить.
Ми на нього:
— Де ж ваші свині? Де ваш сікач?
— Нема хіба? — здивувався дідок.
— І сліду нема, — кажемо.
Виходить, пірнули!
— Куди пірнули?
— Під воду! Куди ж!
— Та хіба ж дикі свині пірнають?
— Не знаю, як де, а в нас пірнають! — каже дідок.
— А що ви гадаєте, — міркує Кузьма Дем’янович, — могло бути! Єсть же ж морські свині, могло буть, що й річні є!
— Так отаке-то трапилося з нами на полюванні кабанів. Я й досі ніяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П’ятдесят же шостий мені… Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сікачі бігають! Прудкий звір, — додав Кузьма Дем’янович.
Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спеціально на таку охоту натасканими псами, але здебільша і найчастіше полюють його з загонщиками.
Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тоді його, ясна річ, стріляєте.
Стріляти треба обов’язково кулею, цілитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан — звір страшно лютий, він кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне ікло прямо в пуп і з криком “Ага, попавсь!” поре мисливця по черевній білій лінії од пупа вгору до грудей.
Коли він сам смертельно поранений, — він лягає тут же, поруч охотника. І обидва вони потихеньку віддають душу богові.
Потім уже сходяться охотники, лаштають носилки і несуть і свого загиблого товариша, і дикого кабана до машини чи до залізничної станції.
Ті, що несуть загиблого товариша, — дуже сумні, бо, їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страсті.
А ті, що несуть забитого кабана, — дуже веселі, бо “такий мисливський трофей трапляється не дуже часто.
Коли ви йдете болотом, де обов’язково є цілий табун диких свиней і де бродить величезний сікач, не менш як пудів на п’ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку ніби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охоті нашим предкам-мисливцям (між іншим, молитва ця корисна не тільки при полюванні кабанів, а корисна вона й при охоті на всякого звіра).
Така молитва:
Ви зорі-зірниці,
Ніч темна темниця,
Замикаєш ти і церкви, і хати
Ще й царські палати.
Замкни звірю вуха й очі,
Щоб я підійшов і не промахнувся…
Коли ви таку молитву прочитаєте з вірою, то, безперечно, зможете підійти до кабана, незважаючи на те, що він звір дуже обережний, і слух у нього, як у найталановитішого диригента симфонічного оркестру.
З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навіть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болоті.
А взагалі, ще раз кажемо, полюють кабана із загонщикамн.
Трапляється, і дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи довідавшись, що спереду стоять на номерах мисливці з жаканівськими в рушницях кулями, і бувши не зовсім певний, що всі вони прянуть на груші, — повертається і йде на загонщиків.
Бо він звір хитрий, — він знає, що у загонщиків, крім кілків та одчайдушного галасу, в руках нічого немає.
Випадки такі кінчаються більш-менш щасливо, кінчаються вони переляком, бо кабан поре людину тільки тоді, коли його поранено, а так він підбіжить, хрокне, налякає й, сміючись, побіжить далі.
Було таке й з нами на полюванні кабанів, було, було! Брехати не буду — було!
Підняли загонщики в очереті на болоті кілька диких свиней і кабанів.
Пішли вони на охотників.
Почулося там бах, там бах!
Виткнувся на них і один чималенький, так пудів на десять, вепр.
Чи там у нього стріляли, чи не стріляли, я вже не скажу, бо дехто з охотників, щоб видніше було, сидів на груші, а тільки ж він крутонувся й помчав на загонщиків.
На всьому скаку підбіг до одного парубчака-загонщика, той і “рятуйте, хто в бога вірує!” не встиг пролящати, як він його тиць рилом у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав і помчав далі.
Підбігли ми всі до того парубчака: стоїть блідий-блІдий, губи білі й трусяться, і нічого більше вимовити не може, тільки:
— Хрокнуло й побігло! Хрокнуло й побігло!
Нарешті трохи опам’ятався.
Ми до нього:
— Ну, що, — дуже злякався?
— Злякався, тільки не зовсім до кінця злякався! Можна дужче злякатися! — промовив він і подавсь у кущі.
Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними.
Убили ви дикого кабана.
І отоді настає найтяжчий момент полювання диких свиней.
Це — коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелі і вам треба переконати їх, що це іменно кабан не простий, а дикий.
Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрібніших деталей: і як збиралися ви на охоту, і як їхали, і як доїхали, як до болота чи до лісу дійшли, де стали, скільки було загонщиків, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як він ткнувся рилом у землю, а потім знову встав і побіг, а ви його вдруге…
В процесі розповіді ви й свідків називаєте і розплющену кулю калібра вашої рушниці показуєте…
Ну, всі докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана.
І бачите, що ніщо не допомагає: їдять і хвалять кабана, а не вас!
І ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися:
— Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речі, почім свинина тепер?
Отакі люди!
Невдячні люди!
З’їли цілого кабана, випили геть чисто все, до того випили, що на ранок хазяйка істерично верещить:
— Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англійськи) півлітри карасини випила? Ну, гості?! Щоб ти мені більше диких кабанів не стріляв!
А вони, приятелі, ідуть ситі й п’яні додому та ще й насміхаються!
Нехорошо!
