Ніж оце сидіти та згадувати, краще б я прийшов до редакції й стиснув руку Василеві Блакитному.
Хоч, положим, руку навряд чи довелося б мені йому потиснути, бо Василь Блакитний ніколи руки не давав: він завжди підносив її по-піонерському вгору і кивав головою.
А тоді ми сіли б удвох побалакали. І сказав би я йому:
— От ви, товаришу Блакитний, умерли, а ми вас узяли та й поховали, а воно, як на мою думку, так коли б навіть ми вирили вдесятеро для вас глибшу могилу і завезли вас не на аеродром, а аж туди, за Померки, все одно не заховали б вас, бо “Удари молота і серця” і досі б’ють, як били й до того часу, коли ви танули на вогні революційному, а якась чортяча бактерія серце ваше зруйнувала.
А він би мені сказав:
— От, язви його душу! Чого я потрапив у могилу, я й сам не знаю!.. У всякому разі, це скандалі
І потім ми б з ним кавуна, великого такого кавуна б з’їли, а потім горіхів та винограду, і тоді б на столі у Василя Блакитного лежали б цілі купи горіхових шкаралущів, недоїдки з кавуна, мішечки з-під винограду, цукор з тютюном, або тютюн з цукром (Блакитний іноді смоктав люльку!), а тов. Таран зайшов би до кабінету й сказав:
— Редактор, називається! Ну коли в тебе тут порядок буде?
Василь Блакитний посміхнувся б і весь час колупав би шпилькою чи голкою стола редакторського — спадщину “действительного статского советника” Юзефовича.
І було б на тому столі ще більше проколупаних рівчачків, ямок, якихось ієрогліфів.
І коли б уже йому сильно набридло слухати про непорядки на його столі, тоді б він почав прибирати, викидати, жмакати зайві папери, шпурляти їх до кошика, а на шухлядах у шаховці понаклеював би написи:
“Для розгляду”.
“До виконання”.
“Справи “Гарту”.
І т. д.
Це для того, щоб через два дні у “справах “Гарту” лежали панчохи, в шухляді, де рукописи “До розгляду”, — мішечок з недоїденим рахат-локумом.
Ох, і не любив же Василь Блакитний нічого прилизаного!
А інтересно, між іншим. Коли було дивишся на той його розгардіяш — думаєш: та ніхто в світі ніякого толку не добере на отому столі, де ніби буря оце зараз прошуміла…
А було так: напишеш що-небудь, даєш Блакитному, він подивиться і скаже:
— Хай буде в мене!
Потім за рік чи й більше знадобиться тобі твій рукопис, спитаєш його.
— Подивлюсь, — каже. І принесе.
Я не знаю, чи впорядковано вже архів Блакитного, — там, на мій погляд, напевно, є чимало цікавого, бо любив він збирати все, що мало будь-який інтерес, чи громадський, чи літературний.
І все це робилося під машкарою такої ніби байдужості.
Я не вмію згадувати взагалі, а про Блакитного мені згадувати, крім того невміння, ще й боляче.
На життьовій путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх з твоєї пам’яті, не вирвуть з твого серця.
В моєму житті був Василь Блакитний.
Він стоїть у моїй свідомості як дороговказ на грані двох різних для мене світів.
Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини:
“До Блакитного”
і
“Після Блакитного”.
Що я можу про нього згадати?
Те, що я з ним грав у доміно?
Те, що ми з ним мало не щодня сміялись у його кабінеті навіть тоді, коли він був уже хворий, а я ще був здоровий?
Те, що…
Те, що…
Ні, ви краще в день його фізичної смерті почитайте його “Удари” і Пронозину “Гірчицю”, а я в цей день піду на харківський аеродром та схилю голову перед його могилою.
