(Дорогою)
Дуже просто це все.
Берете п’ятсот сорок карбованців грошзнаками 1923 року (усього тільки), біжите в Харкові на міську залізничну станцію.
— До Києва мені! На скорий! Через Полтаву шепетівським!..
Хапаєте квитка і біжите додому. Хапаєте речі й біжите на двірець. Біжите пероном.
Підбігаєте до першого вагона й на східці…
— Ваш білет?!
— Ось!
— Це сьомий, а ваш третій! Біжите далі…
Ви обов’язково курите. Як біжите од сьомого, то кидаєте спересердя недокурок на перон.
— Гражданин! Три карбованці золотом! І коли вас уже привчимо?!
— Та я… Та їй-бо…
— Три карбованці! Інакше, будь ласка!..
— Тьху! Ти, лиха година!
— Ще три карбованці, гражданин! Плювать забороняється…
Платите тільки три й біжите далі…
— Куди?! Це шостий! Ваш далі… Смалите “далі”.
— Ваш?! Це п’ятий! Далі!
— І ти, боже мій!
— Ваш?! Це другий! Ви пробігли!
— Ху!.. Це третій?!
— Третій!
— О!
І раптом на східці. Прожогом!
— Та чого ви так? Ще встигнете! Горить, чи що?!
— “Горить”! А вам що?! І спішу! Що я, даром за “скорость” заплатив? Гроші за “скорость” берете, а спішить не можна?! Які?!
Сіли…
— Пиши ж!
— Та писатиму! З дитинства пишу. Як руками не володітиму — ногами писатиму!
Бамбамбам! Сюрррррр! Поооїхали…
* * *
Вагон повнісінький індексу госплану, товарового карбованця і “помилуйте — хунт білого вісім з половиною”…
Отак — ревізор “об’єдінєння”…
— Знаєте, п’ятнадцятий розряд плюс командировочні… Жить можна, хоч жінці і двадцять чотири роки! Я з молодою одружився! Кімната на Пушкінській!.. А ви з Москви?
— З Москви! Жить можна! Червінець дев’ятсот п’ятнадцятого! Розряд шістнадцятий! “Нагрузка” — п’ятдесят відсотків!
— Ооо! Так єто же харашо!
— Ну не без того… знаєте!
— Ну певна річ…
Отак — пальці, нігті й ножиці — маленькі… Самий манікюр, у кашеміровій спідниці і в газовій хустці аж до підборіддя.
— У відпуск! Оддихнуть! Так устала! Так устала!
— А ви де?
— Машиністка!.. Роботи! Роботи!
— А ви так, на вигляд, нічогенько!
— Так устала! Так устала! Ви мужчини, а ми женщини! Мужчинам легше, а ми женщини!
І око зпід газової хустки так лукаво на того, що ото “ви мужчини”… А “ви мужчини” хлопець чорнявий. Кучерявий та чорнявий… І френч аж прилип до нього…
— І мужчини, і женщини однаково…
— Женщина одвертіша й щиріша. Ми довіряєм! А вам, мужчинам, довіряти не можна! Правда?
— Чого не можна?!
— Ви ж мужчини, а ми женщини! Хихи! Хихи!
— Мооожна!
“Можна, — думаю собі.— І навіть довірить…”
— А я у Вукоопспілці! До мужа їду! Так хочеться, так хочеться! Щоб швидше!
І брови вгору. А брови! Брови! Хоч у хомут закладай! Яку хочте вагу витримають, аби гужі добрі. І чорні, чорнії На білому тлі, як дві п’явки, добре нассавшись, хордами лягли…
— Хоч би скоріше!
— Да, знаєте?! За шість місяців? Ну, ще говорить можна вивчитись! А писати, ну ніяк! Читаєш оті українські газети, ну, як ти за шість місяців вивчишся!
— А, знаєте, треба! У нас наказ! Хто не знатиме, звільнятимуть!
— Видумають?! Ну, навіщо воно? Кому воно потрібне!
— Ви, товаришу, недооцінюєте національного моменту! Це величезний чинник! І от, як реальні політики…
— Ааа?!
— І в нас! Ну, як я буду!! Приносять по-українськи. Перепиши. Я переписую… Тепер, знаєте, так трудно службу дістати.
— Ков’яги… Водяна… Копи… копи… копи…
І косять… косять… косять… І орють… орють… орють…
Стане, зирне на потяг, і знову коса над прикорнями зашуміла. Хліб буде.
* * *
Поряд у вагоні зародок української опери до Києва вертає. Артисти М. І. Литвиненко-Вольгемут, Микиша й Луб’янцов. Концертувати їздили: демонстрували в столиці українську пісню.
— Ну як?
— Буде опера! Українська опера буде! Всі в Харкові прихильно поставились. їдемо до Києва конкретизувати!
І очі блистять в усіх: опера буде!
Полтава зеленими кучерями тріпонула. Он на горі!
Ось Ворскла! Тихо, так тихо підкрадується до Полтави, щоб обнятися… Давно вже вони обнімаються, Полтава з Ворсклою, одна в одну закохані…
— Е! В нас Ворскла! Це так полтавці…
— Е! Наша Ворскла біля Полтави тече! Це так, хто над Ворсклою живе…
І треба ж ото так закучерявіти, та ще й на горі, та ще й над Ворсклою!
Ну як ото лялька! Пишна, така пишна та тиха, така тиха, слухняна.
Хароша Полтава!
І люди на Полтавщині хороші!
М’якенькі:
— Мольока ви б у мене не взяли часом? Не люди, а просто тобі земляки…
Хароша Полтавщина. Краща, як Харківщина…
* * *
Абазівка… Решетилівка… Миргород… У вагоні сутеніє…
Ревізор “об’єдінєнія” вже засмалює на всі завертки… Усміхається вві сні: очевидно, на один розряд підвищили…
“Манікюр” тихенько “Молчи, грусть, молчи” виє, а “Вукоопспілка” стелеться та все:
— Ах! Скоріше б!
В останньому купе хтось гармошку витяг і потихеньку “тре на порох усіх катів”.
“Ми всіх катів зітреееем на порох…”
І так ніби отой порох із стертих усіх катів сиплеться, сиплеться тобі в очі, сиплеться… І… засипав… Смик!
І вже з купе:
— Тринди-тринди-тринди-тринди-тринди… Полька!
Перетер, значить, катів і в танок ударив…
Сниться, ніби на весіллі десь з дружкою по хаті гасаєш…
— Товаришу! Чи не можна полегше?! Полицю провалите!
“Дивись, — думаєш, — зроду не танцював, а тут як урізав, на верхній полиці лежачи”. Мент… і провалля…
* * *
— Вставайте, до Києва під’їздимо! Зараз міст!
Потяг тихо-тихо суне…
Дніпро! Спить ще, легеньким серпанком укритий…
Тільки ажажаж ондечки зуби вишкірили: сонце вже одним променем їх лоскотнуло. Усміхнулись і щільніше серпанка натягають.
— Не займай! Ще хоч хвилину! Розніжились…
Лавра…
Сіртонулась до неба дзвіницею й стала. А може, там нема до кого й сіртатись?! А ось “бога” топили!..
“Видибав-видибав” — не видибнув старий Перун, захлинувся… А який “могутній” був!
Досидівся на горі, поки за бороду — й бувай здоров, боже! Грими там, на тім світі!
Саваоф хитріший! На небо забравсь.
Нічого. На “юнкерсі” привезуть…
Не “видибне” й Саваоф!
Київ!
— Нооосииильщик! Скоріше! Я до мужа їду!
— Нетерпляча яка! Дивись!
