Ну чого мене, скажіть на милость, понесло знов на київський пляж?
Чого я там не бачив?
Ще торік сам собі слово дав, що не поїду я на київський пляж, бо сильно здорово в човні придавили, а до того ж вхопив мене хтось у воді за труси.
Я вирвався й кажу:
— Та я ще не топлюсь! Чого ви мене хапаєте?
— Я вас не хапаю, — каже, — я тільки прошу порадити, як мені квартиру повернути?
А цього року і до води не доїхав, — в фунікулері розпочалися квартирні справи. Приїхав на пляж.
Іду собі берегом, шукаю місця, зачепився ногою за чийсь бюстгальтер, упав на якесь ожиреніє серця, оперіщив хтось мене розкритим зонтиком, я з спицею в трусах розчавив чиїсь модельні черевики.
Тільки-но зірвавсь на ноги, а мене знову зонтиком.
— Оддай спицю! — кричить.
Вискочив-таки сяк-так на галявину. Дивлюсь, — чудернацька якась купка народу лежить на сонці, вигрівається.
Не подібна до киян, а ніби щось знайоме. Я став, дивлюсь.
А якийсь такий огрядненький чоловічина питає:
— Чого ви дивитесь?
— Та ніби, — кажу, — щось знайоме. А не вгадаю.
— А от угадайте!
— Та як же голого вгадаєш? Голі — вони всі однакові. Ніяк не відрізниш… Коли б в одежі,— може б, і розібрав. А хто ж ви такий?
— Та я ж Шельменко! Денщик! Хіба не впізнали?
— А-а-а! А біля вас оце хто?
— Та всі ж старі ваші знайомі! Ото Гриць із “Ой не* ходи…”, а це Непокритий Іван з “Дай серцю волю…”. Пам’ятаєте?
— Аякже! А ото з батіжком?
— То ж Сурма Терешко. З “Суєти”!
— А Матюша ж де?
— Та пішов шукати “предлинну хворостину” для гусей.
— А ото хто?
— То Мартин Боруля з Омельком!
— А хропе ото хто так?
— Грицю, штовхни його, чого він так ото на всі завертки? — звернувся Шельменко до Гриця.
Гриць штовхнув легенько хропуна під бік.
Той підскочив, чмихнув, пригладив волосся під покришку, подув на вуса, щоб у рота не лізли, і, не розплющуючи очей, почав:
Дід рудий, баба руда, Батько рудий, мати руда.
— Ааа! Здорові були, дядьку Макогоненку! Як ся маєте?
— Загоряю!
— Ну і як?
— Без сіряка пече.
— А ви б сіряка взяли!
— Не дає зав костюмерного цеху. А воно мені в трусах вроді як і без нічого. Соромлюсь! Я, як бачите, ще поверх трусів і лопухом. От призвели!
— А жінки ото за вами ваші?
— Та наші ж!
— Хто ж то?
— Циганка Аза, Богуславка Маруся, Безталанна, Лимерівна…
— Що ж ви тут робите?
— Та, розумієте, театри ж ото у відпустку пішли, а ми й собі відпочиваємо, бо ж так нас заїздили за цей час, що з ніг падаємо. Думали куди-небудь на курорт — путівок не дають, керівництво театрів путівки порозбирало. Так ми оце на пісочку.
— І нічого?
— Та воно нічого. Та тільки ж сумно. Сидиш все та й думаєш, коли ж уже “положеніє” буде, все “сватання та й сватання”, — каже Шельменко.
Терешко Сурма підсунувся, цьвохнув батіжком.
— Доведеться, — каже, — мабуть, і майбутній сезон лаперить та ламерить! Цього сезону чотири батоги побив, а амортизацію затримують. Матюша вже виріс, ремствує: “Не “кататиму”, — кричить, — я більше “гуси”. Та воно й не дивно — парубок уже, женить пора, а за його ніхто заміж не хоче. Дівчата кажуть: “Боїмось! Кинь “предлинну хворостину”, а то ще оперіщиш!”
Мартин Боруля довго на мене дивився, а потім обережненько так:
— Скажіть, будь ласка, шановний пане, чи не можна мені вже на пенсію подавати? Я так собі прикидаю: як буду я вже на пенсії, так я тоді сам собі хазяїном буду, схочу — граю, схочу — не граю. Не без того, звичайно, щоб колинебудь не заграти, та не рік же ж у рік, не день у день, як тепер. Та ще й провідішм у театрі! Дуже важко. І як я маю писати в прошенії: чи Беруля, чи Боруля?
— Пишіть, як знаєте. В Комітеті мистецтв навряд чи знають, як правильно!
— А мені як, — устряв до розмови Омелько, — чи й далі крутити собі голову, чого панові треба: чи коня, чи кобили? Доки ж воно…
Боруля скипів:
— Чого пан накажуть, того й запрягатимеш!
— Та воно, пане, так… Але ж казали, що вже скоро буде сучасний репертуар, так тоді ж уже машинами їздитимуть, тоді вже чи кінь, чи кобила, так воно вже й не той… Уже ж кажуть давно оте, як пак його, антер… онтер… Ні, не вимовлю!
— Ех, ти, мужва! Ентер… Онтер… І не ентер, і не онтер, а унтерв’ю! — Боруля до його. — За панські слова берешся!
— Ну, а як ти, Іване? — звернувся я до Непокритого з “Дай серцю волю, заведе в неволю”.
— Граю потроху. Мені що? Я людина сумирна, я всіх люблю! Мені нічого! От тільки кукса моя, дерев’янка, трохи вже схилилася. Не витримує. Істерлася, й муляє… Чи не можна мені протеза якнебудь зробити? Кажуть, тепер алюмінієві роблять, легенькі! З таким би протезом я б навприсядки танцював би! Хай мене бог уб’є, танцював би!
— Напишіть, — кажу, — заяву.
— Куди?
— Таж у Комітет в справах мистецтв.
— Що ото унтерв’ю про сучасний репертуар дає?
— Еге.
— А буде?
— Що? Протез?
— Ні! Сучасний репертуар!
— Мабуть, буде. Інтерв’ю є, значить, і репертуар буде.
— Ну, спасибі вам! — уклонився мені Іван Непокритий, скорботно схилив голову і пошкандибав. А з очей у нього сльози тільки — кап! кап! кап!
— А чого ж ото ваші дівчатка: Аза, Богуславка, безталанна, Лимерівна, — чого вони аж під кущі поховались?
— Та, бачите, в їх купальних костюмів нема. І незручно! Так ото вони хто корсеткою, хто очіпком поприкривалися й одпочивають.
— А можна до них?
— Чому не можна? Можна! Тільки ж вони дуже потомлені, увесь час сплять. Та й тепер, бачите, жодна ані поворухнеться!
— Ну, хай, — кажу, — колись іншим разом!
Раптом зривається Гриць з “Ой не ходи…”. Хвацько так підходить:
— Що я вас хочу запитати, пане-товаришу!
— А що таке?
— Чи не буде нам уже коли-небудь демобілізація? Не встиг я відповісти, як із репродуктора:
Ой не ходи, Грицю, Та на вечорниці, Бо на вечорницях Дівки чарівниці..
— Ой, не можу! — скрикнув Гриць і кинувся до Дніпра. — Вирину, як скінчить! — та шубовсть у воду!
