І
Стоїть собі повоєнне українське село. Колгоспне село.
А в тому селі вже нові хати побудовано, хати під черепицею, з великими вікнами, з просторими ганками-верандами.
Під великими вікнами на клумбах та на грядках цвітуть троянди і цвітуть рожі, горять бузковим полум’ям зелені кущі, пахтить резеда, під легеньким вітерцем тихо погойдуються жоржини, а пишні кущі калинові ніби гарячою кров’ю покроплено.
Цвітуть сади…
Білорожева грушояблуневишнева метелиця водить буйний танок у селі й понад селом. Село — садок!
“Попід селом тече річка, як скло, вода блищить”, а над річкою густі очерети, і запашна осока по заводях, і ряска, і латаття, і білі водяні лілеї…
А у воді риба: і сомки, і щучки, і линки, і краснопер…
На острові серед річки — курінь, під столітньою дуплястою вербою, на вербі сіті рибальські порозвішувано, і жаки, і ятери, а перед куренем огнище, а над ним казанок, а в казанку юшка вариться…
А гусей скільки! І лебеді восени сідають. За єриками, на озерах, гуси збираються, Тисячі їх, і лебеді, а качок — як мошви!
Поза селом гаї, дубові, кленові гаї, а поза гаями і перед гаями безкрайні лани золотої пшениці, поля і кукурудзи, і соняшнику, і проса, і бавовнику…
Українське колгоспне село.
ІІ
В селі в тому, в колгоспному, живуть чудесні люди.
Люди ті, разом із своїми друзями, врятували своє село від фашистських головорізів, відбудували його і працюють там, будуючи нове життя.
Вони люблять своє село, свій колгосп, бо вони там народилися, виросли, вивчилися жити й працювати, — отже, живуть і працюють!
Приїжджі до них гості кажуть про них:
— Які люди у вас гарні! А дівчата — одна в одну, — стрункі, смаглолиці, таких дівчат я ще не бачив!
І таки справді — хороші дівчатка, і самі вони — єсть, що називається, на що подивитися, а до того ще й у багатьох із них на дівчачих грудях виблискують урядові нагороди.
А як вони співають!
Молоді їхні голоси, вириваючись з орденоносних грудей, лунають понад садами, гаями, очеретами — то сумовито, бо “нельзя рябине к дубу перебраться”, то гордовито-весело, бо “честь заслужила з подругами я, ланка — то сила і слава моя”.
Перекочуються дівчачі пісні через молоді яблуневі колгоспні сади, стелються зеленими пшеницями, гойдаються на ніжномолодих віточках юних кленів, дубів, акацій, смерек, берізок.
Радянську владу в тому селі представляє чудесна жінка Наталка Микитівна Ковшик, сувора охоронниця радянських законів, дисциплінований і полум’яний член Комуністичної партії, розсудливий, розумний і енергійний представник народної влади і водночас весела, дотепна, жартівлива жінка й ласкава та ніжна мати…
Ще нема в селі доброго клубу, нема оркестру, а в колгоспі приміщення для худоби не всі добрі, але те все буде, бо про це дбає енергійна Наталка Ковшик, голова сільради. Обов’язково буде й оркестр, бо Іван Петрович Романюк сказав:
— Куплю. Даю слово!
Іван Петрович Романюк — голова колгоспу в тому селі.
Розумний голова, чорновусий, огрядний, колишній сапер Радянської Армії, з орденами за бойові заслуги на війні і з орденом “Знак пошани” за колгоспну роботу.
Двадцять літ головує вже в колгоспі Іван Петрович Романюк.
Як головує?
— Після війни людей із землянок в нові хати вивів, усе господарство на ноги поставив і аж до середнього рівня довів!
І в той же час:
— Що ви мені все Дубковецького та Посмітного під ніс тичете? У мене від них уже нежить хронічний! Хіба я не хочу таким бути, як Дубковецький, і по всіх центральних президіях сидіти, і з членами уряду на портретах зніматись? Не можу я кожному колгоспнику вкласти в голову свій мозок! Не доросли наші! У мене нема часу на екскурсії їздити… Я роблю, день і ніч роблю! А їм усе мало й мало…
А голові на відповідь:
— Нам завжди буде мало, бо ми комуністи… Колгоспне життя…
Радянський письменник, лауреат, що прижав до того села пожити й попрацювати, попервах сказав був:
— Невимовна тиша у вас… Спокій, величний спокій…
А воно, виходить, зовсім ніякий там не спокій, а навпаки, велика боротьба, боротьба нового із старим, боротьба за ще краще життя, за поступ, за культуру, за комунізм.
І які чудесні паростки нового вже повиростали в нашому житті на колгоспних наших селах.
І не тільки в роботі, не тільки в агрокультурі, в обробітку землі, а як перемінилися самі люди, які прекрасні нові риси й ознаки з’явилися в їхніх характерах, у ставленні одного до одного…
Поняття обов’язку, дружби, кохання, поняття громадського й власного — як вони за цей час змінилися, зробилися вишуканими, тонкими, благородними.
Як наші радянські люди розуміють мистецтво: і книгу, і театр, і картину…
І робота, і культура, і почуття — все:
— Уперьод! Только уперьод!
ІІІ
О. Є. Корнійчук виїхав з Києва, приїхав до села, подивився, село йому сподобалось.
— Як зветься село? — запитав Олександр Євдокимович.
— Калиновий Гай!
— Назва підходяща! Збирайтесь, громадяни! З усім, що у вас єсть, і з хорошим, і з тим, що має покращати! Збирайтесь! Швидко!
— Куди? — перелякано запитав Іван Петрович Романюк, голова колгоспу.
— У комедію! Театри чекають!
— Я так і знав! Рррят!.. — крикнув І. П. Романюк. — Я ж двадцять літ чесно… і голова болить! Дайте хоч пираминдону прийняти!
— Та ви не бійтесь! Я по-хорошому! Беріть пираминдон, беріть глечик з квасом, усе беріть!
— А голову сільради, Наталку Микитівну, брати?
— Я з радістю й сама поїду! — підбігла Н. М. Ковшик.
— Та до нас і гості якраз приїхали: письменник Батура, художник Верба! Як же нам бути?
— А люди підходящі?
— Хороші люди! Лауріяти!
— Беріть і їх! Все забирайте, і їдьмо…
— А рибалок, а бригадира Вітрового?
— Я ж кажу — всіх! До цурки!
— Та вони ж без річки, без куреня, без човнів не можуть!
— За вашими хатами, за річкою, за садками, за всією вашою красою природною талановитий народний художник А. Г. Петрицький уже поїхав! Усе забере! Та ще й підкрасить, — ще кращі будуть!
Тонкий і спостережливий художник О. Є. Корнійчук приніс до театру цілі брили нашого прекрасного колгоспного життя та каже:
— Ось воно яке! Розташовуйте його по мізансценах та показуйте!
Сидиш у театрі і п’єш, буквально упиваєшся всім тим, що бачиш, що чуєш, що переживаєш разом із героями “Калинового Гаю”.
Простими, запашними словами про складні й серйозні речі говорить автор, а тому, що просто, по-людському сказано, тому воно таке глибоке й переконливе.
А як оригінально, просто й мудро показано й розв’язано почуття дружби між матросом Вітровим і письменником Батурою в дуже складній ситуації кохання до дівчини…
А ставлення матері, Н. М. Ковшик, до кохання доньки Василини з художником Вербою?1
Все це нове, свіже, правдиве.
Одне слово:
— Отак би й мені хотілося! А як…
Та що — я вам найнявся про “Калиновий Гай” розказувати?!
Підіть самі та й подивіться!
IV
Акторська гра? Правильна гра! Та й уже!
Оцінка глядачів така (я, пробачте, підслухував):
— Ю. В. Шумський? Орелартист!
— Орел, кажеш? Не орел, а звір-артист! Ти подивись, як Ю. В. Шумський своїм Романюком Кіндрата Галушку з’їв!
Я сам собі й подумав: “Велика була небезпека в Ю. В. Шумського із Романюка Галушку зробити! Блискуче вийшов переможцем! Дав Романюка вірно, кріпко, правдиво, з тонкими штрихами й нюансами”.
Н. М. Ужвій?
Один глядач каже другому:
— От урізала Наталія Михайлівна, спасибі їй!
Я не знаю з теорії сценічного мистецтва, що значить термін “урізала”, але, судячи з виразу облич у розмовців, з блиску їхніх очей, з усього їхнього захоплення, гадаю, що термін “урізала” — позитивний.
А П. М. Нятко?! Це ж треба “зобразить” таку Агу, що вже її трудно переагакнути!
А В. Добровольський? А Є. Пономаренко? А Яковченко? А Кусенко? А Братерський?! А… А… А…
Я тут залишу місце, а ви вже всіх акторів (за абеткою) пропишіть самі.
Талановита робота Гната Петровича Юри єсть великим кроком уперед театру імені І. Франка.
Оформлення? Дивився б отак, та й дивився на А. Г. Петрицького, та й дивився! Чудодій! Хоч би хоч раз Петрицький щось погано оформив. Для штуки! Не вміє!
Для глядачів “Калиновий Гай” — велика радість.
Єдина в п’єсі небезпека: дехто, як його посилатимуть на село, може замість села піти на “Калиновий Гай”, а потім доклад напише. І всі повірять, що він на селі був, ще й командировочні дадуть.
Чого від п’єси хочеться?
Хочеться, щоб таких п’єс було багато!
Чого в п’єсі нема?
Того, чого їй і не потрібно!
Спасибі авторові і театрові за хвилини справжньої насолоди.
