Помер Кость Кошевський.
Тепер от вдивляєшся в лави наших робітників на неосяжному полі нашої культури і бачиш: порідшали ті лави, не видно густої Костевої постаті, порожнеча в перших рядах на тім місці, де ще недавнечко стояв Кошевський, і порожнеча чималенька, так ніби те місце заступала не одна людина, а кілька їх…
І шкода, і жаль бере, і сум охоплює…
Особисто я давненько знав Костя Петровича Кошевського.
Був він тоді стрункий і молодий, високий і гнучкий, з буйною шевелюрою і великими, веселими, гарячими голубими очима…
Було це 1914 року.
Тоді й у таких, як я, ще не було таких лисин і їм хотілося співати щовечора якоїсь веселої.
Приїхав Кость Кошевський з Донбасу. Здається, чи з Алмазної, чи з Алчевської.
Працював він там на шахті, бунтував у шахтарському драмгуртку, драмгурток для його натури здався завузьким, — покинув він усе: батьків, шахту, роботу, драмгурток і полетів воювати Київ.
Прибув він у фраку й у лискучому циліндрі, випрасуваних штанях і в лакових черевиках.
На нас, що тоді фельдшерували й екстерничали, щоб до університету вибитись, подивився згори вниз і кинув:
— Городські називаєтесь! Столичні! А подивіться-но на себе! Спите!
Дивилися ми на цього красуня парубчака й думали:
“І де воно таке взялося? Хто їх таких родить?”
Потоваришували!
І скільки ж тих бесід було! Та яких бесід! З уст не слова летіли, а вогонь, з очей — іскри, серця палали, душі груди розпирали, думки мозок рвали на клапті!
Чого тільки не бажалося, чого тільки не хотілося!
А найбільше, — це вже по секрету, — хотілося їсти, бо якраз оцієї їжі,— не духовної, а просто сала! — було дуже й дуже обмаль.
Циліндр — воно непогано, добре, що й фрак, — а чай без цукру не дуже смачний, хоч і при піднесеному настрої.
І от метаморфоза з Костем на очах: продається циліндр, і фрак, і лакові черевики, утихомирюється зовнішній бунт, стихає самовпевненість (“Я, мовляв, вас усіх повоюю, бо я все знаю!”), і починається вчення.
Не розпач, що не признали за “генія”, не розчарування, а розуміння свого справжнього становища і вчення.
Робота, щоб дійти того, про що мріялось, щоб добитися того, про що думалось, що вже готовий!
Книжки, бібліотека, театри, лекції…
І робота, робота, робота!
Коли кинеш оком назад, передивишся всю путь, яку пройшов Кость Кошевський, — аж ізігнешся, згадавши скільки труда перевернула ця людина, щоб дійти того, про що мріялось в ті часи, коли на голові хвацько стирчав циліндр і молоді груди облягав “хорошо сшитий фрак”…
І таки Кость свого дійшов!
З шахтаря до верховин мистецтва!
Не так це, дорогі товариші, легко!
З щабля, на щабель, все вгору, вгору, вгору…
Певна річ, що не бігом, не галопом, поволеньки, з трудом, оступаючись, не легко дихаючи, та проте все вгору, вгору, вгору…
Як по-справжньому кохався Кость Кошевський у книжках, у картинах, у скульптурі!
Ну, і, само собою розуміється, в театрі! Як він багато читав!
І як же ж боляче, що, дійшовши того стану, коли б уже можна дати для театру й для культури своє, вистраждане, витрудоване, — зупинилось серце…
Багато Кость Кошевський зробив.
Про це напишуть фахівці.
Мені тільки хотілося згадати прекрасну людину, доброго друга, великого трудягу, густу постать нашого культурного фронту, що так і невчасно і передчасно нас покинула.
Земля Радянської України не буде для Костя Кошевського важкою.
